У 2027 році захист у ЄС завершується, але українці не готові повертатися без гарантій безпеки

Повномасштабна війна запустила найбільшу міграційну хвилю в новітній історії України. Мільйони українців досі за кордоном, а тимчасовий захист у ЄС завершується вже у 2027 році — країни Євросоюзу готуються до нових правил перебування.

Що це означає для українців, хто в Європі зацікавлений у їхньому довгостроковому проживанні та чи має Україна реальну стратегію повернення — у проєкті «На часі» пояснюють старша аналітикиня Інституту фронтиру Роксолана Авраменко та старша дослідниця Центру економічної стратегії Ірина Іпполітова.

Що зміниться після 2027 року: кінець тимчасового захисту

Європейський Союз поки що діє в логіці тимчасового захисту, який дозволив мільйонам українців легально перебувати на території країн-членів після початку повномасштабної війни. Однак у 2027 році дія відповідної директиви завершується.

За словами Роксолани Авраменко, це означає неминучий перехід до інших форматів правового статусу для українців. І цей процес не буде уніфікованим.

«Країни ЄС окремо шукають свої способи переводу наших мігрантів на логіку постійного перебування, на логіку постійних статусів», — пояснює вона.

Йдеться про перехід на стандартні міграційні правила кожної конкретної держави. А це, своєю чергою, може означати посилення вимог. Зокрема — запровадження цензів щодо рівня заробітної плати, наявності стабільного доходу або пенсійних накопичень. Для громадян ЄС такі вимоги є звичними й формуються роками. Для українців, які вимушено опинилися за кордоном після 2022 року, це може стати серйозним викликом.

Не всі українці зможуть перейти на статус постійного перебування з різних причин — економічних, професійних або бюрократичних.

«Ймовірно, не всі українці зможуть перейти на статуси постійного перебування. І це для України відкриває певне вікно можливостей, яке уможливить повернення українців додому», — зазначає Роксолана Авраменко.

Хто в ЄС найбільше зацікавлений в українцях

Попри публічні дискусії, низка країн ЄС зацікавлена у збереженні української присутності — насамперед з економічних міркувань. За словами Роксолани Авраменко, однією з таких країн є Польща. Українці вже багато років становлять значну частину трудового ресурсу цієї держави. Польський бізнес зацікавлений у працівниках з України, а українська міграція для Польщі — це не нове явище, а продовження тривалих економічних зв’язків. Водночас існує диференціація за професіями.

Якщо йдеться про медичну сферу, то українські лікарі та медичні працівники особливо затребувані в Чехії та Словаччині. Для цих країн це спосіб компенсувати власний міграційний відтік фахівців до більш заможних держав ЄС.

Країни Польщі, Чехії та Словаччини також зацікавлені в українських студентах. Це частково покриває втрати від відтоку власної молоді, яка їде навчатися або працювати до інших європейських країн.

Німеччина зацікавлена в українцях насамперед у сфері менш кваліфікованої та доглядової праці. Йдеться про соціальний догляд, допомогу літнім людям та інші сегменти, де попит стабільно високий.

Однак, попри наявність зацікавленості, міграційна політика окремих країн не завжди є достатньо гнучкою.

«Через неспроможність або негнучкість міграційної політики окремих країн ЄС частина українців понизила свій кваліфікаційний статус. І, ймовірно, це не всіх влаштує в довготерміновій перспективі», — наголошує експертка.

У перспективі це може стати додатковим фактором для повернення.

Чи відчуває Україна кадровий дефіцит

Попри масштабну міграцію, Україна поки що не відчуває кадрової катастрофи. Однак це значною мірою пов’язано з об’єктивними обставинами війни.

Частина територій окупована, частина перебуває в зоні активних бойових дій. У таких умовах багато галузей просто фізично не можуть функціонувати в повному обсязі, а отже — і потреба в кадрах скоротилася.

Бізнес говорить про дефіцит працівників, однак, за оцінкою Роксолани Авраменко, поки що ситуація не є критичною.

Водночас у разі позитивнішого розвитку безпекової ситуації й поступового відновлення економіки дефіцит може стати більш відчутним. Тоді питання повернення трудових ресурсів набуде ще більшої актуальності.

Чи має Україна стратегію повернення громадян

Окреме питання — державна політика повернення українців. У 1990–2000-х роках Україна вже мала масштабну трудову міграцію, але тоді системної стратегії повернення не існувало. Сьогодні, за словами експертки, держава намагається врахувати цей досвід.

Україна дедалі чіткіше артикулює проблему демографічної кризи та міграційних втрат на рівні державної політики. Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності, до складу якого увійшло Міністерство національної єдності, готує стратегію повернення та збереження зв’язку з українцями за кордоном.

Ключова ідея — принципово інший підхід до самого поняття повернення.

Йдеться не про швидкий і масовий приїзд, а про довгий, підготовлений процес. Важливо не лише стимулювати фізичне повернення, а й підтримувати постійний зв’язок із громадянами за кордоном.

«Питання збереження тут ключове, тому що саме збереження зв’язку уможливлює повернення», — пояснює Роксолана Авраменко.

Дослідження показують: українські діти, які зберігають українознавчий компонент в освіті, більш схильні до повернення. Вони частіше висловлюють бажання повернутися до України.

Важливу роль відіграють і соціальні зв’язки — спілкування з друзями, однокласниками, участь у спільнотах. Усе це формує відчуття належності та підсилює мотивацію до повернення.

Тому політика збереження зв’язку сьогодні розглядається як один із найбільш ефективних інструментів у довгостроковій перспективі.

Повернення українців і міжнародні переговори

Питання повернення може стати частиною ширших міжнародних домовленостей після завершення активної фази війни.

Однак, на думку експертки, ключове — щоб Україна виступала суб’єктом, а не об’єктом цього процесу.

«Гіршим буде варіант, коли країни ЄС вирішать, що вони лідери в цьому процесі, і вони будуть вирішувати, як і кого вони повертають в Україну», — зазначає вона.

Масове повернення громадян матиме й бюджетні наслідки. Зросте частка соціальних видатків — виплати, підтримка ВПО, інші форми допомоги. Наразі окремого статусу для українців, які перебувають за кордоном, не існує, хоча його запровадження могло б допомогти краще описати їхній досвід і визначити обсяг необхідної підтримки.

Збільшення соціальних витрат, ймовірно, потребуватиме й продовження або розширення макрофінансової допомоги з боку ЄС, яка нині частково компенсує соціальні виплати в Україні.

Таким чином, питання повернення українців — це не лише демографічний чи гуманітарний виклик, а й стратегічна тема для переговорів, фінансового планування та післявоєнного відновлення держави.

Скільки українців планують повернутися

Центр економічної стратегії проводить регулярні дослідження українських біженців із 2022 року. За словами старшої дослідниці Центру Ірини Іпполітової, нинішні результати дають обережний привід для стриманого оптимізму.

На початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, частка тих, хто заявляв про намір повернутися, була дуже високою — близько 70%. Однак із часом, у міру адаптації та інтеграції українців у приймаючих країнах, цей показник поступово знижувався. Кожна нова хвиля опитування демонструвала спад частки тих, хто планує повернення.

«Цього року ми бачимо, що вона не змінилася в порівнянні з минулим роком. Тобто це такі досить хороші новини, що принаймні вона вже не зменшується», — зазначає Ірина Іпполітова.

Станом на зараз 43% українських біженців за кордоном заявляють намір повернутися. Це сумарний показник тих, хто відповів, що «точно планує» і «скоріше планує» повернення. Водночас близько 36% уже схиляються до того, що, найімовірніше, не повернуться до України. І ця частка щороку поступово зростає.

Дослідниця наголошує: більшість тих, хто планує повернення, орієнтуються на період після завершення війни. Хоча певна частина громадян повертається поступово вже зараз, ключовим фактором для масового повернення залишається завершення бойових дій.

Що може стимулювати повернення

За результатами досліджень, головною причиною виїзду була і залишається безпека. Саме вона є основним бар’єром для повернення.

«Люди не готові повертатися, поки іде війна. І більшість не готова повертатися навіть якщо буде якесь тимчасове покращення», — пояснює Ірина Іпполітова.

Українці очікують не ситуативного поліпшення, а чітких і довготривалих гарантій безпеки. Повернення для більшості пов’язане саме з відчуттям остаточного завершення війни та стабільності.

Другий за значенням блок факторів — економічні. Проте дослідниця підкреслює: більшість біженців виїжджали не з економічних причин, а через війну. Водночас зараз економічний аспект відіграє дедалі більшу роль у прийнятті рішення.

Абсолютна більшість українських біженців — близько 80% — виїхали у 2022–2023 роках. Тобто вони вже прожили за кордоном три-чотири роки. За цей час суттєво покращився рівень знання мови, зросла зайнятість, стабілізувався фінансовий стан.

«У наших біженців непоганий фінансовий статус за кордоном. В них, в принципі, вже хороше налагоджене життя», — зазначає вона.

Саме тому рішення про повернення буде раціональним порівнянням: що люди мають у приймаючій країні і що можуть отримати в Україні. Привабливі пропозиції роботи, конкурентні зарплати, можливості професійної реалізації — усе це має значення.

Окремо Ірина Іпполітова виділяє питання житла та інфраструктури. Через масштабні руйнування та окупацію частини територій житловий фонд суттєво скоротився. Житлове питання є актуальним як для внутрішньо переміщених осіб, так і для інших українців. Без системних рішень у цій сфері масове повернення буде ускладнене.

Якщо умовно ранжувати чинники повернення, то перше місце займає безпека, друге — економічні умови, а житло та інфраструктура формують окремий, надзвичайно важливий блок.

Чи може Україна економічно конкурувати з ЄС

На запитання про економічну конкуренцію з європейськими країнами дослідниця відповідає відверто: якщо говорити суто про матеріальні чинники, Україна наразі не може змагатися із західними сусідами.

«Будь-яка країна на захід від наших кордонів пропонує більше в економічному плані», — зазначає вона.

Європейські держави забезпечують стабільніші доходи, ширший соціальний захист і доступ до якісної освіти. Попри поступове скорочення допомоги, соціальна підтримка для тих, хто її потребує, залишається.

Водночас Ірина Іпполітова звертає увагу на нематеріальні чинники, які можуть відігравати вирішальну роль. Йдеться про почуття належності, гордість за країну та патріотизм.

«Як би пафосно це не звучало, це патріотизм. Ми бачимо і в наших дослідженнях, і в дослідженнях колег, що цей фактор реально впливає на рішення людей — і на те, щоб не виїжджати, і на те, щоб повертатися», — каже вона.

Цей чинник важко виміряти кількісно, але він залишається потужним драйвером повернення.

Демографічні наслідки: старіння і зменшення економічно активного населення

Окремий блок — вплив міграції на демографічну структуру України.

На початку повномасштабного вторгнення за кордон масово виїжджали родини з дітьми. Сьогодні структура біженців поступово змінюється, зростає частка дорослих без дітей, однак приблизно третина всіх біженців — це діти. Йдеться більш ніж про мільйон осіб.

Діти швидко адаптуються в новому середовищі, інтегруються в освітні системи приймаючих країн і з великою ймовірністю пов’язуватимуть із ними своє майбутнє.

За прогнозом Інституту демографії до 2036 року, населення на підконтрольних Україні територіях може залишатися на рівні близько 30 мільйонів осіб. Цей сценарій називають стримано оптимістичним, адже він не передбачає різкого скорочення чисельності.

Однак структура населення змінюватиметься: зростатиме частка людей віком 65+ і скорочуватиметься кількість економічно активного населення у віці 15–70 років. Це створює додаткове навантаження на пенсійну систему та обмежує потенціал економічного зростання.

Окремою проблемою залишається падіння народжуваності, яке триває з 2013 року і суттєво прискорилося після початку повномасштабної війни.

Як один із варіантів покриття дефіциту робочої сили розглядається залучення іноземних працівників.

«Це цілком реалістичний варіант», — зазначає Ірина Іпполітова.

За відгуками роботодавців, попри війну, є громадяни інших країн, готові приїжджати й працювати в Україні. Ймовірно, йдеться не про європейців, а про людей із країн Азії та Африки.

Це означає, що українському суспільству доведеться готуватися до більшої культурної та етнічної різноманітності. Питання інтеграції іноземних працівників стане не лише економічним, а й соціальним викликом.

Таким чином, Україна стоїть перед складним вибором: стимулювати повернення власних громадян, адаптуватися до нової демографічної структури або ж активно відкриватися для трудової міграції ззовні. Найімовірніше, реальність поєднає всі ці сценарії одночасно.

---

---