«Без справи приходять погані думки»: як Володимир Жемчугов реабілітувався після полону

Володимир Жемчугов — партизан з Луганщини, Герой України. Він пережив важке поранення, втрату рук і зору, майже рік полону. Після звільнення у 2016-му йому довелося відновлюватися самому — без державної підтримки, з бюрократією та примітивними протезами.

Те, що тоді для поранених було недосяжним, нині є у вигляді клінік, сучасного протезування й психологічної допомоги. Сили вистояти Володимиру додали лікування, робота та відповідальність за майбутнє країни.

Полон, у якому переконували, що «Україна забула»

У 2015 році Володимир Жемчугов підірвався на розтяжці, виконуючи бойове завдання на Луганщині. Важкі поранення, втрата рук і зору, а ще 11 місяців полону бойовиків — це йому довелося пережити заради своєї країни.

«Мене рік шантажували, що мене всі кинули, що Україна мене забула, що я доброволець і в мене немає ніяких гарантій. І навіть родина кинула. Я не вірив, але знаєте, коли довгий час це повторюють, починає закрадатися сумнів», — згадує Жемчугов.

Про обмін він дізнався лише за годину до того, як опинився на волі. А вдома переконався: країна і справді боролася за його повернення.

Після звільнення Героя України зустріли рідні, бойові товариші та навіть президент. Однак ейфорію швидко змінили суворі реалії.

«Мене привезли в лікарню, обстежили і сказали: українська медицина мало чим може допомогти. Мені потрібна була пересадка рогівки — в Україні вона була заборонена. Протези тут робили найпростіші. А проблем зі здоров’ям було дуже багато», — розповідає він.

Єдиним виходом стало лікування за кордоном. У Німеччині Володимир провів понад пів року, переніс кілька складних операцій, отримав сучасні протези й частково відновив зір.

Сам на сам з бюрократією

Повернувшись додому, Жемчугов зіткнувся з новими проблемами. Протези, подаровані німецьким урядом, не вдавалось взяти на облік, документи були втрачені або прострочені.

«Я інвалід без рук і майже сліпий, ходив по кабінетах — військкомати, пенсійний фонд, соціальні установи. Ніхто не допомагав, стояв у загальних чергах. Це тривало до 2019 року», — згадує він.

І хоча мав прямий доступ до високопосадовців, принципово не користувався цим. Єдиний раз, зізнається, зателефонував «наверх», коли дізнався, що в наданій державою квартирі на нього оформили чужі борги і намагались її забрати.

Протези, реабілітація і шлях проб та помилок

Свою реабілітацію Володимир проходив сам, без спеціальних програм і підтримки. Після повернення з Німеччини він зрозумів, що головне завдання — навчитися жити заново.

«Я мусив усе робити сам. Вчитись ходити з протезами, орієнтуватися в місті з поганим зором і без рук. У метро я спеціально спускався сам, без супроводу, щоб відчувати себе незалежним», — згадує він.

Найбільше боліла не фізична втома, а байдужість держави, бо не було ані центрів, ані фахівців, які б допомогли.

Тепер, дивлячись на сучасні програми для ветеранів, він порівнює:

«Тоді нічого не було. А зараз уже є клініки, є протезування, є психологічна допомога. Це небо і земля».

Він став одним із перших в Україні, хто отримав сучасні німецькі протези Michelangelo. Та замість полегшення вони спершу принесли нові проблеми.

«Їх неможливо було налаштувати. Старі протези ламалися, я ремонтував їх у Німеччині за власні гроші. Нові теж довго не працювали як слід. Лише у 2024 році їх повністю відрегулювали, і я зміг користуватися», — пояснює Жемчугов.

Психологічна боротьба

Не менш складним за фізичне відновлення для Володимира стало подолання психологічних травм. Він зізнається, спершу вважав, що усі випробування, полон, втрату рук і зору він витримав, отже, посттравматичний синдром його омине. Але реальність виявилася іншою.

«Я думав, що ПТСР мене обійде. Але ні — з’явилася дратівливість, почалися сварки в родині через дрібниці.Тоді я вирішив піти до лікаря», — згадує Володимир.

Він наголошує, що допомога психолога — не слабкість, а необхідність. У цьому його підтримувала родина. Вони кілька разів зверталися й до сімейних психологів.
За словами Жемчугова, роль близьких у відновленні поранених воїнів неможливо переоцінити. А тому він наполягає, що нині потрібна державна програма не тільки направлена на підтримку військових, а  й на їхніх рідних.

«Коли ти повертаєшся додому іншим, без підтримки дружини, батьків, дітей — дуже важко. На жаль, близько 60% військових після повернення розлучаються. Жінки кажуть: це інша людина, я не можу з нею жити», — ділиться він.

Попри кризові моменти, Володимиру допомогли не лише консультації психологів, а й робота. Спершу він почав за власною ініціативою відвідувати школи, спілкуватися з дітьми, розповідати їм про війну й Україну. Згодом ця діяльність переросла в системну роботу з патріотичного виховання молоді. Він отримав посаду радника міністра інформаційної політики.

«Я зрозумів, що без справи приходять погані думки: ти інвалід, ти нікому не потрібен. А робота дисциплінує і відволікає», — пояснює він.

Нині Володимир працює в Музеї війни та з головою занурюється в свою справу, передаючи досвід і знання.

Його родина також пройшла непростий шлях: мами вже немає, донька живе за кордоном, а з дружиною вони зуміли навчитися берегти баланс між його насиченою роботою та спільним часом.

«Я навіть цього року тричі брав відпустку, щоб провести час із дружиною. Ми подорожували, і це дуже важливо. Я розумію: поруч зі мною людина, яка теж потребує уваги», — зізнається він.

«Ми програли не війну, ми програли людей»

Особливу увагу Володимир приділяє питанню ідентичності та роботи з населенням на окупованих територіях. Він переконаний: причина втрати Криму і частини Донбасу була не у військовій слабкості України, а в байдужості до того, як формувалася свідомість людей у цих регіонах.

«Ми програли Крим і Донбас не тому, що були слабші у військовому плані. Ми програли людей, бо не працювали з ними. Не займалися їхньою ідентичністю, не пояснювали, що таке Україна і чому вона для них важлива», — говорить Жемчугов.

Він наголошує: нині особливо важливо працювати з молоддю, бо саме її свідомість формує майбутнє.

---