«Богдан зник на Покровському напрямку в жовтні 2024 року»

31-річний військовий Богдан Шоломіцький, на позивний «Стоматолог», зник безвісти в жовтні 2024 року. У перші дні великої війни він пішов в тероборону села Іванків, на Житомирщині, згодом повернувся на будівельне підприємство, а у серпні 2024 року отримав бойову повістку. Після нетривалого навчання Богдана відправили на Донецький напрямок.

Нині його мати, Оксана, має суперечливі відомості щодо обставин зникнення сина, але сподівається, що він вижив і перебуває в полоні.

«З перших днів повномасштабної війни Богдан пішов у тероборону нашого Іванкова, це Житомирська область, а згодом, коли російські війська відступили, повернувся на роботу, на будівельне підприємство, де він працював кранівником. У червні 2024 року син пішов оновити дані для військового обліку. Раніше він мав статус “обмежено придатний” – в дитинстві отримав опіки тіла і переніс пересадку шкіри, після якої одна з рук погано працювала. Під час оновлення даних Богдану змінили статус на “придатний у військах тилового забезпечення”. У серпні він пройшов навчання на одному з полігонів в Чернігівській області і після цього, наприкінці вересня, вже був на фронті в Донецькій області».

«Востаннє я говорила з сином наприкінці вересня 2024 року»

«Страх у нього був, я це відчувала. Навкруги — нові люди і війна. Богдан говорив, що, можливо, його призначать бойовим медиком, адже він має профільну освіту. Навіть коли нам передали його речі, в них було багато турнікетів. Проте які саме обов’язки він виконував, я досі не знаю, чи то медика, чи то механіка-водія, чи працював в евакуаційній бригаді. Востаннє ми говорили 30 вересня, а після цього – тиша. А через 10 днів, у Житомирському ТЦК, мене заспокоювали, що з Богданом все добре, просто немає зв’язку. Через деякий час знайомий військовий сказав мені, що Богдан живий і перебуває на позиціях. Потім – знову очікування і знову обнадійливі повідомлення від керівництва бригади – “Чекайте, живий, виконує бойові задачі”. Але вже 2 листопада до мене приїхали представники ТЦК і повідомили, що 30 жовтня Богдан зник безвісти». 

«Є надія, що син живий, бо мертвим його ніхто не бачив»

«За офіційними даними, Богдан та його побратими почали виходити з позицій біля села Зоряного, де вони перебували, розділились на дві групи, але одна група загубила іншу. Є надія, що син живий, бо мертвим його ніхто не бачив. Отже, з’ясувати достеменно, де саме бачили Богдана перед його зникненням, я не змогла. Багато суперечливої інформації, на жаль, у мене тільки припущення та розмірковування, а мої сподівання лише, що син живий». 

«Він завжди посміхається»

«Богдан дуже позитивна людина, посміхатися почав на другий день від народження. Він — “душа компанії”, у нього багато друзів, непосидючий. (Посміхається) А ще він лідер, завжди має свою думку і бере на себе відповідальність. Коли син закінчив Житомирський медінститут, хотів працювати за спеціальністю, а потім змінив діяльність – йому стала подобатись архітектура та будівництво, багато чому він навчився самостійно. Будівництво було його захопленням у вільний час, вдома він багато робив своїми руками. Він дуже любить свою родину, між нами дуже довірливі відносини і ми завжди відчуваємо його підтримку». 

«Наша родина крокувала цією війною з першого дня»

«Доньці Божені було 20 років, коли вона добровільно вступила до лав ЗСУ медиком, це сталося у 2022 році.  Я швачка — тому дуже багато працюю з військовими та допомагаю шити та ремонтувати одяг, “підганяти” по розміру бронежилети. Ми збирали посилки, робили тушковане м’ясо тривалого зберігання та відправляли все це на фронт, допомагали донці збирати гроші на автівки для її медичної роти і продовжуємо робити все можливе для наших захисників». 

«Я молюся за сина та продовжую пошуки»

«Один з військових, який перебував з Богданом під Зоряним, нещодавно знайшовся в полоні. Я сподіваюсь, що мій син також там і я шукаю його. Ми беремо участь в акціях на підтримку військовополонених і я вважаю, що для наших захисників це вкрай важливо. Ми, родини, які чекають та шукають, намагаємось підтримувати один одного, багато незнайомих людей стали мені рідними за ці три роки. Ще сили мені дають військові, які захищають нашу країну, поранені на реабілітації. Я бачу багато тих, хто повернувся з фронту з інвалідністю. Вони дуже сильні і я не маю бути слабкою. Ми повинні витримати та дочекатися, бо хто як не ми?».

---