«Для них ми люди другого сорту»: хлопець з окупованої Хрестівки розповів, як вирвався з «ДНР»

Дмитро Крук (ім’я змінене з міркувань безпеки) народився й виріс у Хрестівці — місті на Донеччині, яке росіяни захопили ще у 2014 році. В окупації він бачив, як змінюється його місто, друзі та світ довкола. Двічі тікав із «ДНР» — спочатку у 2022-му, коли йому було 17. Потім повернувся, але все одно вирішив залишити дім.

Зараз Дмитро живе в Німеччині, допомагає збирати гроші для ЗСУ і мріє повернутися в Україну, аби здобути освіту.

Прожив в окупації пів життя

Дмитро народився у 2004 році у місті Хрестівка, що неподалік Донецька. У 2014 році його окупували. Хлопець залишався там до 2022 року.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, в «ДНР» оголосили мобілізацію.

«Брату тоді було 25, йому прийшла повістка, але він зміг утекти до Росії, а потім виїхав у Німеччину», — пригадує Дмитро.

Сам він теж вирішив спробувати виїхати, хоча тоді ще не мав 18 років.

«Я сказав мамі, що хочу поїхати, але ніхто не погоджувався їхати зі мною. Тому вирішив їхати сам — на свій страх і ризик».

Дмитро вирушив до Білорусі, але з країни його не випустили. Білоруські прикордонники не визнавали паспорт «ДНР». Ще у хлопця була ID-картка — український паспорт. Але цього також було не достатньо.

Тоді він повернувся до Росії і спробував виїхати через латвійський кордон.

«Там стояло близько 300 українців. Росіяни не хотіли нас пропускати, тримали під дощем цілу добу. Ми стояли з п’ятої ранку до п’ятої ранку наступного дня», — згадує Дмитро.

Але йому все ж вдалося виїхати, бо тоді ще не проводили фільтрацію неповнолітніх.

«Я зміг виїхати по «ДНРівському» паспорту. Опинився у Німеччині, прожив там кілька місяців. Але було дуже важко — я був один, без батьків, без друзів. І я вирішив повернутися».

«Чому ти не робиш російський паспорт?»

Повернувшись у Хрестівку, Дмитро вступив до університету в окупованому Донецьку. Та вже з перших місяців відчув, що за ним стежать.

«Мені подзвонив декан і спитав: “Твій статус у Telegram — це твоя політична думка?” У мене там стояв рядок з вірша — “…як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води”. Я сказав, що це просто цитата. А він відповів: “А чому ти не робиш російський паспорт?” Потім почали дзвонити мамі».

Тиск посилювався.

«Мені сказали, що я не можу отримати водійські права, якщо не матиму російського паспорта. Потім мене забрала поліція, бо я був на вулиці без документів. Мене врятувало лише те, що поруч був інший чоловік, на якого вони звернули увагу».

Після 24 лютого 2022 року багато знайомих відкрито підтримали російську армію. Дмитро називає їх «z-никами». Дехто з них писав йому погрози, натякав, що за ним стежать працівники «МГБ». У місті знали, що він підтримує Україну, тому небезпека була щоденною.

«Але я хочу, щоб ті, хто залишився там, знали: виїхати можна і треба. Навіть якщо в тебе немає українського паспорта — головне не здаватися».

Дмитро переконався, що для росіян українці — «люди другого сорту», і жодного рівного ставлення там бути не може. Вони ображали хлопця, називали «хохлом».

Татуювання з тризубом і остання спроба втечі

Влітку Дмитро працював у Росії на морі. Там, у Новоросійську, він зробив собі татуювання — тризуб, який символізує волю.

«Багато студій відмовляли, боялися. Але одна жінка погодилась. Наприкінці питає: “А що це означає?” Я відповів, що це просто символ. Вона нічого не зрозуміла».

Після цього, коли Дмитро повернувся додому, остаточно вирішив тікати.

«Я продав всі свої мотоцикли, бо потрібні були гроші. Знайшов перевізників, але вони виявилися ненадійними — спочатку призначили одну ціну, потім іншу, змушували їхати в інше місто».

У листопаді 2023 року він виїхав вдруге — цього разу остаточно.

Змусили читати текст на камеру

На кордоні його зупинили, бо вже була фільтрація. Декілька годин розпитували, перевіряли телефон, читали листування. Потім змусили підписати папір.

«Там було написано: “Я підтримую дії Російської Федерації по демілітаризації України, виступаю проти дій президента України, обіцяю передавати дані про місцеперебування ЗСУ”. Я мусив підписати. Потім вони сказали: “Читай це на камеру”. І зняли відео».

Вони пригрозили: якщо Дмитро десь у соцмережах погано відгукнеться про Росію, вони відправлять це відео азовцям, які його знайдуть і «відріжуть голову».

Дмитро каже, що йому пощастило — росіяни не помітили його татуювання.

«Було холодно, я був у куртці. Коли просили роздягтися, показав руки, живіт і спину, але не груди, де був тризуб. І вони не побачили».

Разом із речами Дмитро вивіз і український прапор.

«Я купив його ще коли виїжджав уперше. Сховав на самому дні валізи, у внутрішній кишені куртки. І він зі мною доїхав».

Учитися та жити в Україні

Нині хлопець живе в Німеччині. Але тепер не сумує, знайшов однодумців та справу, яка відвертає від туги за домом та батьками.

«Десь пів року тому я заснував організацію. Ми збираємо гроші на ЗСУ, проводимо демонстрації у Штутгарті».

Він хоче вступити в український університет, але для цього потрібно отримати український атестат.

«У мене лише «ДНРівський». Тому за порадою друга я вступив до маріупольської школи, яка допомагає екстерном закінчити навчання та отримати український атестат».

Історія Дмитра — лише одна з тисяч. Діти, які виросли в окупації, часто розгублені: вони бачили лише російську пропаганду, жили під тиском страху й недовіри.

Дехто, як Дмитро, повертався, робив помилки, шукаючи звичного дому, але зрештою усвідомлював: справжній дім — там, де є свобода.

Тому попри все, молодь з окупації продовжує тягнутися до України.

Читайте також: «Мама сказала, що я її зрадив»: як українські підлітки виїжджають з окупації

---