«До лікарні не було можливості доїхати»: як жінка з Харківщини народжувала вдома і рятувала дев’ятьох дітей від війни

Аліна Колобок — багатодітна мати з Харківської області. До повномасштабної війни вона жила з родиною у власному будинку, тримала господарство й виховувала дев’ятьох дітей.

Після початку російського вторгнення їй довелося народжувати вдома, рятувати дітей від обстрілів, кілька разів переїжджати й зрештою залишити Україну.

Її свідчення — частина документування воєнних злочинів Росії проти цивільного населення.

«Ми просто жили своїм життям»

Аліна родом із невеликого села на Харківщині. До 24 лютого 2022 року їхнє життя було простим і зрозумілим: будинок, господарство, діти.

«У нас дев’ять дітей: старшій доньці – 17 років, найменшій – три рочки; п’ять хлопчиків і чотири дівчинки. Між ними різниця приблизно один-два роки».

Кожна дитина мала свої захоплення. Доньки шили й вишивали, сини цікавилися технікою, ремонтом, риболовлею, футболом. Аліна каже: діти зростали самостійними, бо звикли допомагати один одному.

24 лютого 2022 року родина прокинулася від звуку літаків.

«Після того було чутно два досить гучні вибухи. Потім ще було декілька, але далі, і тоді о 4-й ранку прокинулись усі діти. Менших я якось вклала: «Лягайте спати, все добре, мама поряд». Але діти дуже налякалися: «Що це таке, мама? Що це?». Кажу, що нічого. Я злякалася теж, але я не мала права бути наляканою».

У селі панувала тривога. Люди не розуміли, що відбувається, й не виїжджали. Ховалися по домівках, у підвалах. У Аліни теж був великий підвал.

«Там ми зберігали консервацію, пів тонни яблук, щоб взимку не тільки крупи їсти. Ще у нас завжди було 20-50 кілограмів борошна, цукру, зерна. Яйця, м’ясо, молоко – завжди своє, свіже».

Але як укриття під час обстріліва родина вирішила його не використовувати.

«Підвал у нас був із бетонних плит. Здоровий! Але ж з одним входом. Тобто, якщо щось прилітає та накриває повністю – це бетонна могила. Я це зрозуміла в перші дні, тому не було сенсу туди бігати», — каже Аліна.

У перший день вторгнення чоловік Аліни повернувся із заробітків. Психологічно він був зламаний.

«Він майже не розмовляв, замикався у кімнаті. Йому було дуже важко».

Літаки літали над головами, вибухи ставали звичними. Діти плакали. Аліна була вагітна на сьомому місяці.

Народжувала вдома, щоб не залишити дітей

Уже в квітні 2022 року в родині народилася ще одна донька. Пологи відбувалися вдома, без лікарні, без швидкої, без можливості швидко отримати медичну допомогу.

«Я народжувала сама, вдома. До лікарні не було можливості доїхати швидко. Та й їхати було страшно», — згадує вона.

Дороги були небезпечними. Вночі автомобілі пересувалися з вимкненими фарами, бо обстріли тривали постійно, і будь-яке світло могло стати мішенню. Аліна розуміла: якщо вирушить до лікарні, може не дістатися туди вчасно — або не дістатися взагалі. Але найбільше її лякала інша думка — що в разі небезпеки вона може опинитися десь далеко від дітей.

«Мені було дуже страшно, що я опинюся без них, якщо, не дай Боже, щось трапиться. Я не могла взяти дітей із собою до лікарні й не могла їх залишити самих», — говорить жінка.

Після народження дитини родина звернулася по медичну допомогу вже постфактум. Аліна пояснила ситуацію педіатрині, і та погодилася приїхати до них додому разом із гінекологом.

«Вони приїхали, оглянули мене, оглянули дитину. Зафіксували факт народження, склали всю необхідну документацію. Сказали, що з нами все добре», — розповідає жінка.

Попри війну, обстріли й постійну напругу, новонароджена донька була здоровою. Однак оформлення документів затягнулося: свідоцтво про народження Аліна змогла отримати лише в серпні 2022 року — через кілька місяців після пологів.

Вже у вересні родина зіткнулася з новими викликами. Діти почали навчальний рік онлайн, і серед них було двоє першачків. У домі знову з’явилися тривоги — тепер не лише через війну, а й через навчання, реєстрацію документів, побутові труднощі.

«Я тільки-но трохи видихнула після пологів, після всіх переживань із документами, а тут знову — постійні прильоти. Діти хвилюються, плачуть, бояться. І я розумію: довго так не протягну», — каже Аліна.

Обстріли ставали дедалі інтенсивнішими. Відчуття небезпеки не зникало ні вдень, ні вночі. У цей момент Аліна вперше чітко усвідомила: таке життя не може бути нормою для дітей.

Саме тоді в родині почали замислюватися про переїзд. Аліна тиждень вивчала карту бойових дій і шукала місце, куди можна виїхати недалеко й де родина зможе оплатити оренду. Так вони опинилися в Полтавській області.

Евакуація з худобою і домашніми тваринами

Переїзд із Харківщини став для родини Аліни окремим випробуванням. Йшлося не лише про те, як вивезти дітей, а й про те, що робити з господарством і тваринами, які роками були частиною їхнього життя.

Спочатку вдалося знайти машину, яка погодилася вивезти людей. Уже потім Аліна почала шукати транспорт для худоби — і це виявилося значно складніше.

За час підготовки до виїзду родина змушена була скоротити господарство до мінімуму. Частину тварин довелося віддати, частину — продати. Але навіть після цього перелік того, що вони везли із собою, залишався великим.

«Ми привезли сто качок, тридцять курей, десять гусей і кіз», — каже Аліна.

Окремо вона подбала про домашніх улюбленців. У родині були не лише коти й собаки.

«Ми везли з собою акваріумних рибок, морську свинку, хом’ячка. Забрали собак і котів. Я не могла їх покинути — вони мені довіряють», — говорить жінка.

Аліна каже, що залишити тварин означало для неї зрадити тих, хто повністю залежить від людини.

Життя серед чужих поглядів

У селі на Полтавщині, куди переїхала родина, Аліна швидко стала помітною — передусім через те, що вона багатодітна мама. Люди не соромилися ставити запитання, які для неї звучали боляче й принизливо.

«Мене питали: “Ти сама всіх народила? Від одного чоловіка? Це не прийомні? Вони твої?”» — згадує жінка.

Згодом до неї почали доходити чутки.

«Казали: не п’є, не курить, стільки дітей — як таке може бути? Постійно шукали в мені якусь ваду, якусь “гнильцу”», — говорить Аліна.

Їй було складно зрозуміти, чому людям так важко повірити в просту річ — що хтось може щиро любити дітей.

У селі було небагато дітей. Але вона стала для них усіх «своєю».

«Я приходила на дитячий майданчик — і була для них усіх мамою», — розповідає вона.

Вона приходила на майданчик не з порожніми руками: брала печиво, коржики, цукерки, яблука — щоб пригостити всіх. Аліна впевнена: вона може знайти спільну мову з будь-якою дитиною — незалежно від віку чи характеру.

«Я знайду, про що поговорити з дитиною будь-якого віку — чи то хлопчик, чи дівчинка. Мені цікаво з дітьми — і своїми, і чужими, і сусідськими», — пояснює вона.

Попри це, ставлення до Аліни в селі було різним. Хтось відверто її жалів. На її думку, люди сприймали велику родину як щось ненормальне, майже як помилку.

«Вони вважали, що багато дітей — це ніби я їх не виношу в прямому сенсі слова», — говорить Аліна.

Водночас вона переконана в протилежному.

«Чим більше дітей — тим вони контактніші, тим вони комунікабельніші, тим вони самостійніші. Вони відповідальніші: можуть одне за одним подивитися, щось зробити самі», — пояснює вона.

Водночас Аліна визнає: виховувати дітей — це важка праця. Під час життя на Полтавщині хтось із людей допомагав родині, хтось обмежувався словами.

«Були ті, хто казав із ввічливості: звертайся. А потім знаходив причини не допомагати», — згадує жінка.

З часом це підірвало її віру в людей. Але виняток усе ж був.

«Була одна сім’я, яка нам справді допомагала», — каже Аліна.

На початку 2023 року ця родина виїхала за кордон через власні обставини. Спілкування з ними не припинилося — просто стало дистанційним.

Саме ці люди згодом відіграли важливу роль у наступному рішенні Аліни — знову рятувати дітей, уже вдруге.

Навесні 2023 року відчуття небезпеки на Полтавщині знову стало повсякденним. Обстріли почастішали — били а й по селах поруч із тим, де жила родина Аліни. Жінка намагалася триматися заради дітей, не показувати страху, як робила це і раніше. Але внутрішньо відчуття тривоги не відпускало.

«Не знаю, як це сприймали діти, а мені було страшно», — зізнається вона.

Саме тоді Аліна вирішила знову звернутися до людей, які вже колись простягнули їй руку допомоги.

«Я розповіла своїм друзям, як у нас знову стає небезпечно. Вони одразу запропонували: приїжджай до нас у Словаччину. Сказали, що допоможуть з переїздом — і не тільки», — згадує Аліна.

Для неї це не було спонтанним рішенням. Переїзд за кордон із дітьми — це складний крок, який потребує часу, підготовки й внутрішньої готовності.

«Ми вирішили планувати переїзд так, щоб діти спокійно закінчили навчальний рік».

Частину тварин довелося залишити. Кіт залишився на Полтавщині — за ним погодилася доглядати сусідка. Собаку Аліна віддала іншій людині, якій могла довірити.

«Це було дуже важко. Але я розуміла, що не зможу забрати всіх», — каже вона.

Зрештою настав момент, коли родина знову зібрала найнеобхідніше й вирушила в дорогу — цього разу вже за межі України.

Ця стаття опублікована медіа «Точка Сходу» у співпраці з благодійним фондом «Схід SOS». Від 2014 року команда фонду системно документує воєнні злочини, скоєні російською федерацією на території України.

Після початку повномасштабного вторгнення «Схід SOS» провели понад 1235 інтерв’ю та задокументували 2176 ймовірних воєнних злочинів.

Серед них — свідчення цивільних жінок, які народжували під обстрілами, змушені були неодноразово тікати з дітьми, втрачати дім, господарство й почуття безпеки, як у випадку Аліни Колобок.

Історію Аліни Колобок (ім’я змінено з міркувань безпеки) задокументували та підготували Олеся Гончаренко та Марія Білякова.

Уся зібрана інформація передається до правоохоронних органів України, аби винні були притягнуті до відповідальності, а правосуддя — відбулося.

Читайте також: «Мене виволокли з дому з мішком на голові»: історія полону, катувань і втечі українського офіцера з окупації

---

---