«Гоніння гадюк», надазовські писанки та голубці від лемків: що внесли до нематеріальної спадщини Донеччини

Весільні пісні, грецькі писанки та рецепти стародавніх страв — усе це частина нематеріальної культурної спадщини Донеччини. Нині відомо про 29 унікальних елементів, що формують ідентичність регіону.

Але війна поставила їх під реальну загрозу зникнення.

Як, попри це, культурні діячі, громади й науковці продовжують фіксувати, популяризувати та рятувати спадщину сходу України — «Точка Сходу» з’ясовувала.

Що таке нематеріальна спадщина

Нематеріальна культурна спадщина — це не лише пам’ятки чи артефакти, а традиції, пісні, ремесла, звичаї, кулінарні технології, знання й навички, що передаються від покоління до покоління. Саме вони створюють культурну неповторність кожного регіону.

На Донеччині нині досліджено й задокументовано 29 елементів нематеріальної спадщини. Про це «Точці Сходу» повідомили у Донецькій обласній адміністрації.

П’ять із них уже внесли до Національного переліку НКС України, а ще один — орнамент надазовських писанок «Іканича» — став частиною української традиції писанкарства, визнаної ЮНЕСКО культурним надбанням людства.

Елементи нематеріальної культурної спадщини Донеччини, внесені до національного переліку:

Звичай і технологія приготування святкової та поминальної каші — Авдіївська гонорова каша

Цю традицію передають із покоління в покоління ще з кінця XIX століття. Вона має особливе місце у родинних і поминальних обрядах: під час поминок це самостійна ритуальна страва, не замінник куті, а під час свят — десерт, який подають наприкінці застілля.

Секрети приготування передають усно — кожна господиня має власний рецепт, відмінний дрібницями: пропорціями, послідовністю закладання продуктів, іноді навіть вибором сорту рису. 

Завідувачка народного музею історії міста Авдіївка Тетяна Переверзєва — одна з тих, хто зберігає пам’ять про традицію приготування авдіївської каші. Вона є учасницею нетворкінгу «Каша, що мандрує Україною». Історію Тетяни Переверзєвої ми вже розповідали в межах проєкту «Моє місто – моє життя», де вона стала прикладом того, як люди з прифронтових територій продовжують берегти свою культурну ідентичність, навіть далеко від рідного дому.

Традиційний рецепт авдіївської каші виглядає щедро: на склянку рису беруть до десяти яєць, чверть кілограма вершкового масла, третину об’єму молока, додають сіль і цукор до свого смаку. Каша має бути ніжною, жовто-ванільного кольору, з прозорими зернинами, ніби освітленими зсередини. Коли її дістають із подушок, у яких страва «дозріває» дві години, кухню огортає теплий вершковий аромат. Іноді до неї подають розтоплене масло або вишневі ягоди — солодкий акорд традиції, що пережила століття.

Обряд «Гоніння гадюк» з села Андріївка-Клевцове 

Це стародавня традиція, що поєднує дохристиянські вірування з християнськими обрядами. Його проводять на початку Великого посту, у так званий жилавий понеділок, після Масляної.

Учасники обряду — хлопчики та чоловіки, яких у селі називають «полазники». Вони ходять від хати до хати з вербовими чи осиковими прутиками, посвяченими на Вербну неділю, і символічно «виганяють гадюк» — усе зле, хвороби та негаразди. Господарі впускають їх до оселі, а ті, тричі перехрестившись, обходять кімнати, стукаючи лозинками по підлозі та меблях, примовляючи: «Іди звідси все лихе та нечисте!»

Після очищення господарі дякують полазникам і пригощають їх гостинцями. Завершується обряд спалюванням лозинок за селом — щоб не залишилося й сліду від нечистого.

Місцеві переконані: якщо до хати не прийшли полазники, рік буде невдалим. Тому кожен господар чекає на них, а обряд живе й сьогодні — не як театралізоване дійство, а як справжня традиція, що передається з покоління в покоління.

Традиція приготування обрядового хліба надазовських греків «Псатир»

Святковий хліб «Псатир» — це один із найважливіших символів духовної культури надазовських греків. Традиція його випікання зберігається у громадах південно-західної частини Донеччини — у селах і містах Маріупольського, Волноваського та Кальміуського районів.

Випікання Псатиря — це не просто кулінарний процес, а справжній обряд, що поєднує молитву, родинну єдність і пам’ять про предків. Господині починають готувати тісто в Чистий четвер, дотримуючись особливих правил: усі інгредієнти перед цим «освячують» біля ікон, а сам процес супроводжується проханням до Бога про здоров’я і добробут родини. Хліб формують у вигляді хреста, квадрату або кола — кожна форма має символічне значення, пов’язане з Великоднем і стражданнями Христа. Псатир не ріжуть ножем, його ламають руками — так зберігається сакральність і повага до святої випічки.

Назва хліба, як пояснює дослідник культури надазовських греків Микола Ахбаш, походить від давньогрецького слова ψαθυρος, що означає «крихкий», «розсипчастий». Це пов’язано з особливістю випікання — після висихання Псатир стає ламким.

Попри війну та вимушене переселення надазовських греків, традиція Псатиря продовжує жити. Її зберігають у родинах, на фестивалях грецької культури, під час майстер-класів і громадських заходів. Саме через ці події відбувається передача знань між поколіннями.

Традиція приготування голубців з картоплею серед лемків-переселенців

У селі Сонячне Волноваського району, де після примусового переселення 1951 року оселилися лемки з Підкарпаття, й досі зберігається унікальна традиція — приготування пісних голубців із картоплею на Святу Вечерю.

Ще їх називають «тирчані». Страву готували з натертої сирої картоплі, змішаної з товченою, цибулею, грибами, сіллю, перцем і часником. Начинку загортали в відварене капустяне листя, складали в глиняний горщик, заливали томатною підливою і тушкували до м’якості. Страва мала не лише святкове, а й об’єднавче значення — у процесі приготування збиралася вся родина, діти вчилися у старших, і традиція передавалася із покоління в покоління.

Попри окупацію частини Донеччини, де розташоване Сонячне, лемківські голубці залишаються живим символом пам’яті. Традицію підтримують і популяризують носії елементу — Ірина Крюченко та Марина Севастьянова, які проводять онлайн майстер-класи, виступають на медійних платформах і розповідають про історію страви в Україні та за кордоном.

Технологія приготування Криволуцької затірки

Ця страва збереглася в родинах Кривої Луки на Лиманщині ще з козацьких часів.

Її готували з простих інгредієнтів — пшеничного тіста, яке розтирали руками на дрібні кульки, а потім варили у воді, молоці чи бульйоні. Затірка була і простою стравою щоденного вжитку, і святковою — з засмажкою, салом чи маслом.

«Іканича» — частина української спадщини ЮНЕСКО

Орнамент надазовських писанок «Іканича» має глибоке коріння в традиціях греків Надазов’я, а його осередок — Маріупольський район та саме місто Маріуполь.

Ще наприкінці ХІХ століття у селах Надазов’я, де компактно проживали надазовські греки, виникли унікальні мотиви для розпису великодніх писанок. Ці візерунки перегукувалися з традиційним декором рушників (тохма) та пам’ятників. Писанкарство стало важливою частиною життя громади та з часом міцно закріпилося у Маріуполі, який став центром збереження цієї культури.

У 1904 році Маріупольська Олександрівська гімназія мала в колекції близько 500 писанок з цими орнаментами. Вони вражали символізмом і художнім смаком, часто перегукуючись з іншими традиційними мотивами. Згодом більшість колекції загубилася, і до 24 лютого 2022 року залишалося лише 18 писанок у Маріупольському краєзнавчому музеї.

Традиція писанкарства в Україні визнана світовою спадщиною ЮНЕСКО, і орнаменти «Іканича» стали частиною репрезентативного списку. Вони демонструють унікальний стиль грецької громади Донеччини та важливі для збереження культурної ідентичності.

На жаль, російська агресія завдала серйозного удару: у березні 2022 року внаслідок обстрілів колекція Маріупольського музею була знищена. Проте традиція «Іканича» живе далі завдяки старанням дослідників і майстрів.

У 2024 році орнаменти отримали нове життя у цифровому форматі: створено електронні каталоги та схеми для вишивання за мотивами писанок.

Попри втрату домівок і небезпеку війни, носії цих традицій не зупиняються — проводять майстер-класи, популяризують звичаї онлайн і передають досвід молодшим.

У наступній частині ми розповімо про інші елементи нематеріальної спадщини Донеччини — від весільних звичаїв і грецьких панаїрів до копченої сливи й легенд про шахтарського духа Шубіна.

---