Коли Донбас — на рівні ДНК: історія поета та журналіста Володимира Біляїва

Журналіст, поет та громадський діяч Володимир Біляїв народився на Донеччині, але під час Другої світової окупанти вивезли його до Німеччини. Потім він переїхав до Австралії, але зрештою опинився в Америці. 

На чужині він продовжував вивчати історію України, захоплювався українськими письменниками та писати вірші про рідний край. А ще – очолював українську службу «Голосу Америки» та був спікером Ради УНР у США.

Навіщо йому це було потрібно і чому його завжди тягнуло додому – читайте у рубриці «КультСходу».

Попри дії німецьких окупантів

Народився майбутній поет на Донеччині у 1925 році в селищі Шахти №12, нині Моспине у складі Донецька. Батько був гірничим інженером, наприкінці 1930-х його заарештували сталінські енкаведисти. І це дуже вплинуло на світосприйняття Біляїва молодшого.

Попри те, що дитинство Володимира проходило в зрусифікованому середовищі, він вже тоді плекав рідну, українську мову. Ось що про це писав Біляїв у своїй автобіографії: 

«Моє знайомство з українським поетичним словом я завдячую матері моїй і тітці. Неписьменні жінки-селянки, що походили з Білоцерківщини, вони з ранніх дитячих літ моїх в умовах поспіль зрусифікованого індустріального Донбасу зріднили мене не тільки з самою мовою, але й з українською піснею, казкою й звичаями, вірніше переказами про звичаї стародавнього українського побуту».

Під час Другої світової окупанти силоміць вивезли його працювати в Німеччину. Тоді молодику був 21 рік. Пізніше тугу по дому та рідним він висловлюватиме в своїх віршах. 

Життя в екзилі 

Після завершення війни, Біляїв влаштувався в управління військово-повітряних сил США в Німеччині, працював у концтаборах. Там він захопився вивченням історії України, зокрема доби Української національної революції 1917 – 1921 років. І там же  зустрів свою майбутню дружину – киянку Галину, яка невдовзі народила йому доньку. 

Паралельно Біляїв писав статті для газети «Українські вісті», редактором якої на той момент був Іван Багряний.

Але через рік родина переїхала до Австралії. Там Володимир працював на сталеливарному заводі та металообробних підприємствах, і водночас  публікувався в тижневиках «Єдність», «Вільна думка» та часописі «Український прометей». 

Невдовзі його, як представника української громади, делегували до Міжнародної Ради іммігрантів з країн, поневолених комунізмом. І на першому ж засіданні обрали генеральним секретарем. 

Америка 

В середині 50-х Біляєви знову переїжджають. Цього разу осіли в США. Володимир продовжував писати для низки українських видань. Здебільшого, про культуру, мистецтво, творчість поетів та письменників української діаспори. Паралельно – здобув вищу освіту в Пенсильванському університеті.

Між тим його цікавила і громадсько-політична робота на користь української справи. Так, у 1978 році Біляїв очолив представництво уряду УНР в екзилі у США, а через два роки став головою Української Національної Ради. 

У 1984-му йому запропонували роботу в українській службі «Голосу Америки» у Вашингтоні. Там він пропрацював протягом 15 років, сім з яких – на посаді директора. 

Поетична творчість 

Як поет Володимир Біляїв став відомим у 70-х, після виходу його першої збірки – «Поліття». Другу ж – «По той бік щастя» – у США надрукували у 1979-му. За неї поет отримав званням лауреата Української Могилянської Академії Наук.

Символічно, що третя книжка – «Осіння обнова» – вийшла у 2001-му в рідному для Біляїва Донецьку. Відомо, що за кілька років до цього, у 1993-му та 1996-му, він приїздив на малу Батьківщину. 

У своїх віршах «Матері», «Мати», «Моїй матері», «Батьків гай», «Де рідний дім, де слід його?», «Донецька ніч» поет писав про любов до своїх батьків, рідного краю та України.

Літературознавець Григорій Костюк називав творчість Біляїва «поезією, проникнутою ідеєю». Адже на відміну від багатьох інших поетів свого часу, які часто відривалися від реальності, надаючи художньому слову роль «поезії для поетів», тобто для обраних, Біляїв ставив за мету творити «літопис духовного стану народу», українського народу, який, як і сьогодні, тоді піднявся виборювати свободу і незалежність.

«В добу індустрії, комерціалізації і надзвичайного розвитку науки поезія в житті переважаючої більшості моїх сучасників є чимось несуттєвим. Однак, на мою думку, поезія назавжди залишиться непідкупним літописом духовного стану людства в цілому і кожного народу зокрема», – писав Біляїв.  

Після його смерті у 2006 році, дружина та донька передали бібліотеку письменника до Національного університету «Києво-Могилянська академія», в якій вона зберігається як персональна колекція. 

Читайте також: Володарка херсонських степів ХХ століття. Історія Софії Фальц-Фейн

Допоможіть нам бути кориснішими — пройдіть опитування.

---