Коли мені погано — я згадую тих, кого вже нема»: ветеран Федір Самбурський про життя після поранення

Ветеран морської піхоти Федір Самбурський після поранення на лівому березі Дніпра втратив руку, ногу та частково зір, але не втратив бажання жити.

«Шкіпер» розповів свою історію у проєкті «Життя після». Сьогодні він самостійно веде побут, відкрив коктейль-бар в Ірпені, розвиває соціальні ініціативи для ветеранів і людей з інвалідністю, а ще говорить про реабілітацію, інклюзію та силу, яку дає віра в перемогу.

«Варто говорити про реабілітацію ветеранів»

Федір Самбурський, позивний «Шкіпер», родом із Макіївки. На початку повномасштабного вторгнення він приєднався до Збройних сил України, служив сапером у морській піхоті, воював на Донбасі, у Запоріжжі та на Херсонщині. Саме на лівому березі, у Кринках, він отримав важке поранення від російського FPV-дрона.

Після цього Федір втратив руку й ногу, частково зір, важко ранило й іншу  руку. Та нині він говорить про реабілітацію, інклюзію та адаптацію ветеранів:

«Про це варто говорити і розповсюджувати цю інформацію, щоб соціум зрозумів, що інклюзія — це необхідність. Бо ви можете самі стати, наприклад, завтра чи післязавтра такою ж людиною з інвалідністю. І скажете: “Ого!”».

«Війна для мене почалась років сто назад»

Федір каже, що історія його родини тісно пов’язана з боротьбою за виживання.

«Моїх пращурів комуністи вигнали з України на Сибір, але вони, завдяки корупції, дали золоту монетку і втекли на Донбас. А там у 2014-му — “русская весна”. І ми були змушені переїхати у Київську область».

Повномасштабну війну родина Самбурських зустріла в Ірпені. Перші тижні вони волонтерили — пекли хліб, допомагали сусідам. Але коли ворог наблизився, вирішили евакуюватися.

«5 березня ми виїхали на Захід України. Знайшов роботу, але попросив, щоб мама на неї пішла. А сам пішов у військкомат. 8 березня привітав її та сестру — і поїхав».

Так почався його бойовий шлях. Спочатку — Кам’янець-Подільський, де він обрав спеціальність сапера. Потім — Миколаїв, Херсонщина, Донбас, контрнаступ 2023 року. І зрештою — Кринки.

«Попросив побратимів, щоб мене добили»

«Працювали з побратимама, поруч — наші FPV-шники. Подумав, що просто пролітає повз. А то виявилось, що ворог уже чекав. Це був їхній FPV-дрон».

Після вибуху Федір втратив свідомість.

«Одразу відчув, що в мене закрились очі. Попросив побратимів, щоб мене добили. Вони кажуть: “Ні, ніфіга”. Врятували мене».

На третю добу він почав дихати самостійно. Попереду — нескінченні операції, переливання крові, біль і нова реальність.

«Основне — це сприйняття себе. Що в мене вже немає рук, ноги, і є обмеження. Цей процес триває досі. Неможливо до всього одразу пристосуватись».

Підтримка близьких стала ключовою у його відновленні.

«Мама, сестра та вітчим мене витягнули. Командир сказав їй: “Бувають поранення легкі, середні, важкі. А ваш синочок — надважкий”. І вона одразу приїхала в Одесу, попри страшний сніг. І була поруч із першого дня, як я відкрив очі».

«Навчився зав’язувати шнурівки двома пальцями»

Попри втрату рук і частковий зір, Федір не зупинився.

«Зараз важко щось робити, коли потрібна дрібна моторика. Але навчився зав’язувати шнурівки цими двома вцілілими пальцями. Важко, але можливо».

Держава забезпечила його протезом. Каже, він спрощує життя, але, на жаль, повністю не заміняє кінцівку. Федір сам вдягається, готує, приймає душ, навіть може їздити на машині, але поки не сідає за кермо через проблеми із зором:

«Хочу зробити операцію і бути впевненим, що це буде безпечно для оточуючих».

Попри пережите, він не вважає себе героєм:

«Деякі побратими пишуть: коли мені погано, я згадую тебе. А я кажу: коли мені погано — я згадую тих, кого вже нема. Відчуйте різницю».

Федір не просто вижив — він живе активно. В Ірпені відкрив коктейль-бар, готує ще один заклад громадського харчування, розвиває два соціальні проєкти:

«Перший — реабілітаційний центр у Пущі-Водиці. Ми зараз тягнемо інвестиції, щоб його швидше запустити. Другий — мультиплатформа для людей з інвалідністю».

«Дайте просто стимул і не заважайте»

Федір хоче створити спільноту ветеранів, щоб ті могли обмінюватися досвідом і підтримувати одне одного.

«У мене в Ірпені вже п’ятеро таких, кого я буквально за руку спіймав. Кажуть: “Реабілітація закінчилась, а що далі — не знаю”. Це велика проблема».

Федір наголошує, що ветерани часто залишаються сам на сам із побутовими і психологічними труднощами. За його словами, дехто починає зловживати алкоголем або грати в азартні ігри.

«Держава підтримує, але повільно. А зараз війна ще триває. І головне — не заважати ветеранам. Як казали в Одесі: не заважайте пацієнту одужувати — і все буде добре».

Нині ветеран продовжує допомагати фронту — збирає кошти для побратимів, викуповує техніку з ломбардів, планує поїхати на Донбас. Скучив за рідним краєм.

«Макіївка — велике промислове місто. Але життя там зупинилось. Дивлюсь на це — і сльози. Багато знайомих і родичів залишились. Але нічого. Перемога буде за нами рано чи пізно».

Він говорить спокійно, з іронією, але в кожному слові — сила людини, яка пройшла пекло і не втратила віри:

«Ми такі ж самі люди, як і ви. Тільки нас змінила війна. Але ми живі. А отже — маємо що робити далі».

---