Коли «Тримайся» звучить наче для галочки. Як бути поруч з тими, хто переживає втрату?

Що відчуває людина після втрати? Чому «універсальні» слова підтримки можуть ранити?

Анна, Богдана та Роксолана втратили найрідніших людей на війні, а Леся чекала на чоловіка, який перебував у російському полоні. Вони поділилися, як переживають втрату та тривожне очікування, чому біль не минає з часом і як важливо бути поруч з тими, хто горює. А психологиня Іванна Ковальчук пояснює, як працює психіка у період втрати, що таке тригери та яких фраз краще уникати, коли хочеш підтримати людину.

Як людина переживає втрату

Психологиня благодійного фонду «Веста» Іванна Ковальчук розповідає, що існує опис того, що відбувається із психікою, коли людина переживає втрату. Так, людина проживає п’ять фаз. Їх не можна сприймати, як точну схему того, що з людиною відбудеться. 

Проживання етапів є нелінійним, тобто ми не можемо сказати, що людина буде проживати ці фази у визначеному порядку. Крім того, навіть перейшовши третій етап, людину може повертати до першого. Однак опис цих етапів проживання втрати залишаються актуальними.

Перший етап — заперечення. Тобто психіка, щоб зменшити шок від загибелі близької людини, відсторонюється. Люди можуть уникати обговорення втрати чи її заперечувати. 

Наступна — це гнів. Коли приходить усвідомлення, що сталося, з’являється злість: на себе, на того, хто загинув, на державу чи оточуючих. 

Третій етап має назву «торг». Людина намагається ніби укласти договір із вищими силами. Психіка починає шукати варіанти, як можна було б уникнути цієї ситуації. Наприклад, виникають думки: «а що можна було б зробити тоді, що сказати», «треба було відговорити його йти на те завдання».

Ще один етап — це депресія. Під час цієї фази людина може відчувати сильне спустошення, відчуття суму за близьким.

Завершується опис фазою прийняття. Але на цьому етапі не зникають біль чи сум. Виникає відчуття, що можна йти далі, але життя тепер буде інакшим. Людина починає шукати нові способи, як би вона могла впоратися з цією втратою.

Етапи проживання втрати не можна розбити по часу. Все індивідуально. Однак стан людини має змінюватися. Так, у дітей проживання втрати може проходити близько 6 місяців після її визнання, а в дорослого — після року. Як дорослий, так і дитина не мають ресурсу для досить переживання настільки сильних емоцій. 

Крім того, процес переживання втрати залежить і від особливостей нервової системи людини, її попереднього досвіду. Також варто враховувати, в якому стані знаходиться людина, яка дізнається про загибель.

Анна. Дружина загиблого військового, який є безвісти зниклим

Вони познайомилися у студентські роки, коли Анна вступила на юридичний. Переписувалися, почали дружити і майже через рік почали жити разом, а потім одружилися. Ілля проходив строкову службу на Донеччині, був під Іловайськом. Через два роки після одруження у пари народилася донечка. 

Три місяці зими перед повномасштабним вторгненням були тим часом, коли вони були разом щодня — працювали на святковому ярмарку. 27 лютого Ілля вступив до лав Збройних Сил. Брав участь в обороні Баришівки, Чернігова, Нової Басані, Сумщини та Донеччини. Ілля також брав участь у диверсійно-розвідувальних операціях на Білгородщині, навчився керувати дроном. Його купувала Анна, яка волонтерила і діставала все, що було потрібно для чоловіка та побратимів. Де він був — Анна щоразу здогадувалася по ребусах. Після одного дня відпустки, чоловік повернувся на фронт. 

Після підриву дамби у Верхівці жінка відчула сильну тривогу. Через декілька днів Ілля вийшов на зв’язок. Небезпечні завдання траплялися постійно і ставали все більш важкими. Після була операція Іллі та вмовляння списатися, залишитися вдома.

Донеччина, Тоненьке. В Іллі важка контузія. Додому його відпустили на дві доби. Анна зібрала кошти на РЕБ-системи та інші прилади, а знайома подарувала Іллі берці. У них він пішов на своє останнє завдання, куди його дружина просила не йти. Ілля загинув.  Анна зрозуміла це до того, як їй сказали.

«Той раз я прокинулася і сама себе не впізнала. Зранку сказала мамі, що Ілля загинув. Донька підійшла і сказала: “Мам, тато-пташка прилетів”. Ми поплакали, але я сказала дитині, що все добре і тато живий. Пішли далі жити, були вихідні. Ми йшли вулицею і я побачила дзвінок у Whatsapp, через який телефонує тільки чоловік. І дивлюся, а там медик, який каже: “Аня, вибач”. Я кричу. Потім він розповідає, як це сталося, як Ілля сам накладав собі турнікети, що тіло мого чоловіка не змогли витягти».

Справжню причину смерті чоловіка Анна не знає й досі. Були версії про те, що його підірвали окупанти. Була інформація і про те, що він зробив це сам, щоб забрати життя загарбника. Побратими розповідають, що затягли його в хату, яку потім росіяни накрили вогнем. Довгий час Ілля був зниклим безвісти. Його тіло так і не забрали, бо «сил не вистачило», а командир її заблокував її номер телефону.

Довгий час Анна працювала з психологом. Дівчина досі чекає на Іллю. Хоч є всі підтвердження загибелі, але поки не може поховати чоловіка, у його смерть не повірить.

«Коли були великі обміни, повертали тіла, я подвоїла дозу антидепресантів, бо вже не вивозила. Було відчуття, ніби сходиш з розуму», — ділиться вона.

Попри довгу роботу зі спеціалістом та підтримку, легше не стає. Однак власна робота дає їй відчуття життя. Крім піклування про дитину, кота, щоденну роботу та волонтерство, Анна взяла ще собаку. Каже, якщо не займатиметься чимось постійно, це буде не вона.

«Ненав’язливо бути поруч»

Анна радить ніколи не казати «тримайся» людині, яка переживає втрату. До фраз-табу вона ще відносить «не плач» і «все переболить».

«Коли мені казали “тримайся”, то хотілося запитати: “За що триматися?”. Коли справді хочеш людину підтримати, важливо бути поруч з нею і сказати про свою готовність. Але при умові, якщо ви дійсно готові бути з людиною, яка в горі», — додає дівчина.

Вона каже, що важливо бути готовим вислухати будь-які ситуації. Знов-таки, якщо готові. Бо розповіді можуть бути важкі: про смерть чи серйозні поранення.

«Головне не тиснути на людину. Наприклад, не казати, що треба йти до психіатра чи психолога. Людина може подумати, що ви просто хочете від неї позбавитися. Треба ненав’язливо бути поруч».

Ненав’язливо бути поруч — це, наприклад, приїхати та запросити на каву, або запропонувати купити продукти чи відвезти дитину в школу. Людина відчуватиме, що може опиратися на іншу та довіряти їй.

«Коли втрачаєш чоловіка, то ніби відчуваєш, ніби зникає ґрунт під ногами. І тут, коли хтось поруч, то чуєш “Я є, я тут і з тобою”. І здається, що це повертає в реальність. З’являється відчуття, що до цієї людини я можу звернутися».

Підтримувати людину, яка проживає втрату варто не лише перший час, а постійно. Анна каже, що прояв уваги і турботи відчула б, коли привітали з днем народження її чоловіка, її або дитини. Однак, тільки якщо це роблять  ненав’язливо, без фраз «А ти знаєш, що у твого чоловіка день народження сьогодні» або «А от що він би сказав на це». 

Богдана, донька загиблого військового

Перед початком великої війни, сім’я Богдани, як і мільйони українців, думала про те, чи дійсно почнеться повномасштабне вторгнення. Уже 24 лютого 2022 року їх тато повернувся з роботи, а 25 він пішов до військкомату. 

«Ми з сестрою завжди знали, що у нас дивовижний батько, але до цього моменту не знали наскільки. Попри те, що ми маємо багато друзів, велику родину, ми не вивозимо і 2/3 того, що він робив», — ділиться дівчина.

До великої війни тато Богдани був на пенсії, вийшов туди з пенітенціарної служби, працював у колонії. Тривалий період він займався підприємництвом, та й багато професій мав, бо не міг сидіти на місці. 

Дівчина каже, що батько дуже пишався тим, що є десантником, проходив службу в десантно-штурмових військах. Пишався цим настільки, що й Богдана захотіла стрибнути з парашутом. І у 20 років вона це зробила. Тато запевняв, що другий раз найважчий і він стрибне разом з донькою. Але цього зробити вони не встигли.

Після того, як тато вступив до Збройних Сил, вони постійно зв’язувалися. Богдана, щоб зрозуміти, де у той час був її тато, розгадувала надіслані ним ребуси. Він дзвонив щодня і тільки у день загибелі подзвонив, сказавши, що поки що все добре і обіцяв зателефонувати ввечері. Його «поки що» насторожили рідних, бо у батька було все завжди було добре, навіть під час важких операцій. Тато Богдани загинув у 2022 році.

«Ми досі не вміємо спілкуватися, спираючись на базову емпатію»

Найперше, що зауважує Богдана — попри те, що ми стільки років втрачаємо, досі не вміємо спілкуватися, спираючись на базову емпатію. Цього, каже вона, буде достатньо, коли хочеш підтримати людину.

«Тобі не треба проживати релевантний досвід, напевно навіть не треба проходити купу тренінгів чи читати багато методичок. Треба спиратися на емпатію, людяність та розуміти, що кожна людина унікальна. Вона може потребувати іншої підтримки, а якої — просто треба запитати. Мені, наприклад, було цінно, коли людина питала: “Чим я тобі можу допомогти?”. Хоча у той момент може навіть нічим», — додає дівчина.

Богдана ділиться, що завжди варто враховувати, що кожна людина сприйматиме ваші слова по-своєму. Попри власний досвід груп підтримки, ніколи не знатимеш, як відреагує інша людина, коли ти захочеш її підтримати.

Найгірше, що можна почути від оточуючих — поради та повчання. Зокрема, скільки та як треба горювати.

«“Скільки ти ще будеш носити чорну хустку?” або “Чого ти її зняла так рано, ще рік не пройшов?”. Особисто я чула “Чого ти одяглася у все світле?”. Для мене це дико, бо я розумію, що є стандарти носіння трауру. Але, як на мене, це ні на що не впливає. Я одягнуся вся в чорне, але це не поверне мені тата», — додає вона.

Також Богдана радить вирішити для себе, чи ви дійсно готові підтримувати людину, яка горює, виділити на це час та робити це саме так, як попросять, а не як здаватиметься краще. Це може бути важко. Люди в горюванні можуть багато плакати або кричати, навіть мовчати. Але от чого не варто робити, так це намагатися заповнити порожнечу «універсальними фразами».

«Фраза “Тримайся” звучить наче для галочки. Немає за що триматися. Ненавиджу і фразу “Герої не вмирають”, бо як це, вони ж гинуть. Раніше не сприймала й фразу “Як ти?”. Бо могла й не відчувати нічого. Це не ненависть і не злість. Зараз сприймаю це інакше».

Іноді, не знаючи як реагувати і як підтримувати, люди просто відсторонюються. З моменту загибелі батька, оточення дівчини дуже змінилося. Богдана каже, що нормально боятися свого незнання в тому, як підтримати, але ненормально не шукати виходу зі свого страху.

«Виживеш, то виживеш. Не виживеш, то не виживеш».

Протягом трьох років з моменту втрати, були моменти, коли дівчина почувалася краще, тому навіть переставала приймати антидепресанти. Але відчуття що з цим горем вдалося впоратися — не було.

«Дратує фраза “Час лікує”. Він не лікує. Ти навчишся з цим жити, але воно завжди буде з тобою. Люди впевнені, що з часом ти вже маєш інакше реагувати на втрату. Може, вони втомлюються, а може дійсно свідомо вірять, що з часом біль минає і підтримка не потрібна. У квітні були треті роковини і ми їздили в Ізюмський район відкривати меморіальний знак. І той період був найгірший, мене дуже відкинуло».

До цього дня Богдана трималася за збереження пам’яті про батька. А в день відкриття меморіального знаку, у неї з’явилася думка, що все, що вона могла сказати чи написати про нього — зроблено. Що робити далі?

Психологиня Іванна пояснює, що тригер — це такий механізм, «спусковий гачок», який запускає в нашій психіці певну реакцію. І тригер може повертати до першого, гострого переживання втрати. 

Найпоширенішим тригером є пам’ятні дати. Наприклад, день народження людини, яка загинула чи сімейне свято, яке проводили разом. Також можуть тригерити люди зі схожою зовнішністю та запахи. Наприклад, парфуми близької людини. 

Експертка пояснює, що уникнути цих тригерів неможливо і варто самій людині пояснити для себе, що це може статися і це нормально. Також варто зрозуміти, які події чи речу найбільше погіршують стан та що можна для себе зробити. Наприклад, запросити друзів чи зателефонувати комусь, або побути наодинці.

Богдана ділиться, що в той момент рідні думали, що вона вже прийняла втрату. Насправді саме тоді її проживати було найтяжче. Тому дівчина каже, що питати в людини, чи є в неї потреба в підтримці варто постійно, навіть коли пройшов рік, три чи сім.

Також дівчина додає, що не завжди можеш впоратися із втратою самостійно чи з підтримкою близьких. Звертатися до спеціаліста цілком нормально.

«Перший період я була твердо переконана, що впораюся сама. І якийсь період намагалася, але наш ресурс обмежений. У той час в мене почалися проблеми зі здоров’ям: поганий сон, важко було дихати. Пізніше я почала займатися зі психотерапевткою».

Роксолана, дружина загиблого військового

Чоловік Роксолани захищав Україну після початку АТО, а у 2020 році почав навчатися спеціальності в академії у Львові, щоб стати фаховим військовим. Початок повномасштабного вторгнення Роксолана з чоловіком зустріли в Сумах.

Перші місяці вони тільки переписуватися, поговорити можливості не було, адже він мав різні бойові завдання. Зокрема, брав участь в обороні Чернігова. Чоловік Роксолани загинув у грудні 2023 року.

Улітку 2023 році Роксолана вперше записалася на групу підтримки. Пішла туди, аби «звіритися з реальністю» та поговорити з тими, хто також має стосунки з військовими. Група підтримка — є тим простором, де можна поділитися своїми переживаннями і не відчувати, що щось не так.

Тиждень після новини про загибель чоловіка дівчина провела з друзями.

«Коли чоловік загинув, мій друг якраз приїхав на ротацію. Він мав досвід евакуації загиблих військових, тому взяв ініціативу на себе. І він сказав, що я ще матиму час поплакати, але зараз треба подумати, яке фото хотів би чоловік, аби я обрала і які похорони мають бути. А подруга збоку: “Попий, будь ласка, поїж, треба поїсти”», — ділиться Роксолана.

Інша подруга, яка жила трохи далі, також завжди намагалася допомогти і постійно питала «Що я можу зробити?». Тому, каже дівчина, спосіб підтримки від кожного з близьких має бути індивідуальним, не треба боятися запитувати, як допомогти людині.

«Нещодавно планували відпустку і моя подруга скидає скриншот свого календаря. А там у неї відмічена дата — річниця наших з чоловіком заручин. Тобто вона виписала всі тригерні дати і в ці дні питає мене “Як ти?” чи “Приїхати до тебе, що я можу для тебе зробити?”».

А ще вона додає, що деяких фраз варто уникати, бо вони шкідливі.

«Наприклад, “Ти сильна”. Тоді мене розривало, я не хотіла тої сили. Мені хотілося бути маленькою дівчинкою, яка кричить “На ручки!”. Але в 24 роки довелося ховати чоловіка».

Також Роксолана згадує і про фразу «Ти впораєшся» і запитує: «А якщо ні? Звідки ви знаєте?». Чула дівчина у свою адресу і «Ти молода, ще собі знайдеш». Але Роксолана ділиться, що вона досі відчуває геть інше: ніби він десь воює і скоро приїде. Хоча бачила його тіло. Вона і обручку досі носить.

Про свій досвід психотерапії Роксолана відгукується з позитивом: каже, що почала проходити її ще до початку повномасштабного вторгнення. Тільки от запити змінювалися. Але наголошує, що психотерапія має бути добровільною. Якщо хочете порадити близькій людині, то варто підходити акуратно, наприклад, спитавши «Як тобі ідея, може спробуєш?». 

Дівчина каже, що рідним чи друзям не треба рятувати людину, коли вона того не хоче. 

Роксолана має й негативний досвід робити зі спеціалістом. Ділиться, що зустріч з психіатром мала негативний ефект, дівчині стало ще гірше. До іншого психіатра Роксолана звернулася, коли мала проблеми зі здоров’ям і обирала вже за рекомендаціями. 

«Треба приймати людину, її рішення. Бо в мене було так: я хотіла побути на самоті. Моя подруга, яка, на жаль, переживала втрату близької людини на рік раніше, навпаки — завжди хотіла бути серед друзів. У першу ніч я залишалася з подругою, а далі вже сама. Іноді чую, а як це я одна, не можна залишатися без когось у квартирі. А мені так добре. Тому завжди треба питати “що тобі потрібно і що я можу зробити?”».

Леся, дружина військового, який пережив полон

На початку великої війни Леся волонтерила. Якось, побачивши чоловіка, з яким колись були стосунки, написала йому, щоб допомогти. Вони мали небагато часу, щоб поговорити про те, що відчувають, але одразу вирішили, що хочуть бути разом.

Вадим мав виїжджати за кордон, але 24 лютого 2022 року пішов у військкомат і його одразу забрали, бо він мав військовий досвід. Одразу потрапив на Чернігівщину. 

У полон Вадим потрапив у 2022 році. Уранці 29 червня він поїхав на завдання і вже 30 червня зник безвісти. Це сталося тоді, коли вони з командиром поїхали шукати розрахунок (групу військових), але потрапили у засідку до «вагнерівців». У полон він потрапив поранений. 

Про те, що чоловік зник безвісти пані Леся дізналася від його побратимів вже наступного дня. Після цього вона пройшла всі пункти: поліція, СБУ, Червоний Хрест, відвезла маму чоловіка, щоб та здала ДНК. І розповідала, що всі хлопці вважають: він живий. 

«За весь час я навіть не плакала ні разу на людях. Були ситуації, коли хлопці телефонували і кричали, що все, його немає, і плачуть. А я казала, що ні. І зараз я кажу — немає ДНК, тіла, не вірте нікому».

Тоді вона шукала схожі випадки. Постійно моніторила російські мережі та сайти, і на все, що там публікують, важко дивитися, але перестати не можливо. 

На той час вона не знала, що публікувати в мережі дані про чоловіка не можна, тому і зробила допис. І вже за деякий час — купа шахраїв. Одна історія їй запам’яталася найбільше, тоді вона заплатила 5 тисяч гривень.

«Одразу сказала, що мені треба його побачити і почути. Вони сказали, що приведуть його, починають питати, чи можу його забрати. Я кажу, що приїду. Але запевняють, що треба змінювати паспорт, це робити відмовляюся. І ось вони ніби йому дають слухавку, а я не розумію, чи то справді мій чоловік. Хтось каже “Леся” і все, зв’язок обірвався».

Вадима вдалося повернути в Україну 11 жовтня. У цей день його разом з іншими українськими військовими змусили йти по мінному полю. У полоні він провів понад три місяці, після яких повернувся схудлий на 20 кілограмів. Росіяни закрили військових у підвалі колишньої взуттєвої фабрики. Спочатку їх було 50, а потім 150, далі він перестав рахувати. Леся каже, що одразу після повернення чоловіка дала йому час, аби він сам почав розповідати. Якщо одразу ставити багато питань, то людина закривається. Через рік він розповів, що його п’ять разів виводили на розстріл.

«Ти питаєш у нього щось, а він повертається і запитує у відповідь: “а як правильно відповідати?”. Це так жахливо. Коли ми йшли в магазин, то він залишався ззовні. А повертаючись, заставала його: стоїть, опершись головою об стіну та з руками за спиною».

Леся додає, що навіть, якщо не видно ознак фізичних тортур, то люди, які пройшли полон, точно пережили психологічне насильство. Тому не варто розпитувати, просто дайте час.

«У нас там своє пекло, а у вас там своє»

Увесь цей час, поки чоловік Лесі був в полоні, вона записувала голосові повідомлення. Каже, що так на якийсь період можна виплеснути всі емоції. 

«Ти не скажеш людям, дітям всього, що є на душі. Ти говориш з ним. Тут тільки твоє і його. Ти не тільки плачеш, а і кричиш, сваришся. Все, що в тебе на душі. Записувала щодня, іноді через день. І от дала йому послухати. Він розплакався і наступного дня взяв їх дослухати. А потім каже: у нас там своє пекло, а у вас там своє».

Підтримували і діти, і знайомі. Була різна допомога: хтось телефонував і дізнавався якісь деталі обміну, хтось намагався дізнатися, що коїться в регіоні, де він був. Однак деякі люди, думаючи, що таким чином підтримують, робили ще гірше.

«Коли проходить обмін, то кожного разу телефонують і питають: “Ну що, він там є? Ні, тоді чекай”. І ти розумієш, що людина не питає, як я, їй байдуже. І я всім кажу, що так робити не можна, це ранить».

Про підтримку казали дії. Коли можна побачити, як людина намагається допомогти, щось робить, то розумієш, що не одна. Навіть листання російських сайтів, яке Леся називає божевільним та не дуже корисним заняттям, було допомогою. Вона згадує, як наступного дня після обміну фото її чоловіка з’явилося на сайті загиблих. І знайомі телефонували їй про це сказати. Для неї це також було знаком, що вони щось роблять. 

Перше, що треба запитати людину, яка чекає на когось: «Як ти?» і яка людині треба допомога. Також важливо сказати слова підтримки: «Я тут, я поруч, ти завжди можеш звернутися до мене, буде то ніч чи день». І тут важливо не перебільшувати підтримку, перетворюючи її на опіку. Бо людина починає зосереджуватися на своєму болю та горі. 

На які стани людини, яка переживає втрату, варто звертати увагу

Психологиня Іванна Ковальчук пояснює, що процес проживання втрати має бути «динамічним», тобто фази мають змінюватися. Також вона додає, що існують певні стани, які сигналізують, що психіка не може впоратися.

На що варто звертати увагу:

1. Якщо людина потрапила у стан «відкладеного горя», тобто протягом двох тижнів після новини про загибель, вона не відчуває, не бачить, що щось змінилося. Тоді варто запитати, чи потрібна їй допомога спеціаліста.
2. Застряганні на одній фазі переживання втрати. Фахівчиня пояснює, що проживати глибше якусь фазу є цілком нормальним. А от застрягання може повпливати на фізичне здоров’я і також є сигналом, що психіці важко впоратися.
3. Ще один стан, на який варто звернути увагу — відмова від їжі та відсутність сну. Сон важливий для опрацювання мозком всього, що сталося протягом дня. Якщо людина не спить, то психіка не може обробляти цю інформацію. Зокрема, й ту, що стосується втрати.
4. Соматизований біль. Переживання, які не проживаються, можуть проявлятися у тілі. Наприклад, виразкою в шлунку, головними болями чи астмами. Звичайно, такі стани можна виявити після консультації з лікарем: якщо фізичних показань до цього немає, то варто звернутися до психотерапевта.
5. Абсолютна ізоляція. Коли людина просить залишити її на самоті — це нормально. Але тривала та абсолютна ізоляція також є тривожним сигналом. 
6. Нав’язливі суїцидальні думки та розмови про те, що людині важко впоратися.

Як варто підтримувати людину, яка переживає втрату

Головне  — витримувати емоції іншої людини. Люди можуть бути неготовими до такої сильної реакції, тому іноді намагаються відволікати. Ця стратегія не спрацює. 

«Коли ми говоримо про підтримку близьких людей, нам хочеться зробити так, щоб їм не боліло. А це неможливо. Біль — це сигнал того, що людина, яка загинула, займала велике місце у житті тої, яка переживає втрату», — каже експертка.

Важливо, коли людина мовчить і хочеться заповнити тишу, або ж, навпаки, проявляє сильні емоції, і хочеться заспокоїти — не робити нічого. Варто витримати цей стан та просто бути поруч.

Чого не варто робити

Універсальних фраз для підтримки не існує. Іванна радить запитувати у людини, яка переживає втрату, чим можна їй допомогти, чи потрібно побути поруч або щось зробити. Водночас, фрази «я тебе розумію», «все буде добре» варто уникати. Адже ці слова неправдиві. Чи все буде добре не знає ніхто. Та і того, що переживає людина в даний момент, навіть, якщо ви маєте такий самий досвід, не відчуєте. 

Альтернативні фрази — «я навіть не уявляю, що ти зараз відчуваєш», «знаю, що тобі зараз важко, хочеш, я побуду поруч?» або «хочеш, залишу тобі на самоті?», «мені шкода, що це відбувається з тобою» (якщо вам дійсно шкода). Так ви не оцінюєте переживання людини, не даєте їй порад, а показуєте, що вам можна довіряти свої емоції та попросити про підтримку. 

Як підтримувати людину, якщо у самої (-го) немає сил?

Перше, що радить експертка — бути чесним (-ою) з людиною. Якщо змушувати себе допомагати, підтримувати людину, переживаючи власний важкий стан, ця підтримка може бути неефективною. 

Тому варто сказати, що є сили просто побути, посидіти разом. Або запропонувати обговорити все ще з однією людиною. Тобто показати, що ти шукаєш можливості, аби підтримати.

---