«Культура має кричати про війну всіма можливими способами», — художниця з Маріуполя Олена Мурашкіна

Художниця Олена Мурашкіна любила Маріуполь, але війна зруйнувала його. Вона втратила рідне місто, театр і звичне життя, але знайшла силу розповідати про Маріуполь та Донеччину через мистецтво.

Її картини стали голосом болю та надії, перетворюючи особисту трагедію на потужне свідчення про стійкість українців.

Мирне життя на березі моря

Олена народилася і виросла в Маріуполі. З дитинства Олена відчувала потяг до мистецтва завдяки своїй мамі, вчительці малювання. Художня школа стала першим кроком до її творчого шляху.

«Маріуполь був промисловим містом, частина населення працювала на заводах. Але я не уявляла себе там. Мені хотілося свободи, можливості жити не за графіком із дев’ятої до шостої».

Тож після закінчення школи Олена вступила до Харківської академії дизайну і мистецтв, де вивчала художнє моделювання тканини. Ця освіта відкрила їй світ текстилю та дизайну.

За кілька років після закінчення академії, Олена вирішила повернутися до Маріуполя. Там започаткувала власну справу — відкрила салон штор.

«У Харкові відкрити бізнес було б надто дорого, а в Маріуполі це було дешевше. Ти паче там я мала де жити і розвиватися. Взагалі Маріуполь для мене був не просто домом — це місто, яке завжди кликало мене назад».

Бізнес процвітав, але згодом економічна криза змусила його закрити. Олена не здалася: вона розписувала стіни, брала участь у проєктах по всій Донецькій області. Згодом доля привела її до Маріупольського драмтеатру, де вона працювала художником-оформлювачем три з половиною роки.

«Театр — це окремий світ, який затягує. Спочатку здається, що там панує хаос, але з часом він проникає під шкіру, стає частиною тебе», — ділиться Олена.

Евакуація та втрата зв’язку

З 2014 року Маріуполь був форпостом — неподалік була лінія розмежування.

«Я жила в контексті війни з 2014 року. І руку на пульсі тримала і переживала. Все моє оточення, всі друзі та знайомі ніколи й думки не допускали про розподіл, про приєднання до Росії. Взагалі, в дитинстві батьки віддали мене у школу в український клас. З малечку в мене була любов до України та розуміння нашої сили та незалежності».

Олена ділиться, з 2014 року місто постійно змінювалося та вдосконалювалося. Там хотілося жити і творити. Проте кожні новини про можливе загострення на лінії фронту викликали сильну тривогу. Як от на початку повномасштабного вторгнення.

«Ще за тиждень до повномасштабної війни я відчувала неспокій, у мене почалися панічні атаки», — пригадує Олена.

24 лютого о п’ятій ранку дзвінок друга з Києва сповістив: «Почалася війна». Олена зібралася і виїхала з сім’єю брата до Дніпра того ж дня.

Найважчим став період блокади Маріуполя, коли з 2 березня зник зв’язок із рідними. У місті залишалися батьки Олени.

«Це був найдовший час у моєму житті, коли ми не знали, що з нашими рідними».

Вона боролася з панікою, передивляючись новини та карти просування ворога.

Але згодом Олена вирішила переїхати до Хмельницького. Там вона жила буденним життям, і в цьому намагалася знайти порятунок.

«Ми готували їжу, мили підлогу, гралися з дитиною — робили прості речі, які тримали нас на плаву».

Коли мама вийшла на зв’язок, Олена допомагала рідним виїхати.

«Коли у червні вони виїхали з окупації, ми нарешті стали схожими на людей», — зізнається Олена.

Творчість як порятунок

У Хмельницькому Олена зіткнулася з порожнечею: без роботи, з панічними атаками, вона шукала спосіб вистояти. Творчість стала її порятунком.

«Мистецтво завжди було моїм порятунком, тоді воно допомогло мені заспокоїтися», — пояснює Олена.

Спочатку вона малювала патріотичні сюжети за проханнями друзів: дівчинку, яка боронить Україну, чи символи для футболок. Але незабаром у її душі зародилася ідея більш масштабного проєкту.

«Мені здавалося, люди мало знали про наше місто. Багато хто думав, що це просто промислове місце, де всі чекали на ворога. Але це неправда».

Так народилася серія картин «Життя крізь війну». Перша робота — про зруйнований Маріупольський драмтеатр — стала найважчою.

«Я знала, скільки людей там загинуло, хто з моїх залишився там. Мені потрібно було вилити цей біль», — згадує Олена.

Написання картини тривало місяць, адже кожна лінія була просякнута болем. Але після завершення її наче прорвало: ідеї лилися потоком. За рік серія виросла, кожна з картин розповідала історію Маріуполя — від його краси до трагедії.

«Я робила виставку у Хмельницькому, розповідала про кожну деталь. Люди плакали, але я залишала в кожній роботі надію — навіть у найтемніших сюжетах я малювала синє небо, щоб сказати: воно є, воно над нами і нікуди не дінеться».

Роботи Олени не обмежилися Маріуполем. Її серце боліло також за інші міста — Харків, де вона здобула освіту, Херсон, Бахмут.

«Через Бахмут я розповідала, що таке Донецька область. Люди не знають, що це за міста, як Соледар чи Бахмут. Я казала: “Ви пили Артемівське шампанське? Це з Бахмута. Користувалися сіллю? Це з Соледару”», — усміхається Олена.

Її картини стали мостом між регіонами України, допомагаючи людям зрозуміти, наскільки багата і різноманітна їхня країна.

Від болю до відродження

Хмельницький зустрів Олену теплом і підтримкою. Спочатку місцеві одразу допомагали організовувати виставки її картин у Хмельницькому, Дніпрі, Києві та Кривому Розі, де вона ділилася історіями про Маріуполь.

Але творчість Олени не зупинилася на картинах. Вона повернулася до театру — цього разу Хмельницького театру імені Михайла Старицького, де працює художником-бутафором і постановником.

«Мені дали можливість творити, у мене вірять і мене підтримують».

У театрі Олена розробляє костюми і сценографію. А нещодавно разом із директором театру та відомим режисером Дмитром Некрасовим вони поставили сучасну версію «Ромео і Джульєтти».

«Там, створюючи костюми, я “відірвалася” на повну. Це весела, яскрава вистава, я пишаюся цією роботою».

Паралельно Олена пише картини на продаж, які знаходять своїх поціновувачів навіть за кордоном. Частина з них навіть поїхала до США разом з «Кобзарем».

«Люди намагаються навіть вчити нашу мову. Це обличчя України. Якщо ми наразі хочемо, щоб нас підтримували, ми маємо поводитися гідно і допомагати іншим країнам пізнати, що таке Україна. Це наш обов’язок».

Серія «Життя крізь війну» залишилася недоторканною — вона належить Маріуполю і не продається. Натомість Олена створює нові роботи, співпрацює з іншими митцями і планує розвивати культуру у Хмельницькому.

«Це місто хоче більше мистецтва, і я хочу до цього долучитися, як це було в Маріуполі після 2014 року».

Олена переконана, що культура — це основа нації, особливо у воєнний час.

«Кажуть, що мистецтво не на часі, але це неправда. Якби Шевченко вважав так, кого б ми згадували? Я думаю, культура має кричати про війну всіма можливими способами», — переконана Олена.

Авторка: Катерина Калюжна

Читайте також: Виключно українською: як поетеса з Донецька боронить рідне слово за тисячі кілометрів від дому. Історія Емми Андієвської

---