Лєсєнки з костиліком, лозоплетіння та обрядові пташки: елементи культурної спадщини Луганщини

На Луганщині зберігають 25 елементів нематеріальної культурної спадщини — від унікальних страв і ремесел до весільних та календарних обрядів.

Усі вони сьогодні перебувають під загрозою зникнення через повномасштабну війну, тимчасову окупацію та вимушену міграцію носіїв традицій. Попри це, культурну спадщину регіону фіксують, досліджують і передають далі — навіть в умовах війни.

Детальніше про спадщину регіону — у матеріалі «Точки Сходу».

Станом на сьогодні до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини Луганської області внесли 25 елементів. Розповідаємо про частину з них, а про ті, які також занесли до національно переліку, розповімо у наступному матеріалі. Зокрема, й про ті, що внесені до списків ЮНЕСКО.

Обласний перелік нематеріальної культурної спадщини Луганщини

• Традиція приготування гарбузової каші у Старобільській громаді

Гарбузова каша — одна з найдавніших традиційних страв Старобільщини. Гарбуз у регіоні вирощували масово: він добре зберігався взимку й був доступним джерелом поживи, тому страви з нього готували майже в кожній родині. Каша вважалася «родинною» їжею — її варили на великі свята, поминальні дні та після завершення польових робіт.

Готували кашу в печі, що надавало їй характерного смаку й густої консистенції. Рецепти могли різнитися залежно від достатку родини, але основа залишалася сталою.

• Автентичні пісні села Цілуйкове (Білокуракинська громада)

Село Цілуйкове зберегло унікальний пласт пісенної культури, який передавався виключно усно. Тут співали так, як навчили бабусі й прабабусі, без нотних записів і сценічної обробки. Багато пісень мають архаїчні мовні форми й мотиви, які сягають XVIII століття.

Пісні виконували під час весіль, хрестин, жнив і вечорниць. Важливою була манера співу — протяжна, з характерними підголосками. Сьогодні традицію підтримує фольклорний ансамбль «Берегиня», учасниці якого є носіями автентичного співу.

• Павлівський капусняк з рибою

Павлівський капусняк — приклад локальної адаптації традиційної страви до посту. На відміну від класичного капусняку з м’ясом, тут використовували рибу, найчастіше консервовану, що робило страву доступною протягом усього року.

Капусняк готували на свята, великі родинні зібрання та поминальні обіди. Страва була поживною, але водночас пісною, що відповідало церковному календарю.

• Весільний обряд випікання різки сім’ї Костенко-Кушнарьових (Троїцька громада)

Різка — центральний елемент весільного обряду, що символізує створення нової родини. Її випікають у вигляді дерева або гілки, прикрашають фігурками з тіста, колосками та стрічками. Обряд супроводжується молитвами й суворими заборонами — під час випікання не можна сваритися чи голосно говорити.

У родині Костенко-Кушнарьових традиція збереглася у повному обсязі. Різку випікають жінки з «щасливою долею», а після весілля її розламують і роздають гостям як оберіг.

• Новопсковський куліш

Куліш на Новопсковщині вважають не просто стравою, а частиною спільного життя громади. Його готували на толоках, храмових святах, під час жнив і великих родинних зібрань. Традиція приготування сягає козацьких часів, коли куліш був поживною і зручною стравою для довгого перебування в полі.

Важливою умовою було приготування на відкритому вогні — в казані або чавунці. Куліш їли всі разом, з однієї посудини, що символізувало єдність громади.

Традиційний рецепт:

У казані варили пшоно до напівготовності. Додавали обсмажену на салі цибулю, шматки свинини, сіль і чорний перець. Страву доводили до густої консистенції, постійно помішуючи, щоб пшоно не пригоріло. Наприкінці куліш «доходив» на слабкому вогні.

• Обряд випікання хліба в селі Городище (Біловодська громада)

У Городищі випікання хліба збереглося як окремий родинний обряд. У родині Чепіг-Овчаренків до цього процесу ставляться як до сакрального — з чіткою послідовністю дій і внутрішньою дисципліною. Хліб тут символізує достаток, мир у родині та пам’ять про предків.

Під час замішування тіста в хаті мали бути тиша й спокій. Вірили, що сварка або поганий настрій можуть «зіпсувати» хліб.

Технологія випікання:

Тісто замішують на заквасці з борошна, води й солі. Його вимішують довго, «поки не почне дихати». Перед посадкою в піч хліб хрестять і дають йому трохи «відпочити». Випікають у добре прогрітій печі, без різких перепадів температури.

Традиція випікання лєсєнок з костиліком у селищі Борівське

Лєсєнки — обрядові хлібці у формі драбинок, які випікають на Вознесіння. Вони символізують шлях Ісуса Христа на Небо. Особливістю борівських лєсєнок є «костилік» — невелика паличка або смужка тіста, яка закріплює форму.

Ці хлібці не просто їли — їх використовували в обрядах, пов’язаних із проханням доброго врожаю та захисту господарства.

Традиційний рецепт:

Замішують пісне тісто з борошна, води, дріжджів і солі. Формують смужки, з яких викладають драбинку, закріплюючи «сходинки». Випікають до золотистого кольору. Частину лєсєнок відносили на поле або до хліва.

• Весільна різка села Кудряшівка

У Кудряшівці весільна різка є символом об’єднання двох родів. Її виготовляють із гілок різних дерев — «чоловічих» і «жіночих», що підкреслює ідею гармонії в подружжі. Традиційно на одне весілля робили три різки.

Кожна з них мала своє призначення: для родини нареченої, родини нареченого і для новоствореної сім’ї. Обряд супроводжувався піснями та побажаннями.

• Білолуцьке лозоплетіння

Лозоплетіння в Білолуцьку розвивалося з XIX століття завдяки великій кількості вербової лози. Майстри виготовляли кошики, короби, меблі й побутові речі, які були необхідні в кожному господарстві.

Заготівля лози мала чіткий сезон — взимку або ранньою весною. Її очищували, сушили й сортували за товщиною.

Лозу замочували у воді, щоб вона стала гнучкою. Плели вручну, без використання цвяхів або клею. Вироби відзначалися міцністю і могли служити десятиліттями.

• Домашні дріжджі села Новобіла

У Новобілі збереглася традиція виготовлення домашніх дріжджів на хмелевій заквасці, яку називають «затіркою». Вона була основою для випікання хліба та приготування квасу.

Закваску берегли, передавали між родинами й оновлювали за потреби. Вважалося, що «жива» затірка має власний характер.

Технологія приготування:

Хміль заварювали окропом, додавали борошно й залишали в теплому місці для бродіння. Отриману масу підсушували або зберігали у холоді. Для випікання брали невелику частину, решту залишали «на життя».

• Традиція приготування узвару в селі Калмиківка

Узвар у Калмиківці — не просто святковий напій, а важлива частина родинної культури. Його готували на Різдво, Водохреще, поминальні дні та великі родинні події. Основою узвару були яблука, які спеціально вирощували й сушили без печей — просто на горищах або на сонці.

Сушіння фруктів вважалося відповідальною справою: яблука мали зберегти аромат і солодкість. Узвар символізував зв’язок поколінь і достаток у домі.

Сушені яблука промивали й заливали холодною водою. Напій доводили до кипіння, одразу знімали з вогню й настоювали кілька годин. Цукор або мед додавали наприкінці, щоб не «вбити» природний смак фруктів.

• Традиція приготування квашеної капусти села Діброва

Квашення капусти в Діброві було щорічною колективною справою, до якої долучалася вся родина. Капусту заготовляли на зиму, і вона ставала основою щоденного харчування в холодну пору року.

Процес мав свої правила: використовували лише пізні сорти капусти, а заготовки робили в дерев’яних діжках. Вірили, що капуста «любить тишу» і не терпить сварок.

Капусту дрібно шаткували, додавали сіль і моркву, ретельно перетирали руками. Складали шарами в діжку, добре утрамбовували й накривали гнітом. Квашення тривало кілька тижнів, капусту регулярно проколювали, щоб виходили гази.

• Випікання обрядових пташок у селі Михайлівка на Новоайдарщині

Обрядові пташки, або жайворонки, випікали на свято Сорока святих мучеників. Вони символізували прихід весни, пробудження землі й надію на добрий рік. Найчастіше пташок випікали разом із дітьми, залучаючи їх до традиції.

Готових жайворонків несли в поле, підвішували на гілки дерев або дарували одне одному. Частину залишали на підвіконнях — «щоб весна швидше прийшла».

Замішували пісне дріжджове тісто. З нього формували фігурки пташок, робили очі з родзинок. Випікали до світло-золотистого кольору, змащували солодкою водою для блиску.

• Традиції обряду Івана Купала на Кремінщині

На Кремінщині напередодні Купала збирали лікарські трави, вірячи в їхню особливу силу. Трави зберігали протягом року для лікування. Центральним елементом свята було велике багаття, через яке стрибали поодинці або парами — це вважалося обрядом очищення.

Дівчата плели вінки з польових квітів, інколи прикріплювали до них запалені свічки й із заходом сонця пускали по воді, співаючи купальських пісень. Одне з найромантичніших повір’їв Купала — легенда про цвіт папороті, який нібито з’являється лише на одну мить у найкоротшу ніч року.

• Риб’янцівська катана каша

Катана каша, або «катанка», — не просто їжа, а частина колективної пам’яті села Риб’янцеве. Її традиція сформувалася в аграрному середовищі, де основу раціону становили зернові культури. Основні інгредієнти — пшоно, яйця та борошно — свідчать про тісний зв’язок страви з місцевим господарюванням.

Кашу готували переважно на родинні свята, а не на масові гуляння, що підкреслювало її роль у зміцненні сімейних і сусідських зв’язків. У кожній родині були власні нюанси рецепта, але базова технологія залишалася незмінною.

• Пиріжки з «крохтями» села Гречишкіне

У Гречишкіному з покоління в покоління передають рецепт пиріжків із «крохтями». Тут так називають крихти з білого хліба, які натирають на терці або розминають руками. Це начинка, що робить страву поживною та зручною для польових робіт.

До крохтів додають вишкварки — пережарені шматочки сала й м’яса. Тісто використовують не солодке. Такі пиріжки готували взимку й навесні, а чоловіки брали їх із собою на польові роботи.

У піст пекли пиріжки на воді з горохом або квасолею, але саме варіант із крохтями вважався ситним.

• Хлібний виріб «Стульник» у селі Мілуватка

Стульник — особливий вид хліба, який у Мілуватці печуть як невід’ємну частину родинного столу. У різних родинах він може бути щонедільною стравою або заміною звичайного хліба кілька разів на тиждень.

Тісто для стульника замішують як для звичайного хліба, але додають начинку — найчастіше із засмаженого сала та цибулі. Стульник подають до страв із підливою або начинкою, і він є прикладом поєднання повсякденної їжі з традиційною гастрокультурою.

• Традиції будівництва хати на Старобільщині. Обряд «Закладчина»

«Закладчина» — обрядове дійство, що супроводжувало завершальний етап будівництва хати, зокрема обмазування стелі саманом — сумішшю глини та соломи. Глину місили ногами просто на подвір’ї, і ця робота часто перетворювалася на спільне свято.

У заможніших господарствах до процесу залучали навіть коней. Після завершення роботи господарі влаштовували частування для всіх учасників. Обряд мав важливу соціальну функцію — об’єднував громаду навколо спільної праці.

• Традиція приготування Щедрищанського капусняка (Сіверськодонецьк)

Щедрищанський капусняк — локальна гастрономічна традиція, що сформувалася серед мешканців кварталу Щедрищеве. Рецепт передавався з покоління в покоління. Капусняк готували жінки на вогнищі, суворо дотримуючись послідовності додавання інгредієнтів.

Основу страви становлять капуста, картопля, пшоно та м’ясо. Поетапне закладання продуктів є обов’язковим елементом рецепта. Капусняк виконує не лише харчову, а й соціокультурну функцію — як страва спільності, родинної пам’яті й локальної ідентичності.

• Обрядові та господарські практики вирощування «Марківської» цибулі

У 1907 році житель Марківки Аврам Онопрієнко представив цей сорт на виставці в Парижі, де марківська цибуля отримала золоту медаль. Надалі її експортували до Європи, а в 1920-х роках вона стала важливим ресурсом економічного розвитку регіону. Мешканців Марківщини називали «цибулешниками» — як знак поваги до їхньої майстерності.

Вирощування цибулі було спільною справою: садіння, догляд, збирання та сушіння врожаю об’єднували родини й громаду, сприяли передачі знань між поколіннями.

Нині марківська цибуля є частиною бренду громади та символом стійкості: попри війну й переселення, її вирощують у різних регіонах України, зберігаючи зв’язок із рідною землею.

Сьогодні ці традиції опинилися під загрозою через війну та окупацію, але вони не зникли. Їх продовжують відтворювати, досліджувати й передавати далі носії традицій та громади, для яких культура стала формою пам’яті, опори й спротиву. Збереження нематеріальної спадщини — це спосіб утримати зв’язок із рідною землею навіть тоді, коли повернення додому поки неможливе.

Читайте також: «Гоніння гадюк», надазовські писанки та голубці від лемків: що внесли до нематеріальної спадщини Донеччини

---