«Люди ховають погляд»: як ветеран Сергій Єлістратов звикає до цивільного життя

До великої війни Сергій Єлістратов працював барменом і виборював перемоги на міжнародних конкурсах. Після — став десантником. Під час ворожої атаки на Харківщині — вижив, але втратив ногу. 

Вже понад рік пройшло з того часу, а ветеран досі звикає до суспільства та цивільного життя. Він займається спортом і працює в технологічній сфері.

Його історія — про витримку, підтримку побратимів і те, як важливо, щоби люди «зрозуміли». 

Нога висіла на штанях, в животі – уламки 

Сергій Єлістратов — у минулому професійний бармен, нині — ветеран десантно-штурмових військ. З початком повномасштабного вторгнення Росії він добровольцем пішов до війська. Служив у 77-й бригаді на Харківському напрямку, поблизу Сватового.

5 квітня 2024 року, за кілька днів до свого дня народження, Сергій отримав важке поранення. Росіяни влучили дроном по позиціях його бригади. 

«Ворожий дрон змалював нас і скоригував точно. Із шести чоловіків троє тільки залишилось. Було два екіпажі, які вже мали виїхати з позицій».

Після атаки почався артобстріл. Евакуація була ускладнена — в низині не працював зв’язок, довелося відправити молодого командира шукати висоту для радіозв’язку.

«Ми без зв’язку були взагалі. Але завдяки суміжним підрозділам, які працювали поруч з нами, через них викликали евакуаційну групу».

Коли приїхала евакуаційна група, Сергій уже втрачав свідомість. Після того, як його вивезли, в першу чергу ампутували ногу. Вона після обстрілу трималася на штанях. 

Крім ноги, були й інші поранення: у голову та уламки в животі. Спочатку Сергія доставили в стабілізаційний пункт, згодом перевезли до Харкова, а потім — до Києва.

«Коли це все трапилось, все моє командування приїхало — навіть у стабпункт. І потім, коли вже евакуювали до Харкова, вони теж цим всім складом приїхали до мене».

А з часом, справді, все стає зрозумілішим. Після лікування почалася підготовка до протезування. 

Сергію пропонували пройти його за кордоном, але він обрав українську компанію.

«У нас, в Україні, протезні компанії працюють не гірше. Побратими допомогли обрати компанію. Зараз у мене навчальний протез, незабаром поставлять постійний».

При виборі враховував і моральну позицію компанії — вона не співпрацює з постачальниками, які мають зв’язки з Росією.

Нове життя на протезі

Сергій пристосовується до життя з протезом. Ходити в ньому весь день важко, тому вдома пересувається стрибаючи, навчився самостійно ходити в душ.

«Щось носити або пересувати меблі — поки не виходить. Але все інше — легко. Багато ходжу пішки, не менше трьох кілометрів на день. Займаюсь у спортзалі, їжджу на метро».

А ще знайшов справу свого нового життя. 

До 2022 року Сергій був професійним барменом, виступав на міжнародних конкурсах та мріяв про власну справу. Але після війни пріоритети змінилися. Тепер він працює у сфері технологій і допомагає своєму підрозділу. 

«Це міф, що на цьому — все. На пораненні життя не закінчується. Аби ще трохи суспільство допомагало…»

Чому важливо — не відвертатися

Після виписки Сергій помітив — не всі готові дивитися в очі ветерану на протезі.

«Багато людей просто ховають погляд. Не треба ані рук жати, ані обнімати. Йдеш поруч — приклади руку на серце, віддай честь. І все».

Особливо неприємно Сергію бачити байдужість молоді. Бо у метро йому частіше поступаються місцем пенсіонери, аніж молоді хлопці. 

«Уже понад рік пройшов після поранення, а я ще звикаю до громадськості. З військовими простіше — вони розуміють. Але я думаю, що скоро і суспільство зрозуміє ветеранів».

---