Луганськ, окупація і саксофон: історія музикантки Карини Антоненко, яка збирає фольклор українського Сходу

На Різдво у Польщі музикантка та акторка з Луганська Карина Антоненко організувала різдвяні колядки та вечорниці на Андрія. За кордоном Карина з 2022 року. Вже вдруге їй довелося залишити дім — спочатку Луганськ, а потім Харків.

З собою вона завжди забирає любов до української мови, дому та музики, аби навчити цього й інших. Тому Карина збирає пісні Луганщини, аби незабаром видати збірку музики, яку луганці зберегли попри окупацію та політику русифікації.

Як почався музичний шлях Карини, чому українська мова була головним орієнтиром, але й перешкодою на цій дорозі та як у дівчини з’явилося бажання зібрати фольклор Слобожанщини — у матеріалі «Точки Сходу».

Дитинство і навчання у Луганську

Карина народилась у Луганську. Її сім’я була творчою, що і її спонукало займатися мистецтвом. Дідусь дівчини був музикантом у цирку, грав на саксофоні, фортепіано, кларнеті, та знав багато мов. Вона ж хотіла стати клоунесою, але пішла в акторство. До цього закінчила музичну школу по класу фортепіано, а згодом вступила в Академію культури по класу актор драматичного театру і кіно в Харкові. А потім і до музичного училища. Саме тоді Росія розпочала війну в Україні, а дім Карини в Луганську опинився під окупацією.

«Я зрозуміла, що не було куди повертатися і треба було самостійно купувати собі їжу, знімати помешкання, всі оці, якби, речі дорослої людини», — каже дівчина.

Училище Карина закінчила, як диригентка аматорського ансамблю та саксофоністка. А потім — гастролі Таїландом, Камбоджею, Туреччиною, Абу-Дабі. Адже, як вона каже, дівчина-саксофоністка — це рідкість, тож замовлень на її виступи побільшало.

Карина ділиться, що її акторська діяльність закінчилась із приходом музики в її життя. І вона стала порятунком від постійного пошуку коштів для виживання.

«Просто вибрала більш прибуткову професію, і багато хто мене засуджував: що як можна було, у тебе нема душі театру. Але такий вибір був через те, що я походжу з бідної родиною. І ця бідність тягнеться ярмом з часів, коли нашу родину розкуркулили. Прабабця розказувала, що Карина, ти не повіриш, у нас були коні, корови, у нас були люди, які на нас працювали. А потім з цієї біди ми не могли вибратися і стали маленькими сірими людьми СРСР».

Із засудженням Карина зіштовхується не вперше. Ще у школі вона переживала цькування. Тоді в шкільному оточенні її поглядів не поділяв ніхто. Залишалося українське телебачення, шкільні вистави та творчі уроки. Дівчина зростала з усвідомленням, що вона українка: завдяки пісням, віршам, середовищу та художньому гуртку. Удома ж говорити російською забороняли.

«Бо у нас в родині завжди нам казали: “Ми українці”. А прадідусь, який пройшов війну на стороні радянських загарбників, він дуже бісився і навіть колись мене палкою вдарив за російську. Це було несправедливо, та все ж. І він дуже злився, коли розмовляли російською мовою в хаті».

Після окупації Луганська, дехто з однокласників дівчини обрав сторону росіян. Так, один із її знайомих пішов на війну проти України зі словами, що йде заробити грошей. В окупації залишалися й знайомі, які поступово забували українську і почали працювати з росіянами, хоча раніше такої позиції не мали.

Бабуся Карини, яка залишалася на тимчасово окупованій території, казала, як росіяни зрощували в людях ненависть до українського. Вижити жінці було важко, бо хвалити Росію вона не могла, а за критику могла слідувати і фізична розправа. Початок повномасштабної війни Карина зустріла разом із бабусею у Харкові. Після перших вибухів вона почала спілкуватися зі своєю аудиторією в Instagram, аби зрозуміти, що відбувається. До початку атаки дівчина не здогадувалася, що знову опиниться під російськими ударами. Пізніше дівчині написав її однокласник.

«Він сказав: я йду заробляти гроші. А потім: за таких, як ти ми візьмемося перші. Я думаю, тероризували за українську в школі, тепер тут».

У березні 2022 року Карина евакуювалася до Польщі, де розпочала проводити благодійні концерти для підтримки Сил оборони, заснувала безоплатні музичні заняття для дітей. Зараз же вона спрямовує свої ресурси на збір пісень Луганщини, аби видати окрему збірку.

Слобожанська збірка

Якось Карині написав американський журналіст, який працював над роботою «Human Safari» про російські атаки на цивільних в Херсонській області. Він попросив відтворити для матеріалу пісні півдня України. Карина ділиться, що тоді робота була для неї емоційно важкою. Однак в процесі у дівчини з’явилася ідея зібрати фольклор Сходу, і, зокрема, пісні її рідної Луганщини.

Тоді вона зв’язалася зі своїм викладачем музики, адже він має доступ до архівів та розуміється на впорядкуванні. Чоловік допоміг віднайти потрібні пісні, а паралельно розповідав про радянські часи, коли навколишні не хотіли розуміти українську і всіляко його ігнорували.

Робота над самою збіркою триває довше через брак фінансів, адже Карина створює її своїм коштом. Крім того, перепоною стає і те, що люди знають загальноукраїнські народні пісні, а дівчину цікавить саме пісні, притаманні Сходу України.

«Як тільки у мене з’являються фінанси, я резервую студію, шукаю музикантів. У збірці звучання буде автентичне, не буде там якийсь ф’южн, чи джазових направлень. Тому що тут хочеться якомога більше зберегти то, як це звучало».

Поки триває робота над збіркою, Карина продовжує організовувати та проводити виступи. Вона додає, що у Польщі вона отримує відзнаки за роботу, але чує і негативні коментарі у свій бік, бо українка. Адаптуватися у новій країні поки не вдається. Чи то мало часу пройшло, чи то «вросла корінням у своїй землі». Майбутнє України музикантка бачить із жорстким дотриманням мовного закону. Вона каже, що бачить, як суворо до цього підходять у Польщі, яка теж пережила радянську окупацію. Та вірить, що українці так само пильнуватиму власну мову.

А поки Карина працює продовжує допомагати військовим та займатися музикою, то чекає звільнення рідного міста. Ділиться, що багато пам’ятає про Луганськ, однак сильного смутку до міста не відчуває, бо воно, як і сама Карина, дуже змінилося.

«Я чітко знаю, хоч би звільнили Луганськ, я хотіла забрати свої дитячі фотографії. Мені б хотілося подивитися на ту дитину, яку травили, але яка боролася надалі бореться за україномовний Луганськ, пам’ятаючи, що розказували мені мої прадіди, прабабусі, який відбувався жах у цьому місті за радянські часи».

---