«Можна 10 років жити за кордоном і не адаптуватися»: як біженцям прийняти новий дім
Вимушений переїзд через війну — це стан, коли людина фізично вже в іншому місці, але серцем усе ще вдома. Навколо може бути безпечно, спокійно, навіть красиво, однак усередині залишається відчуття тимчасовості: ніби це не твоє життя і справжній дім — десь там, куди поки немає дороги.
У новому випуску проєкту «Моменталка» — чому вимушений виїзд переживається як втрата, як формується відчуття «чужого дому» та що допомагає дорослим і дітям поступово адаптуватися. Пояснювала психологиня Анастасія Лисенко.
Втрата — не лише про людей
За словами фахівчині, з психологічної точки зору вимушений переїзд справді є втратою.
«Втрата може бути не тільки близьких. Це може бути втрата дому, ідентичності, стабільності, ілюзії безпеки», — пояснює Анастасія Лисенко.
Особливо гостро це відчувається тоді, коли рішення про переїзд людина не ухвалювала самостійно. Коли обставини змусили залишити життя, яке подобалося, довелося «поступитися» звичним світом. У такому випадку психіка реагує так само, як на будь-яку іншу втрату.
У повсякденності це часто проявляється як відчуття застрягання. Людина вже живе в іншому місті чи країні, але психологічно ніби не виїхала.
«Фізично людина знаходиться вже в іншому місці. А психологічно — відчуває себе там», — каже Анастасія.
З’являється постійне порівняння: «а ось у нас там…», «а раніше було…». Людина не дозволяє собі будувати нові плани, знайомитися з людьми, починати щось із нуля. Усередині зберігається очікування повернення, а життя ніби поставлене на паузу.
Навіть якщо об’єктивно є можливості — нова робота, нові знайомства, — внутрішньо може бракувати «дозволу на життя тепер».
Психологиня наголошує: перший крок — визнати, що сталася втрата, і дозволити собі її прожити. У середньому первинна адаптація триває від пів року до року, а глибша — до двох років. Однак через внутрішній супротив або непропрацьовану травму людина може «застрягти» на одному з етапів надовго — навіть на роки.
«Людина може застрягати і перебувати на етапі заперечення, невміння адаптуватися. Людина може прожити і 10 років у новій країні і не пройти цей процес адаптації, тому що психологічно є якийсь супротив або є якась непропрацьована травма».
Як допомогти собі адаптуватися
Перш за все — прийняти сам факт втрати. І зрозуміти, що відчуття дому не дорівнює стінам чи будівлі.
«Відчуття дому пов’язане із сенсами, подіями, запахами, людьми, соціальним статусом, який ми там мали», — пояснює Анастасія.
Тому важливо відновлювати ці сенси на новому місці. Якщо раніше це була кава зранку, йога, прогулянка парком чи родинний пікнік — варто впроваджувати ці ритуали і в нове життя.
Рутина, за словами психологині, є фундаментом безпеки. Повторювані щоденні дії дають психіці відчуття стабільності, яке особливо необхідне в умовах невизначеності.
Третій важливий крок — розширення соціального кола. Нові знайомства не замінять старих друзів чи родичів, але соціальна підтримка є критично важливою в період адаптації. Водночас процес може ускладнюватися, якщо суспільство не є достатньо лояльним до переселенців.
Адаптація — процес індивідуальний. Є випадки, коли людина швидко «закохується» в нове місто і більше не розглядає повернення. Є й протилежні історії.
Психологиня зауважує: зовнішні чинники мають значення, але часто вирішальними є внутрішні. Іноді люди сподіваються, що переїзд автоматично змінить їхнє життя. Однак якщо причини труднощів криються всередині, зміна локації сама по собі проблему не вирішує.
Як переживають діти
Поширена думка, що дітям адаптуватися простіше через нейропластичність і швидке вивчення мови. Однак на практиці вони можуть переживати втрату навіть складніше за дорослих.
«Для дитини безпечний дім — це безпечний дорослий поруч», — наголошує психологиня.
Про те, як війна виснажує батьків і чому психологічна допомога рятує дітей — читайте у статті.
За словами Анастасії, діти не завжди можуть пояснити свої почуття. Зміни можуть проявлятися як надмірна агресія, роздратування або, навпаки, неприродна слухняність. Такі різкі зміни в поведінці — тривожний сигнал.
Психологиня радить говорити з дітьми «словами через рот» — відкрито проговорювати почуття, не замовчувати складні теми. Атмосфера довіри дозволяє дитині прожити досвід, а не витісняти його.
Важливо також зберігати знайомі сімейні ритуали: спільні прогулянки, спорт, поїздки на пікнік. Якщо ухвалюється рішення про новий переїзд, варто питати думку дитини чи підлітка. Навіть якщо здається, що вона не може повністю оцінити ситуацію, її голос має значення — і це зменшує ризик додаткової травматизації.
Особливо складною адаптація може бути для підлітків: гормональні зміни накладаються на нове середовище, можливу агресію з боку однолітків, мовний бар’єр.
Чому безпека не гарантує спокій
Навіть опинившись у безпечному місці, людина може не відчувати полегшення. Причин кілька.
По-перше, відсутність відчуття дому. По-друге, так зване «почуття провини вижившого».
«Як я можу радіти, подорожувати, будувати майбутнє, коли мої рідні перебувають під обстрілами?» — описує психологиня внутрішній стан переселенців та біженців.
Додається й невизначеність: залишатися чи повертатися, вчити мову чи чекати, що буде з документами та роботою. Ця нестабільність сама по собі є сильним стресором.
У таких умовах важливо повернути собі відповідальність за власне життя і поступово наділяти нове місце сенсами — через свята, традиції, знайомства, особисті досягнення.
Бо, як наголошує психологиня, «відчуття дому — це не про стіни. Це про сенси, які ми створюємо».
Адаптація починається з прийняття втрати. З відновлення простих щоденних ритуалів. Із підтр имки близьких. І з найскладнішого — дозволу собі жити тут і тепер, навіть якщо серце досі пам’ятає дім.
Читайте також: «Ефект сирени» і дихання з телефоном: як зменшити тривожність дорослим і допомогти дітям
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
Підтримайте нашу роботу і допоможіть нам зростати та надавати якісні послуги.
