«Надто великий подарунок»: чому вимога віддати Донеччину Росії не може бути умовою миру

Поки тривають мирні перемовини та йде робота над створенням угоди, українців та, зокрема, жителів Донеччини хвилює питання територіальних поступок. Росія офіційно вимагає всю Донецьку область як обов’язкову умову припинення війни.

Чи можливі такі поступки з політичної, безпекової та правозахисної поглядів? У проєкті «На часі» свої оцінки дають співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник і директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.

Лінія фронту, якої не існує

За словами співдиректора програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексія Мельника, серед важких питань у перемовинах — територіальні.

Один із ключових міфів у дискусіях про територіальні поступки, за його словами, — це уявлення про чітку й зрозумілу лінію фронту. Насправді, як пояснює Олексій Мельник, такої лінії просто не існує.

Сучасна війна не схожа на Другу світову, де були суцільні окопи й умовна межа між арміями. Сьогодні на кілометр фронту може припадати лише кілька бійців, а замість суцільної лінії — окремі опорні пункти. Саме тому питання фіксації лінії розмежування — це складна технічна робота, яка потребує врахування рельєфу, природних перешкод, можливості маркування та моніторингу.

За його словами, у разі тимчасового припинення війни таку лінію могли б фіксувати, наприклад, по лісосмугах чи річищах. Йдеться не про вивірення кожного метра, а про практичний механізм зупинки бойових дій.

Гіпотетичні компроміси

Теоретично, зазначає Мельник, на переговорах могли б обговорюватися й певні компромісні сценарії. Наприклад, взаємне відведення військ із окремих територій — зокрема з районів Харківської чи Запорізької областей з боку Росії та з Курської або Білгородської областей з боку України.

Такий підхід не означав би рівноцінний обмін за площею, але міг би зменшити зону активних бойових дій і зафіксувати її на найбільш гарячих напрямках — у Луганській, Донецькій, Запорізькій і Херсонській областях.

Однак те, чого вимагає Росія зараз, виходить далеко за межі будь-яких компромісів.

«Просто віддати без бою величезну територію Донецької області, яку Україна контролює, — це був би надто великий подарунок і це не може бути прийнятним для України», — підкреслює експерт.

Він нагадує: мова йде не лише про землю, а про її військове значення, населені пункти й людей. За різними оцінками, на цих територіях проживає близько 250 тисяч українських громадян.

Навіщо Росії українські території

З погляду логіки, пояснює Олексій Мельник, захоплення нових українських територій не має для Росії практичного сенсу. Країна і без окупованих територій має величезні простори, серйозну демографічну кризу й великі незаселені регіони.

Винятком є Крим, який має стратегічне значення для контролю над Чорним морем. Але більшість окупованих районів Луганщини й Донеччини — це зруйновані, заміновані території. Україна вже офіційно визнана найбільш замінованою країною у світі.

Та ці аргументи, за словами експерта, не працюють у розмові з Кремлем. Головна мотивація Путіна — внутрішня.

Йому потрібно продати своєму населенню «перемогу» і пояснити, що величезні втрати були нібито немарними.

Історичні прецеденти та гарантії безпеки

В історії є приклади, коли територіальні компроміси не приносили тривалого миру, а навпаки — підсилювали агресію. Водночас Олексій Мельник застерігає від прямого копіювання аналогій без урахування контексту.

Один із найчастіше згадуваних прикладів — російсько-фінська війна. Фінляндія тоді втратила близько 10% території, а приблизно 250 тисяч людей були змушені покинути свої домівки.

Інший, більш сучасний приклад — конфлікт навколо Нагірного Карабаху. Так, у 2020 році була укладена угода, за якою Азербайджан і Вірменія зобов’язалися не застосовувати силу та не змінювати військовим шляхом лінію контролю над спірними територіями. Але попри це, війна фактично лише відклалася. У 2023 році Азербайджан силою встановив повний контроль над Нагірним Карабахом, а вірмени, які там жили були змушені тікати.

«Я був там задовго до 2023 року. Було зрозуміло, що не сьогодні-завтра все одно ця війна поновиться. Так, у 2020-му році була укладена угода, зобов’язання про те, що Азербайджан і Вірменія не будуть силою намагатися повернути ті території. Як ми переконалися, вона проіснувала три роки», — каже експерт.

Питання гарантій безпеки для України залишається ключовим у будь-яких перемовинах. Часто звучить ідея так званого «лайт-НАТО» або аналогів п’ятої статті Альянсу.

Та, за словами Мельника, навіть ця стаття працює лише за умови чітких планів, ресурсів, навчань і реальної готовності реагувати. Політичні зобов’язання без практичних кроків можуть повторити долю Будапештського меморандуму.

Тому головною гарантією безпеки експерт називає власні оборонні спроможності України — Збройні сили, силові структури й оборонну промисловість. А також довгострокову підтримку партнерів, передусім європейських, які вже відкрито говорять про Україну як східний фронт Європи.

За словами експерта, будь-яка війна має свій життєвий цикл. Сьогодні війна Росії проти України перебуває у фазі виснаження, де обидві сторони ослаблені, але жодна не має вирішальної переваги. Саме тому момент, коли сторони змушені будуть сісти за стіл переговорів або прийняти посередництво, наближається.

Чому міжнародні партнери не розуміють окупацію

Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова говорить про  юридичні й соціальні наслідки можливих територіальних поступок. Вона наголошує: з точки зору прав людини будь-яке продовження або розширення окупації є неприйнятним.

«На територіях, що є окупованими, немає інструментів ефективного захисту власного права», — говорить Луньова.

Росія системно порушує права людини: від заборони української мови до масових насильницьких зникнень цивільних. Масштаби цих злочинів, за її словами, дотягують до злочинів проти людяності.

Одна з проблем — нерозуміння реалій російської окупації міжнародними партнерами. Вони іноді уявляють її як «стабільний стан», у якому люди можуть звертатися до судів чи захищати свої права.

Український досвід Криму, Донеччини, Луганщини й територій, окупованих після 2022 року, свідчить про протилежне: суди не працюють, адвокати не мають доступу, репресії є системними.

Теоретично, зазначає Луньова, питання прав людей на окупованих територіях мають підійматися під час переговорів. Йдеться про мінімальні норми міжнародного гуманітарного права: заборону нав’язування громадянства, вилучення майна, мобілізації цивільних і мілітаризації дітей.

Але навіть у такому випадку залишається ключове питання — хто і як контролюватиме виконання цих зобов’язань, якщо доступу до територій немає ні в України, ні в більшості міжнародних організацій.

«Апетити агресора не знають меж»

Альона Луньова не вірить у сценарій, за якого Україна погодиться «здати території разом із людьми». За її словами, це не є предметом обговорень ані в Офісі президента, ані в уряді, ані на будь-якому іншому рівні ухвалення рішень. В Україні розуміють логіку агресора і наслідки навіть гіпотетичної згоди на такі кроки.

Сьогодні йдеться про Донецьку область, але завтра Росія може так само вписати у свою конституцію Дніпропетровську і заявити, що це також «її територія».

«Апетити агресора не мають меж, тому на це просто не можна йти», — каже Луньова.

Водночас якщо гіпотетично уявити, що внаслідок війни або загроз безпеці виникне ще одна хвиля масового переміщення людей, то з погляду законодавства Україна до цього готова. Правову базу щодо внутрішньо переміщених осіб і тимчасово окупованих територій почали формувати ще з 2014 року, і за цей час вона суттєво розвинулася. Йдеться і про статус ВПО, і про доступ до соціальних послуг, і про житлові програми підтримки.

Найбільша проблема — не в законах, а в практичних можливостях. Якщо мова зайде про масову евакуацію, то держава до такого сценарію не готова — фізично вивезти велику кількість людей, оперативно розмістити їх і забезпечити житлом. У випадку Донеччини таких ресурсів у держави немає.

Водночас Луньова підкреслює: сценарій, за якого Україна свідомо відмовляється від частини своєї території, вона вважає нереалістичним. І причина тут не лише в політичній позиції керівництва країни, а передусім у нормах міжнародного права, які прямо забороняють такі рішення під тиском агресора.

Відмова від територій — підстава для нової війни

Територіальні поступки не гарантують миру — ані з погляду безпеки, ані з погляду прав людини. Історичний досвід і норми міжнародного права свідчать: такі рішення лише відкладають нову війну.

Після Другої світової війни в міжнародному праві сформувався чіткий консенсус: договори, укладені під примусом або в умовах збройної агресії, не визнаються.

«Навіть якщо Україна через якісь політичні обставини, мотиви, через бажання зберегти людей чи будь-які інші мотиви погодиться з Російською Федерацією і поступиться якимись територіями, то це буде суперечити нормам міжнародного права», — наголошує Луньова.

За її словами, така угода не лише не принесе тривалого миру, а й автоматично закладе підстави для нової війни. Причина в тому, що будь-яка наступна влада в Україні, усвідомлюючи нікчемність такого рішення, матиме як юридичні, так і політичні підстави для спроб відновити територіальну цілісність держави.

«Будь-який інший новий уряд України, розуміючи, що це рішення, цей міжнародний договір, який укладений у такому разі, він нікчемний, буде пробувати відновити територіальну цілісність», — каже експертка.

Таким чином, навіть гіпотетична згода на територіальні поступки не знімає конфлікт, а лише відкладає його на майбутнє.

---