«Нас били струмом і виламували п’ятки»: азовець Роман Шебанов — про Маріуполь, полон і повернення

Роман Шебанов на псевдо «Дніпрянин» долучився до лав ЗСУ в 2014-му з початком російсько-української війни. До «Азову» ж військовослужбовець потрапив у 2018 році. Артилерист за фахом, піхотинець за необхідністю, він нарешті робив те, до чого готувався роками — давав відсіч ворогу на повну силу.

«Дніпрянин» пройшов шлях від номера обслуги до командира батареї, пережив найзапекліші бої в оточеному Маріуполі, витримав російський полон і не зламався.

Зараз він служить в лавах «Азову» — продовжує битися з ворогом, допоки всі його побратими не опиняться на волі. Бо для нього справжня перемога настане лише тоді.

Від номера обслуги до командира батареї

Роман Шебанов, уродженець Дніпра, приєднався до артилерії «Азову» у 2018 році. Починав як номер обслуги, згодом став командиром розрахунку, а на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну очолював батарею. 

Він зізнається, що не вірив у можливість повномасштабного вторгнення, хоча очікував загострення на лінії фронту. Проте реальність виявилася іншою: вже 24 лютого 2022 року бійці опинилися в епіцентрі бойових дій у Маріуполі.

«Я виконував свою роботу»

Оборона Маріуполя для Романа стала часом, коли він нарешті міг займатися тим, до чого готувався роками.

«Насправді добре. Було абсолютно хороше відчуття від того, що я виконував свою роботу. Все це давало розуміння — робимо те, чого так довго чекали — на повну віддаємося боротьбі з противником».

Коли ситуація в місті загострилася, артилеристи стали виконувати й піхотні завдання. Для артилериста піхотна служба могла б стати викликом, але для «Дніпрянина» це був новий досвід

«Правий берег, двіж по заводу, відлежались, коли були 300-тими і продовжили працювати як піхотинці далі. В піхоті круто. Особливо коли це саме міські бої. В піхоті я себе почував комфортно і я сумую по тим часам. Звісно, трагедія Маріуполя в сенсі вбивств росіянами його мешканців жахлива. Але я говорю про інше. Саме про те, як ми з побратимами захищали місто, як переміщувалися по його вулицям», — каже він, згадуючи, як разом із побратимами тримали позиції на Шлаковій горі — останньому рубежі на «Азовсталі».

Бої в оточенні

Один з епізодів міських боїв запам’ятався особливо. Тоді вони отримали запит на допомогу від сусідньої позиції.

«Ми ходили сусідам нашим по позиціях допомагали своєю невеличкою “грядкою” — там російський танк спалити треба було. По “радійці” на нас виходять, кажуть — росіяни зайшли на нашу позицію, треба відстрілюватися».

Ситуація стрімко загострилася. 

«Поки ми перемістилися — росіян вже потрьохсотили. Та поки ми там були — знову розпочався бій. Через дорогу будова на кілька поверхів і, здавалося в той момент, що вони з усіх поверхів по нам вогонь ведуть, що ти і виглянути не можеш нормально, щоб відстрілюватися».

Тоді, під час бою, поранили Богдана «Вога» Цимбала — нинішнього командира БрАГ «Азов», Героя України. Підрозділ потрапив у пастку.

«І в цей момент з однієї сторони “беха” залетіла, танк — з іншої, та взвод піхоти. Вийшло так, що ми потрапили в той момент в оточення. Нас лишалося четверо в приміщенні і ми продовжували відстрілюватися. Та потім побратими з мінометки та розвідки прикрили, допомогли вийти».

Без страху і безвиході

«Дніпрянин» стверджує, що ніколи не відчував безвихідності навіть у найскладніших ситуаціях. 

«У мене не було безвихідних ситуацій. Принаймні я не мав такого відчуття. Якась складна ситуація з’являється — ти її вирішуєш, та й усе».

Навіть коли підрозділ потрапив у повне оточення, він зберігав спокій і впевненість.

«Розуміли, що, можливо, нас не вийде дістати — будемо самі прориватися і пробувати виходити».

Усвідомлення можливої смерті також не лякало артилериста. 

«Я про це не думав. Розумів, що нас можуть вбити, звісно. Але оце розуміння, що у тебе є варіант битися на 360 градусів прекрасний. А страху смерті точно не було».

Вихід у полон 

20 травня 2022 року, виконуючи наказ, Роман разом із побратимами вийшов із «Азовсталі» в полон. 

«Вважав, що якщо командир сказав це зробити — значить для нас так краще. Не було страху полону, я ж там не був раніше».

Тим паче, що спочатку оборонцям гарантували гідні умови утримання.

«Було сказано, що є певні домовленості, що «Червоний хрест» стежитиме за виконанням умов. Що ми будемо всі разом, житимемо в палатках, буде свій медпункт і навіть магазинчик, що все з нами буде добре. Я навіть не задумувався, що зі мною може статися щось погане».

Етап до Оленівки та Донецького СІЗО

Спочатку Роман потрапив до «Оленівки», де пробув до 15 липня.

«Там ми жили у бараці. Навіть спортом на вулиці займалися. На допити водили, я все якось спокійно сприймав. Навіть те, що їжі було мало – бо до цього в Маріуполі її теж не було».

Згодом окупанти почали розділяти полонених. 

«Поступово почали забирати наших, ми не знали кого куди вивозять. Настала черга артилеристів. Настрій був хороший, ми ж не знали тоді куди нас везуть. Навіть речі в тих умовах випрали, щоб чистими бути».

Все змінилося біля воріт.

«На руки одягли наручники, на голови вдягли мішки. У мене тоді було хворе коліно, та треба було широко розвести ноги. Мене спитали чого взуття в крові. Його хотіли забрати, але їм не сподобалось, що воно брудне».

Конвоїри забрали все цінне з речей полонених. 

«Сумки повідкривали, позабирали все, що там було цікавого на їх думку. Все це, звісно, супроводжувалося ударами. Нас позакидали в «Газель» і повезли. Привезли в прокуратуру в Донецьк».

Випробування у неволі

Етап у Донецьку розпочався з так званої «прийомки». 

«Нас поставили в коридорі на коліна і почали водити по кабінетах. Брали кров, заповнювали якісь папери… Я стояв біля стіни, руки були за головою. По бокам стояли конвоїри. У одного з них в руках був дріт, у іншого була скакалка. Вони постійно били цим по сідницях і ногах. Якщо намагався прикритися руками — третій підносив шокер до вух. Потім знову ставили на коліна, били кулаками по плечам, лопаткам. Далі вже закинули в камери».

У камері, розрахованій на 10 спальних місць, тримали 25 людей — з різних підрозділів і навіть цивільних — тих, що служили колись раніше, а на початок повномасштабного вторгнення вже не були військовослужбовцями.

Одяг у полонених був лише той, що залишали їм окупанти.

«Взуття у мене забрали, як і форму взагалі. Я був в футболці, шкарпетках і шортах — тобто в тому, що мені лишили, забравши інші речі. Побратим потім дав мені підштанники, згодом від іншого дісталася кофта і сорочка. Влітку було душно, взимку дуже холодно. У вікно було видно лише стіну і якесь дерево. Іноді було видно сонце».

У Донецькому СІЗО «Дніпрянина» водили на допити частіше за інших з його камери. Росіяни намагалися вибити інформацію про артилерію «Азову».

«Інформацію вибивали одну й ту саму по колу. І в СІЗО, і коли вивозили. Ті, що допитують змінюються, але перепитують все те саме. Питали про артилерію — де стояли, куди стріляли, з якого озброєння, скільки було пострілів».

Та й на додачу до цих жахів — полонених постійно били та катували.

«В основному пластиковими трубами. На допитах могли ногами і руками ще. А от коли періодично заходили в камери і робили оцю так звану «профілактику» (так росіяни називали періодичні побиття наших військових в камерах або коридорах), то часто або трубою або також спеціальною «нагайкою» — палка, яка до кінця на утоншення йде з кулькою на кінці. А ще у них була дерев’яна дошка така, як у грі в крикет, нею били теж», — розповів «Дніпрянин» й додав, що під час «профілактики» окупанти зламали йому палець. 

За весь час перебування в полоні гігієнічні умови були жахливими.

«На прогулянки нас не виводили. Купатися за весь час водили два рази. 31 грудня і 13 квітня. Я навіть дати пам’ятаю. Тільки в перший раз нас побили, тому коли в другий раз ми зрозуміли, що знову поведуть купатися — дуже цього не хотілося, бо розуміли, що знову битимуть. Взагалі нас били якось хвилями. То не чіпали, а потім знову сильно починали. Бити, п’ятки виламувати — ставити на коліна на нерівну поверхню і наступати на п’ятку».

Попри все це, бійці знаходили сили для спілкування. 

«Говорили про все підряд. Про родини, звісно. Про будинки, машини, про їжу… Про бізнес. Про відпочинок. Все стандартно».

Єдине, що допомагало зберегти силу духу в полоні — думки про родину.

«Кожне свято, яке було, думав — зустріну вже з ними. Уявляв, як його відсвяткуємо. Коли я уходив в себе — тільки про родину і думав».

Новина про обмін

6 травня 2023 року, через день після дня народження «Азову», Роман повернувся в Україну в рамках обміну. Звільнення для бійця стало несподіванкою.

«На день народження «Азову» 5 травня нам принесли поїсти і під час вечері я сказав тихо: «Зі святом всіх причетних. А свій день народження (21 травня, — ред.) я вже вдома святкуватиму».

Вночі у двері камери постукали. «Дніпрянин» подумав, що це звичайний підйом.

«Нам сказали — ті, чиї прізвища називають треба взяти особисті речі і виходити».

Першим назвали «Шторма» — побратима і друга «Дніпрянина». 

«Дуже тоді радий був за нього, хоч і не знав ще, куди везуть. Я знав, що він там знаходиться і просто насправді був радий почути його прізвище».

Своє прізвище він не очікував почути. 

«Не готувався, що назвуть мене. Назвали «Хороброго»… А я просто стояв зі шкарпетками в руці. І тут відкрили камеру і я почув своє прізвище».

Дорога додому 

Ті, чиї прізвища назвали, вийшли з камер. Тоді ж він почув позивні «азовських» дівчат. На дива, каже Роман, мішки на голови їм не надягали. І навіть попри те, що окупанти забороняли підіймати голови, вони могли розгледіти, де їх утримували.

«Я все одно бачив, як виглядає це убоге обідране місце. Всюди були написи “Росія” і намальовані “георгіївські” стрічки поверх облущеної на стінах фарби».

Про те, що Романа, його побратимів та посестер везуть на обмін, він здогадався лише на кордоні.

«Нас з самого Донецька вивезли близько тридцяти. Я був дуже радий, що я зі своїми. Комусь віддав свого светра, бо було дуже холодно. Нас на “Уралі” повезли в Таганрог. Ще наших забрали. Вже в Таганрозі нас посадили на літак до Бєлгорода, а вже звідти — на автобусах на кордон вивезли. Під час дороги в нас очі і руки були скотчем замотані, а ближче до пропускного пункту в бік території України все це зняли».

Під час якоїсь чергової короткої зупинки Роман побачив, що поруч із ним хтось сидить в чорній кофті і капюшоні. На руці було татуювання. 

«Я спитав чи він азовець. Він сказав: «Я Чудік» (боєць «Азову», начальник медичної служби, що два рази пережив російський полон, — ред. ). Коли заїхали на пропускний пункт — зайшов якийсь чоловік. Постояв перед нами кілька секунд — мені тоді здавалося, що прям довго, але навряд чи це так було. І раптом сказав: «Слава Україні, хлопці». Хтось хотів сказати «Героям Слава», але він сказав трохи почекати, бо обмін ще йде. Сказав — як тільки виїдемо на територію України, там вже буде і «Героям Слава» і «Смерть ворогам» — все буде. Він сказав можна підіймати голови».

Перемога — це повернення побратимів

Після звільнення з полону Роман вирішив продовжити службу. Каже, з війська він і не уходив, аби треба було повертатися назад. Зараз він — заступник командира БрАГ-командир відділу по роботі з особовим складом бригадно-артилерійської групи «Азову».

«Треба виконувати задачі, поки наші ще знаходяться в полоні. А чи буду служити потім — побачимо. Я хотів звільнитися до повномасштабного вторгнення. У мене 3 червня 2022 року мав закінчитися контракт і я збирався йти з армії. Вийшло так, що закінчився він, коли я знаходився в полоні — в “Оленівці”. І тепер я не знаю, як буде далі, але я точно не йшов з війська і не уявляю — як можна піти, якщо твої побратими досі в неволі. Поки планів бути не може, бо нічого не зрозуміло. План — жити. Вижити. Вижити і жити».

Роман зазначає, що говорити про перемогу можна лише після того, як всі оборонці будуть на волі. 

«Закінчення бойових дій можливі тільки після цього. Закінчення бойових дій, яке точно не буде святом. Це просто день. Просто підсумок. Дата — і все».

Авторка: Катерина Калюжна

Читайте також: Треті роковини полону. У Києві рідні захисників Маріуполя провели ходу

---