«Навчай»: як вчительки з Донеччини борються з освітніми проблемами дітей в малих громадах

Близько чотирьох років відставання в освоєнні програми з читання та математики — саме таку різницю в освіті між сільськими та міськими школярами зафіксувалидослідники у 2022 році. Для Анни зі Слов’янська та Ганни з Маріуполя ці цифри — не статистика, а особистий виклик.

Ще у 2021 році, бувши студенткою соціологічного факультету Києво-Могилянської академії, маріуполька Ганна Кудрінова почала досліджувати проблеми української освіти. Побачивши, що учням із сіл потрібно ще щонайменше 2,5 роки навчання, аби наздогнати міських однолітків, вона вирішила діяти. Вона почала вчителювати у межах програми «Навчай» від ГО «Навчай для України». Щоб допомогти дітям отримати рівні шанси на освіту, до ініціативи долучилася і Анна Тищенко. Дівчина повернулася з Німеччини, щоб викладати англійську дітям в Україні.

Про перші кроки у вчителюванні та освітні виклики — читайте в матеріалі «Точки Сходу».

Як маріуполька Ганна Кудрінова перейшла від дослідження нерівностей до боротьби із ними

З проблемами освітньої нерівності Ганна Кудрінова зіштовхнулася під час навчання в університеті. Вона зізнається, що поки вчишся на соціології, важко уникнути питання освітнього дисбалансу. І під час дослідження того, як у світі борються з освітньою нерівністю, Ганна натрапила на програму Teach for America.

Ганна не була педагогинею за фахом, однак змогла долучитися до програми. Адже педагогічна освіта не є обов’язковою вимогою. Водночас учасники мали можливість паралельно з участю в програмі, здобути магістерський ступінь з педагогіки. Тому тепер Ганна сертифікована фахівчиня.

Після заповнення заявки на у «Навчай» та відбору, в учасників починається «Літній інститут». Це етап підготовки, який проходить декілька тижнів в онлайн та офлайн форматі.

Майбутніх вчителів навчають основам педагогіки, віковій психології, роботі з журналами у школі тощо. Крім того, учасники щонайменш два тижні працюють з дітьми, аби підготуватися до майбутнього навчання. Вони проводять уроки під наглядом команди, а в кінці залучені до рефлексії — обговорення того, чи все вдалося, як планували, які проблеми виникли.

Після такого «Літнього інституту» Ганна опинилась у селищі Доброслав в Одеській області.

«Не було відчуття, що ми йдемо абсолютно не підготовлені і нас просто кидають в українську освітню систему. Але один із найбільших таких пунктиків був для мене, коли я йшла, а тоді мені було 22 роки, — що мене не будуть сприймати як вчительку».

І цей страх, каже Ганна, частково виправдався. Бо свій перший урок вона проводила із 8 класом і одразу зрозуміти, що перед ними нова вчителька, діти не змогли.

«Заходжу до восьмого класу на перше заняття. І вони кажуть: та що ти? Сідай, сідай, зараз вчителька буде заходити. У нас нова вчителька. Я кажу: так, нова вчителька вже тут, вона вже з вами. І цю історію вони ще досі мені пригадують».

Однак відносини між вчителем та учнями — це те, що напрацьовується з часом, впевнена Ганна. Нормальним етапом буде й те, що кордони у системі «вчитель-учень» школярі намагатимуться розмити. Адже це частина вікової психології, так діти перевіряють, як доросла людина буде поводитися з ними.

«Робота — це робота. Моє особисте життя — це моє особисте життя. І вони в мене майже не змішувалися. Я не прихильниця того, щоб бути подругою з учнями. Я вважаю, що в них є друзі».

Маріуполька ділиться, що перший час у школі був важким для неї і приходячи зі школи могла плакати від переживань. Адже очікування, які вона мала перед початком участі, були надто високі. Тому розмови з менторкою стали невіддільною частиною її роботи.

«Щотижня, зараз це, наскільки я знаю, щодва тижня була менторська зустріч. Туди я приходила з переліком проблем і казала: “Будь ласка, давай з тобою обговоримо, бо я вже не можу”. І вона була маяком, який мені світив і казав: “Так, з цим з цим всім можна розібратися. Давай спробуємо оце, давай спробуємо оце, а до чого ти сама дійшла, а як ти сама це бачиш».

Дистанційні уроки, тривоги та криголами: реальність навчання під час війни

Ганна з Маріуполя і в перший день повномасштабного вторгнення вона опинилася в селі на Одещині, де викладала. Тоді їй допомогли евакуюватися на Львівщину, де вона жила з колегами. Саме у цей час у Маріуполі залишалися її рідні, з якими вдавалося зв’язатися лише в перші дні, коли ще був сигнал.

І саме тоді на Львівщині під час двотижневої навчальної паузи Ганні написали учні. Що було найнеочікуваніше, каже вона, так це те, що діти увесь навчальний рік не виявляли особливого інтересу до англійської. Але тоді були першими, хто написав «проведімо заняття». І вона погодилась, проводячи дистанційні уроки для двох-трьох дітей. 

«Я думаю: добре, якщо є запит, якщо ми можемо створити собі такий безпечний простір, то чого б ні».

У громаді Ганна почала долучатися до плетіння сіток, проводила заняття, але всі думки були про рідних та друзів у Маріуполі.

«Просто збирала себе по частинках, тому що не мала зв’язку ні з родиною, друзями, які там залишалися. Ні з ким не могла зв’язатися до 16-го березня. Потім подзвонила мама та сказала, що вони виїжджають».

Пізніше з Ганною зв’язався директор маріупольського ліцею. З’ясувалось, що вони релокували заклад. Тож тепер вона працює з дітьми з Київщини, усієї Донеччини, зокрема Маріуполя та Краматорська, а також з тимчасово окупованих міст українського півдня.

Чому Анна Тищенко наважилась приїхати з Німеччини до Київщини

Анна Тищенко зі Слов’янська і після початку повномасштабного вторгнення вона виїхала із родиною до Німеччини. Україну надовго лишати не хотіла, але час йшов і потрібна була причина і місце, аби повернутися. Педагогічної освіти Анна теж не мала, але закінчила школу та університет на відмінно, знала англійську, займалась репетиторством та проводила розмовний клуб, започаткований у бібліотеці Слов’янська. І випадково в один із днів натрапила на допис «Навчай для України». Це і стало найважливішою причиною повернутися.

«Був постер про переїзд та новий досвіт. І я люблю кудись їхати, щось дізнатися, приймати виклик певний. Я не знала якого розміру, якого масштабу буде цей виклик».

Спочатку Анна заповнила анкету з декількома питаннями, а потім етап за етапом — і ось вже куплені квитки до «Літнього інституту». Як і Ганна, Анна пройшла практичну підготовку до шкільних занять. Каже, що хоч це і було тренування, та мала представити і заявити про себе так, щоб дійсно вибудувати кордони з дітьми.

«Коли вони тобі довіряють, ти вже розумієш, наскільки вони тебе випробовують. Звичайно, це роблять не всі діти, як це може здаватись. І кордони іноді влаштовуються самими по собі. Але і процес вибудовування меж, як на мене, не є чимось важким».

Так з Німеччини вона потрапила на вчителювання у Калинівську громаду на Київщині. У перше ж знайомство діти почали випробовувати межі: чим зі свого життя Анна готова поділитися, які має погані звички. Найбільше учнів цікавило, чи вона палить. Хоч вона не має такої звички, мала все ж це зазначити напряму.

«Можливо, по-дитячому і тут немає нічого страшного, але це все-таки маніпуляція. Тому поки вони не знайшли того, чим можна маніпулювати, але іноді намагаються. Про куріння — це найяскравіший приклад».

Тож першу зустріч із дітьми фахівчиня присвятила тому, аби розповісти про себе і свій досвід. Так вона створила почала створювати безпечний простір, де діти могли почуватися вільно, довіряти, а вона почувалася комфортно.

Однак тотальним виходом із зони комфорту для Анни стала певна залежність від незнайомців — жителів села. Для розв’язання побутових питань, з якими зіштовхуються в малих громадах, доводиться звертатися до місцевих мешканців. І це, каже Анна, допомагає також стати впевненішою в собі.

Освітні проблеми, з якими зіштовхуються діти в Україні

Освітні втрати, з якими зіштовхуються українські діти, існують в різних масштабах та вікових категоріях. Відставання у проходженні шкільної програми відбувається не тому, що учні ліниві, чи не вмотивовані, каже Анна. Варто лише згадати про пандемію 2020 року, через яку діти змушені були почати навчатися дистанційно. А потім і повномасштабна війна. Тривалі відключення світла внаслідок російських обстрілів та перерваний навчальний процес через загрозу нових атак.

«Постійно їм нагадую про те, що вони можуть до мене звертатись з будь-якими предметними питаннями і поза уроками. Тому що я для того тут, щоб їм допомогти і покращити якість освіти. І я радію, коли вони відкликаються на мою пропозицію, ходять на catch-up заняття і роблять завдання, які я не ставила, а тут мені цих презентують, я така: “Ого”».

Найбільше Анні запам’ятовуються додаткові заняття в школі та поїздки на екскурсії з класом. За час викладання учні стали їй довіряти та просити й про позакласну діяльність, де можуть і розвиватися, і долучатися до організації подій. Як-от ярмарки для збору коштів на ЗСУ, які організовує навчальний заклад.

Це забирає час та енергію і майже всі свої ресурси Анна віддає зараз школі. Бо знає, що ще є час, аби продовжувати працювати у межах програми, є підтримка менторки та відгуки дітей. 

«Я сприймаю це як величезну, величезну пригоду, яка дасть мені неповторний досвід. І всі ці складнощі — це є елементами цього досвіду. Тому що, якщо цей досвід передбачуваний, він не такий цінний, як на мене».

Найцінніше, каже Анна, це те, що діти почуваються безпечно поруч з нею, висловлюють думки та пропозиції і вона бачить їхній розвиток за цей час. Попри встановлений план уроку може знайти час для гри, аби учні налаштувалися на складніші теми. Наприклад, перед Новим Роком вони писали обіцянки на 2026. Компроміс із системою — це те, на що готова піти Анна під час навчання. Бо відсутність світла, води та обстріли, порушують звичний режим. Та і переживання підліткового віку не здається таким простим.

«Я дуже добре навчалась в школі і в університеті. Але це не повпливало кардинально на моє життя надалі. Що з цього вийшло доброго, так це дисципліна і організованість. І я їм кажу завжди, що ставлю оцінку не, як людині, а оцінюю суто їхню роботу».

Паралельно із роботою, Анна Тищенко також працює з менторками. Їх у неї двоє — з організації «Навчай для України» та ініціативи у межах програми «Вчительство-вчительству». Одна з них працює в тій же школі, що і вона, тому розуміє середовище, в якому її менті перебуває та відповідно підлаштовує розмови. 

Під час зустрічей можна обговорити свої проблеми, плани і надихнутися на подальшу роботу, додає фахівчиня. За її словами, така підтримка — це необхідна частина роботи, яка, зокрема, допомагає не вигорати вчителям, які тільки починають свою кар’єру. 

Ганна з Маріуполя та Анна зі Слов’янська зізнаються, що плани на майбутнє поки не окресленні. Обидві фахівчині продовжують працювати у своїх навчальних закладах. Лідерські якості, які розвиває в них програма, можна використати від роботи в організаціях до створення ініціатив у парламентів. Тому маріуполька планує повернутися до соціологічних досліджень, які вже може застосовувати до освітнього процесу. Та поки їх фокус — це діти, які чекають на наступний урок.

---