«Навіть у 2024-му молодь у Кадіївці за Україну», ー Артем Карякін

Артем Карякін військовослужбовець ЗСУ на позивний «Східний» виїхав з окупованої Кадіївки (колишнього Стаханова) наприкінці 2021 року. А до цього допомагав Україні: передавав координати окупантів та військової техніки, виявляв колаборантів та був прикладом того, що в окупації залишаються проукраїнські люди.

Чому він обрав бути шпигуном та якою є Кадіївка нині ー«Східний» розповів у проєкті «Моє місто ー моє життя». 

«Роки окупації перекрили всі приємні спогади»

У 2014-му Артему було 16 років. Тоді майже всі його друзі виїхали з міста, але він залишився. Батьки категорично відмовилися від переїзду. Так вони жили до 2021 року. 

За декілька років до цього мама важко захворіла, а 31 грудня 2019 року в неї був сильний напад — довелося везти в реанімацію. Через три дні жінка померла, але від чого, Артем не знає, ー такою є медицина в окупації. 

Потім не стало бабусі, а через декілька днів після її похорону й батька. Тому в грудні 2021-го друг змусив Артема виїхати в Україну. 

І зараз в розмові він часто називає Кадіївку її колишньою назвою ー Стаханов. Та спогади про місто різняться: в його дитинстві воно було затишним, але життя в окупації було нестепним. 

«Приємні спогади відійшли на другий план. Я більше згадую вже окуповану Кадіївку і це більше, напевно, підходить назва Стаханов. Роки окупації перекрили майже всі приємні спогади», ー розповідає Артем. 

«Кадіївка в моєму дитинстві ー це місто, куди всі поверталися на літо»

Та дещо все ж таки може згадати. Кадіївка до 2014-го, каже Артем, це маленьке затишне місто, куди всі приїжджали відпочивати на літо. Так склалося через те, що ще кадіївчани виїжджали працювати в інші міста, переважно, у Росію. І студенти також жили та навчалися у великих містах України. 

А влітку всі поверталися і в місті вирувало життя. Серед найпопулярніших міст для відпочинку кадіївчан Артем називає парк «Горняк» та ресторан «Ніка». А ще він згадує свій район, що біля вагонобудівного заводу. До війни там було багатолюдно, бо робітники ходили позмінно й завжди заходили у магазини та в бар на келих пива поруч з його будинком. 

«Тоді мій район здавався таким багатолюдним, бо після окупації там не було жодної душі. І був дуже великий контраст», ー згадує «Східний».

Люди з міста виїжджали у три хвилі. Спочатку у 2014-му, коли розпочалися бойові дії на Донбасі. Але через деякий час багато хто повернувся. Потім, коли місто вперше обстріляли у 2015 році.  І третя хвиля — вже після початку повномасштабної війни, бо почалася примусова мобілізація. 

У самому місті, за словами Артема, мало що змінилося з часів України. Так, окупанти роблять дороги та фарбують лавочки, але це не масштабна відбудова ー цим людей не підкориш. Хоча місцеві проросійські жителі цьому радіють. Але заводи не працюють, тому люди вимушені, як раніше, їздити на заробітки. 

«Хотів довести, що в окупації залишилися проукраїнські люди»

У 2014 році Артем тільки-но закінчував школу. Згадує, що не розумів, що таке російська окупація, але тоді не розуміли це й дорослі. Проте любив Україну та брав участь у проукраїнських акціях. Коли стало небезпечно, довелося піти у підпілля. Люди об’єднувалися в Інтернеті. Він створив акаунт у Twitter (зараз Х) та писав там про події у місті. 

«Хотілося розказувати всьому світу, що у нас відбувається. Я дивився українські новини, але вони не показували всю правду. Хотілося донести до українців, що на окупованих територіях залишилися проукраїнські люди і ми не звали ту Росію». 

Тоді ж передав свої перші координати військової техніки окупантів. Згадує, що міг навіть їхати через ворожий блокпост та знімати його на відео. А вже восени 2014 року на нього «вийшли» представники українських спецслужб, які пояснили, що це небезпечно, а тому запропонували співпрацювати з ними. 

Згадує, як у Брянці за териконом окупанти розмістили російську артилерію. Артем тоді передав геолокацію в Україну й через 20 хвилин наші вдарили по тому місцю. Це його надихнуло. 

Окрім цього, він передавав інформацію про те, що на Луганщину увійшли саме росіяни, що це не «внутрішній конфлікт», публікував їхні шеврони та тактичні знаки. 

Й дратував окупантів проукраїнськими написами на стінах. 

Одного разу закохався та відкрився своїй дівчині, а вона його зрадила ー розповіла іншим, що він шпигун та коригувальник. Тоді Артему пощастило, їй ніхто не повірив. Але це стало уроком. 

Тому зараз Артем Карякін наголошує, що тим, хто залишається в окупації не варто брати з нього приклад. Бо тоді бути шпигуном було простіше ー місцеві колаборанти не так активно шукали проукраїнських людей та багато чого не помічали. А після 2023 року при владі в силових структурах так званої «ЛНР» ー росіяни. Вони жорстокі та розумні, «натравлені» на таких людей.

Якщо люди там вирішують допомагати Україні, мають усвідомити, що це ー дуже небезпечно.

У 2021 році Артем виїхав з окупації, а через два роки розкрив свою особистість. Він продовжував вести соцмережі та виявляти координати вже дистанційно.

«Я зробив це, щоб люди мені довіряли, якщо передають інформацію та це мало бути прикладом для інших в окупації ー що людей, які хоч і залишилися, але вони підтримують Україну, ніхто не забуває й поважає. Мене поважають, попри те, що я жив там 8 років». 

А у лютому 2023 року Артем разом з «колегами» знищили адміністрацію ФСБ у Кадіївці. 

Триколор на могилах батьків 

І наслідки цієї роботи досі його наздоганяють. Коли Артем розкрив особистість, заявив, що діяв під носом в окупантів, вони допитали ледь не усіх його знайомих у Кадіївці. Затримали найкращого друга та змусили записати «привітальне» відео на його день народження. 

А ще ー знайшли могили його батьків та встановили там російський прапор. 

«У 2024 році вони надіслали фотографії з кладовища. Поклали там вінки у колір російського прапора та сам триколор. Написали, “До скорой встречи”», ー ділиться Артем. 

«Східний» одразу опублікував це в мережі, аби показати, які окупанти насправді. 

Зараз Артем Карякін служить в Збройних Силах України та продовжує шпигувати за окупантами на Луганщині. На інтерв’ю до «Точки Сходу» він вирвався з позицій у Курській області РФ. Про ситуацію на цьому напрямку він також розповідає у своєму Telegram-каналі.

Його читають не тільки у вільній Україні, а й жителі окупованих територій. Вони залишають повідомлення з підтримкою та подякою за службу. 

Коли Артем виїжджав у грудні 2021 року, то навіть не міг уявити, що у 2024-му молодь Кадіївки буде за Україну. Це надихає його та дає сили боротися як на фронті, так й в тилу. 

«Мені пишуть 16-річні хлопці, що вони підтримують Україну. Я не міг таке уявити, бо молодь не пам’ятає життя при Україні. Це дуже позитивний сигнал для нас». 

Місто не втрачено, а людей повернути не так важко, як території, впевнений Артем. Головне, дати зрозуміти людям в окупації, що ніхто не «зливає» Донбас. А його справді не «зливають», бо скільки тільки кадіївчан у ЗСУ, а ще переселенці з інших міст також зараз боронять кожен клаптик української землі. 

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна».

---