«Називаю це – легкий дискомфорт»: ветеран Анатолій Басенко про ампутацію ноги після прориву на «Азовсталь»

Анатолій Басенко – ветеран «Азову». Сам родом із Мирнограда, що на Донеччині.

В армії з 2014 року. Служив в добровольчому полку «Дніпро-1», а згодом у батальйоні «Донбас». Брав участь у боях під Пісками, Станиці Луганській, Попасній. У 2020 році звільнився зі служби. Повномасштабне вторгнення застав у Польщі, де працював. І вже 26 лютого був у Києві та вступив до лав «Азову».

Після успішної операції зі звільнення Київщини добровільно пішов на авіапрорив у заблокований Маріуполь. Там під час обстрілу захисник втратив ногу. 

Маріуполь, поранення та полон

До останнього добровольцям не говорили про те, як вони опиняться в оточеному Маріуполі. Єдине, що чув Анатолій – є можливість допомогти. І він погодився.

Вранці 29 березня 2022 року він, разом з побратимами, на гелікоптері дістався маріупольського порту. Тоді Анатолій вже знав, що його місце на борту займе хтось, хто потребує термінової евакуації. А сам він залишиться в повному оточенні.

До 15 квітня брав участь у вуличних боях. У той день отримали наказ відступати на «Азовсталь». І коли майже дісталися комбінату, під час переправи через річку Кальміус, їх накрила ворожа артилерія.

«Одна з мін влучила в нашу групу. Мені майже одразу відірвало ногу – вона висіла на шкірі. Коли нас евакуювали у госпіталь на комбінаті, то зробили ампутацію. Спочатку відрізали ногу нижче коліна, але пішла гангрена і прийшлось відрізати вже вище коліна», – згадує Анатолій.

Місяць пролежав на заводі в госпіталі, а потім за наказом вийшов у полон. Шви Анатолію зняли за дві години до цього.

«Єдине, що мені було потрібно – це перев’язки. Як тяжкохворого мене помістили у донецьку лікарню. Там були цивільні лікарі, але нас охороняли військові».

Під час обміну 29 червня 2022 року Анатолія Басенка вдалося повернути в Україну.

Реабілітація та протезування

Перший тиждень пробув у лікарні Запоріжжя на обстеженні. Після цього направили у Київ, де розпочалася підготовка до протезування.

«Треба було залишок ноги перев’язувати, щоб кукса (частина кінцівки, що залишається після ампутації – ред.) прийняла форму під протезування. Тому я місяць еластичним бинтом обматував її. Якщо цього не робити, кукса стане схожою на грушу».

5 серпня 2022-го Анатолій отримав навчальний протез. А ще через пів року – звичайний.

«Мені пощастило, що мені допомагала патронатна служба “Азову”, вони займалися оформленням всіх документів. Протез придбав за державне фінансування. Він коштує близько 900 тисяч гривень».

Також Анатолій залишається на контролі у лікаря-протезиста. Якщо худне або гладшає, треба регулювати куксоприймач. Час від часу міняти деякі деталі та наліпки.

Також ветеран має спортивний протез від приватного проєкту «Серце Азовсталі». В ньому гуляє з дітьми та навіть бігає. 

Увесь час ветерана мучив фантомний біль. Три місяці тому зробив операцію – TMR (Targeted Muscle Reinnervation – цільова м’язова реінервація). Це хірургічна процедура, під час якої залишені після ампутації нерви під’єднують до найближчих здорових м’язів, щоб вони не «шукали» старих зв’язків.

 «Раніше я відчував ступню, був дуже пекучий біль, який не давав нормально жити. Зараз стало легше, але все одно залишилася “присутність” ноги. Я її відчуваю. Називаю це – легкий дискомфорт».

Життя після

Через ампутацію доводиться постійно до чогось прилаштовуватися, ділиться Анатолій. Слідкувати за вагою, щоб влізати в протез. Підбирати взуття, яке буде комфортним за вагою та висотою, бо через перепади може боліти спина. Будувати маршрути прогулянок, особливо – взимку, бо ходити по ожеледиці на протезі вкрай небезпечно та незручно.

Чоловік став помічати погляди людей навколо. У деяких бачить жаль.

«Іноді ловлю погляди, що людям шкода. Що я такий молодий, а вже з інвалідністю. Є люди, які просто не помічають цього. А є й такі, що можуть сказати: “Інвалід? Ну то й що?”».

Нині Анатолія обурює поведінка автомобілістів, які займають місця для людей з інвалідністю на парковках. Навіть у його дворі, де за підписами жителів чоловіку виокремили місце для його автівки, на нього все одно ставлять машини інші.

Ветеран хотів би вірити, що цивільні змінять своє ставлення до військових з інвалідністю. Але поки впевненості в цьому немає.

«Я не хочу розганяти зраду, але якщо люди до нас  ставляться так під час війни, то уявіть, як вони будуть ставитися до нас після війни. Це вся моя відповідь на це питання».

Зараз Анатолій виховує трьох дітей. З середнім сином, якому два роки, вже розмовляли про те, що у деяких людей може не бути кінцівок.

«Ми порівнювали з ним кількість ніг у нього та у мене. Кажу, у тебе дві, а в мене одна. Де вона? Він нормально відповідає, що її нема. І це – не страшно».

---