«Не відчуваю себе вдома, бо мій дім залишився у Луганську», — журналіст Андрій Діхтяренко

Андрій Діхтяренко — журналіст, головний редактор медіа із Луганська «Реальна газета». З початком повномасштабного вторгнення став ведучим національного марафону «Єдині новини». 

Востаннє він був у Луганську в липні 2014-го, але чи не щодня — прогулюється вуличками окупованого міста уві сні. Чекає та вірить, що колись знову опиниться вдома.  

У проєкті «Моє місто — моє життя» він розповів про життя у Луганську до вторгнення росіян та біль, з яким живе через втрату рідного дому. 

Люди живуть в окупації, наче в «мушлі»

Журналіст Андрій Діхтяренко слідкує за подіями в рідному Луганську й життям людей. Днями його здивувало те, що окупанти вводять соціальні картки для жителів захопленого регіону. Це вони обіцяли зробити ще у 2014 році, коли закликали місцевих йти на вибори голови так званої«ЛНР». А зараз створюють картинку, ніби піклуються про вразливих жителів окупації. 

Андрій Діхтяренко поділяє луганців на декілька категорій. Є такі, хто понад 10 років тому вирішив залишитися в окупації й продовжує жити, наче в «мушлі». Вони змушені співіснувати з окупантами, мати російські паспорти та працювати на ворогів або ж отримувати їхню пенсію.  

 «Я б напевно міг припустити, що це більшість людей, які там залишаються. Ці люди обмежили своє коло спілкування, вони бояться сусідів, окупаційної влади. Те, що люди думають про те, що відбувається навколо них може бути небезпечно або травматично висловлювати», — розповідає чоловік.

Водночас він знає про випадки, коли люди перестають спілкуватися й з рідними або друзями, які живуть на території вільної України. Вони думають, що їх не розуміють або вважають зрадниками. 

Андрій виправдовує таких людей тим, що вони не мають достатньо ресурсів, аби виїхати та почати нове життя. 

Також у Луганську є люди, які «понаїхали» в місто після окупації з Росії. Це російські військові, чиновники, медики, вчителі. Вони залишаються в Луганську з сім’ями та вже вважають його своїм містом. 

Є й переселенці, які повернулися. Журналіст впевнений, факти повернення луганців в окупацію точно є. Бо загарбники у цьому році розпочали кампанію з привласнення житла українців. Вони оголошували адреси «безхазяйних» квартир й чекали, поки власник житла з’явиться з документами впродовж місяця після цього повідомлення. Якщо ніхто не приїжджав, то квартири «націоналізовували». Окупаційна влада заявляла, що видаватиме домівки українців російським військовим. Це й змушувало людей повертатися. 

«Вони обіцяли це зробити ще у 2014 році. Й зараз це почалося масово. Тому люди, які виїхали, але не отримали житла в Україні, мали проблеми з роботою, адаптацією в тих, громадах, де вони оселилися, вирішили повернутися». 

Очевидно, це переважно жінки, які мають можливість виїхати. Ба більше, щоб потрапити в окупацію, потрібно пройти так звану «фільтрацію» в аеропорту «Шереметьєво».

А після цього росіяни починають з ними пропагандистську роботу, за словами журналіста. Зокрема, дітей залучають до ідеологічної обробки, записують в молодіжні мілітаризовані організації. Дорослим швидко видають російські паспорти. Загалом роблять все, щоб люди залишалися в окупації. 

«У 2014-му ми не розуміли, що відбувається» 

У квітні 2014 року у Луганську вперше з’явилися озброєні групи, які захопили адміністративні будівлі. Тоді російська пропаганда сприяла поширенню антиукраїнських настроїв, а Кремль забезпечував бойовиків зброєю та фінансуванням. Але луганці про це не знали й не могли зрозуміти, що відбувається, розповідає Андрій Діхтяренко. Тоді не розуміли, що в усьому винна Росія, а вважали це внутрішнім конфліктом.

Андрій вже був головним редактором медіа «Реальна газета», яка висвітлювала події в місті. 

«Було дуже складно зрозуміти, що відбувається. Чому на мітингах стоять одні люди, а будівлі захоплюють якісь зовсім інші люди, яких ніхто ніколи до цього в Луганську не бачив. Чому силовики просто здали будівлю СБУ та інші установи. Для мене першим серйозним дзвіночком було те, що Стрєлков зайшов у Слов’янськ і Луганськ став тилом майбутньої лінії фронту», — згадує журналіст.  

У редакцію приходили озброєні бойовики

У травні окупанти проголосили створення так званої «Луганської народної республіки». А вже через декілька тижнів на вулицях міста майже не було людей, бо почалися «прильоти». Тоді Андрій вперше почув повітряну тривогу — саме у Луганську. 

Й тоді ж в редакцію почали приходити озброєні бойовики та пропонували співпрацю, а деяких забирали «на підвал».

«Ми продовжували видавати газети й описувати все, що відбувалося. Ми першими зробили розслідування про конфлікти всередині бойовиків, що діють різні групи й не підкоряються владі “ЛНР”. До нас приходили з питаннями, а ми ховалися по домівках. Був інформатор, який попереджав про такі “візити”». 

Потім бойовики дізналися про домашню адресу Андрія й планували навідатися туди. Тоді чоловік був змушений переїхати в інше місто. Але зрештою напочатку липня 2014 року виїхав на вільну територію України. 

Він згадує, що тоді, поруч з ворогом, відчував себе в небезпеці й наголошує, що зараз українці також так живуть в окупації. Це треба розуміти всім людям, які вважають луганців зрадниками. Бо те, що люди там залишились, не означає, що вони прихильники Росії.

 

Через місяць після виїзду з окупації у Київ, Андрій відновив роботу сайту медіа. А сам влаштувався на інші національні ЗМІ й зі своєї зарплатні утримував новинаря. Через деякий час «Реальна газета» розширилася й зараз випускає різноманітні як текстові, так й відеоматеріали про окупацію, переселенців та війну в Україні. 

Дім залишився в Луганську

Андрій зізнається, що зараз Луганськ йому часто сниться: як він прогулюється містом, бачиться з людьми. Він любив старе місто —  це район нижче ділового центра. Там розташована філармонія та музеї. Згадує, як ходив мостами через річку Луганку й бував на кладовищі літаків. 

А потім уві сні він розуміє, що місто в окупації й треба терміново вибиратися. 

«Є біль всередині, що я мусив виїхати, що місто захопили. Я там виріс, там пройшли студентські роки. А зараз є усвідомлення, що твоє рідне місто для тебе закрито вже 10 років». 

І додає, що якби ж тільки мав би магічну кнопку, яка переносила б в його рідне місто, він би дуже хотів туди потрапити навіть зараз, але — інкогніто.

«Після того, як я виїхав звідти в 14-му році, з одного боку я відчув полегшення, тому що ця внутрішня напруга зникла. А з іншого боку я от отримав цю втрату. Я зараз не можу сказати, що я вдома», — зізнається медійник Андрій Діхтяренко. 

Він хоче повернутися та продовжити свою журналістську справу в рідному українському місті. І вірить, що це колись обов’язково станеться. 

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна».

---