Одне поранення, 3 дні народження і 12 операцій: історія поліцейського з Маріуполя

Офіцер поліції Станіслав Борщак отримав важке поранення у руку під час мінометного обстрілу Маріуполя 20 березня 2022 року. Після чергування, разом із товаришем, він повертався додому зі служби. Станіслав втратив багато крові, адже надати професійну медичну допомогу було нікому.

Лише через шість днів чоловіка евакуювали в бункери «Азовсталі», а звідти, у межах спецоперації ГУР, на вільну територію України. Загалом Станіслав вже переніс 12 операцій. Нині проходить реабілітацію і мріє знову повернутися на службу.

Свою історію офіцер розповів «Точці Сходу».

Маріупольське пекло

Станіслав Борщак народився у Волновасі, а у 2016 році переїхав до Маріуполя. Вступив до Донецького юридичного інституту та пройшов відбір у Національну поліцію України.

День повномасштабного вторгнення для нього фактично став  продовженням попереднього чергування – за кілька годин після повернення додому його, як й інших правоохоронців, викликали «по тривозі».

«Прийшов додому десь о пів на другу ночі, декілька годин поспав і все. Примчав до свого відділку поліції. Покидати місто ніхто з нас не збирався. Ми мали завдання, які треба було виконувати», – згадує Станіслав.

З кожним днем ситуація в місті погіршувалася, починався панічний хаос. Якщо перші дні, доки у Маріуполі ще був зв’язок, поліцейські виїжджали навіть на «звичайні» виклики, то потім – здебільшого на допомогу пораненим та у місця, де були загиблі, яких ставало більше і більше. Трупи лежали просто посеред вулиць: у дворах, на зупинках, біля магазинів, – згадує Станіслав. 9 березня 2022 року, коли росіяни вдарили по пологовому будинку, він один із перших прибув на порятунок породіль та немовлят.

Додаткові дні народження

Ввечері 20 березня, коли Станіслав, разом із товаришем, повертався зі служби, росіяни почали гатити по району з мінометів. Через кілька секунд чоловіки вже лежали на асфальті.

«Я відчув ліктьовий суглоб. Дивлюсь, а в мене рука розкрутилася в інший бік. Також осколки влучили в коліно, в ребро і по обличчю, але то вже дрібниці, найстрашніше – рука, вона кривавила дуже сильно. Цей район “накривали” хвилини три, умовно. А потім, коли більш-менш вщухло, я побіг по допомогу», – пригадує офіцер.

Першу допомогу надала дружина та її родичі. Ліків майже не було, використовували те, що знайшли – руку Станіславу зафіксували частиною звичайного піддона. А ось його знайомого врятувати не вдалося – через 20 хвилин після поранення він загинув (уламки зачепили артерію).

За шість днів, які Станіслав пролежав вдома, він втратив багато крові, відчував нестерпний біль, але чоловік не мав вибору – лікарні були переповнені, а деякі й зовсім окуповані росіянами.

«Але через деякий час до будинку зайшли наші військові. Наскільки я пам’ятаю, підрозділ з Кривого Рогу. Вони ухвалили рішення евакуювати мене на “Азовсталь”, до шпиталю. Лікарі довго не вагалися, бо часу було обмаль – відрізали з руки відмерлу шкіру і м’язові частини. Це було боляче, але необхідно, аби уникнути подальшого зараження», – розповідає Станіслав.

У бункерах «Азовсталі» він провів 5 днів. 31 березня, у межах спецоперації ГУР «Небо», його разом з іншими важкопораненими, посадили у гелікоптер.

«Ми розуміли, що це може бути дорога в один кінець. І коли ми почали злітати, у двигун нашого вертольоту потрапила ракета, але вона не розірвалася. Такий фарт трапляється один на мільйон», – каже поліцейський.

Череда операцій та початок реабілітації

Подолавши кілька десятків кілометрів, ризикуючи потрапити під приціл ворожих ППО, український гелікоптер приземлився у Дніпрі. У лікарні імені Мечнікова Станіслав одразу потрапив на операційний стіл. Там йому зафіксували кістки, потім відправили у Київ.

«У руці просто була дірка, яку мені дуже довго не закривали, бо неможна було. Тож я ходив з відкритою раною десь місяць, може трохи більше. Спеціаліста знайшли у Києві. Тут мені зібрали кістку, провели складну повноцінну реконструктивну операцію», – згадує співрозмовник.

Усі витрати на себе взяла держава. Через місяць знайомі порадили Станіславу звернутися до Київського центру реабілітації. Оскільки до наступної операції ще був час, поліцейський почав перший етап відновлення. Чоловік каже, ні за які послуги тут також не платив.

«Якщо людина постраждала внаслідок війни, реабілітація безкоштовна і вона надається індивідуально після консультації. Нашу клініку спонсорує наша австралійська діаспора, там є громадські організації і їхні фонди.

Аби отримати допомогу, у пацієнта має бути направлення або від лікаря, або від військової частини», – пояснює Ігор Свириденко, фізичний терапевт Київського центру реабілітації.

Водночас Станіслав зауважує, під час відновлення стикався з певними труднощами. Наприклад, йому не надали супроводжуючу особу, яка за правилами, мала б опікуватися організаційними питаннями, тож чоловіку доводилося вирішувати все самотужки.

«Але це був початок війни, умовно. І ніхто не був готовий до такої кількості поранених. Досвід набувається з часом, нині я бачу покращення. Наприклад, зараз вже є особи, які беруть тебе умовно під опіку, є кабінет пораненого тощо», – вважає Станіслав.

Волонтерство і малювання як порятунок

У 2023 році Станіслав звернувся до Національної програми «Врятуй кінцівку» Міжнародного благодійного фонду «Здоров’я українського народу» – там йому безкоштовно надали спеціальну пластину для операції.

Нині Станіслав – один із авторів посібника для військових «Дороговказ пораненого», створеного в межах цієї ж програми. У книзі описується все, що необхідно врахувати військовому на етапі евакуації, стабілізації, госпіталізації та лікування.

А ще Станіслав малює – це допомагає йому не тільки попередити депресію, але й підтримати інших – гроші від продажу чоловік спрямовує на благодійність. Нині вдалося зібрати вже понад 600 тисяч гривень.

Знову на службу

Повернутися до роботи Станіслав хоче якомога скоріше, але спочатку, каже, потрібно пройти військово-лікарську комісію і медико-соціальну експертизу.

«Я планую повернутися на службу, але питання – ким, що я зможу робити? Тому що в мене постійний біль, постійні оперативні заходи, постійна реабілітація. Це треба погоджувати. Дехто радить мені оформити інвалідність, але я поки із цим не погоджуюся», – акцентує чоловік.

За два з половиною роки Станіслав переніс 12 операцій і чекає на ще одну – кістки на руці не зростаються досі, потрібна пересадка кісткового мозку. А поки триває реабілітація офіцер сподівається – колись його рука знову повноцінно працюватиме. Головне – вірити та продовжувати працювати над собою.

«Відновлення може затягнутися на все життя. Треба себе емоційно підготувати, що результату не буде відразу. Це постійні заняття, тривала боротьба із самим собою. Навіть коли здається, що немає ніякого результату, треба йти далі. Це надважливо».

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

---