Пісня, що тримає разом: як маріупольці у Києві створили вокальний гурт «Надія»

У Києві шестеро переселенців із Маріуполя створили свій вокальний колектив і назвали його – «Надія». Вони співають про рідне місто, підтримують один одного й мріють голосами лікувати всіх, хто сумує за домом.

Гурт, який народився між волонтерством і спогадами

У київському центрі «ЯМаріуполь» завжди людно. Одні приходять по гуманітарну допомогу, інші — за консультацією фахівців, а хтось просто хоче бути корисним і долучається до волонтерства: плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки, готують посилки для військових. Між такими справами й народився вокальний гурт «Надія» — п’ятеро жінок і один чоловік, яких об’єднало не лише минуле, а й бажання співати.

Колектив зібрався спонтанно. Маріупольці відвідували заходи центру, ділилися спогадами, шукали підтримки, бо після втрати дому такої близькості дуже бракує. А у квітні 2025 року, під час святкування третьої річниці центру, вони вперше вийшли на сцену, щоб привітати своїх — маріупольців, які тепер живуть у Києві. Після імпровізованого виступу прозвучала думка: «А чому б не співати разом постійно?» — і так народилася «Надія».

Пісня про Маріуполь, що стала гімном

Почалося все з віршів Надії Бойко. Вона пише з дитинства, зараз — переживання, біль і надію завжди переносить у тексти. Окупація Маріуполя, зруйноване життя, сини у полоні — все це стало частиною її творчості.

73-річна поетеса підготувала вірш до річниці центру. Коли інші прочитали його, зрозуміли: це вже майже пісня.

«Я кажу: “Дівчата, хто хоче заспівати? Давайте спробуємо”. Валентина з Оленою — одразу погодилися. Я роздрукувала текст, роздала всім. Потім ще Таня доєдналася. Увечері скинула дівчатам оновлений текст уже як пісню. Вони відповіли майже одразу: “Приймаємо. Навіть без поправок”», — згадує Надія.

Так і з’явилася пісня про Маріуполь — про біль, любов і дорогу додому:

«Маріуполь – це клятви слова,
це бажання обіймів до втоми.
Маріуполь – це правда жива
і дорога до рідного дому.

Лиш руїни та попіл доріг,
у душах – незцілені рани.
Хто б подумати в ніч ту міг,
яким буде для кожного ранок».

Для колективу ця композиція стала негласним гімном — особистою історією, яку вони несуть на кожну сцену.

«Пісня — це терапія»

Керівниця гурту Олена Акритова розповідає, репертуар вони збирали разом: авторські твори та українські народні композиції.

До повномасштабного вторгнення Олена керувала фольклорним грецьким колективом у селищі Старий Крим, тож природно стала художньою керівницею «Надії». Усі учасники пов’язані з музикою: хтось співав у юності, хтось виступав на сценах у Маріуполі, хтось грав на гітарі.

«Ми всі любимо співати, бо Україна — співуча країна. І пісня — це душа народу. Вона підтримує, надихає, а музика — це як лікувальна терапія для нас. Вона допомагає пережити втрати й тривоги», — каже Олена.

Це справді терапія — не лише для них, а й для тих, хто їх слухає.

«Менеджерка» Галина — двигун і серце колективу

У «Надії» кожен робить щось важливе. Хтось плете сумочки для інструментів, хтось пише тексти, хтось стежить за порядком у костюмах. Але є людина, яку всі називають двигуном і душею гурту — Галина Мороховська.

Зараз вона адміністраторка центру «ЯМаріуполь», а до повномасштабного вторгнення керувала гуртожитком у Маріуполі. 26 лютого 2022 року вона прихистила там 170 людей із Сартани — бо вже тоді російські війська підходили до міста з півночі. 2 березня гуртожиток залишився без світла, води й газу. А 15 березня стався прямий авіаудар, який зруйнував половину будівлі.

Галина вижила під завалами. Її дочку Наталію діставали всім гуртом. На їхніх обличчях залишилися шрами, які будуть нагадувати про той день усе життя. Двоє людей загинули — їх не врятували навіть лікарі.

Після евакуації родина почала все спочатку в Києві. Спів став для Галини способом знову дихати.

«З дівчатами я познайомилася вже тут. У Маріуполі ми не були знайомі. Але тут ми стали однією сім’єю. Разом підтримуємо одне одного і наших маріупольців, які пережили найстрашніше. Життя триває», — каже вона.

«Надія» росте

Нещодавно до колективу приєднався чоловік — Валерій Мігас. Тож репертуар вже стає різноманітнішим. Він також грає на гітарі.

Зараз гурт готує різдвяну програму й жартує, що вже готовий і до корпоративів — аби тільки було більше нагод співати перед «своїми».

Для них сцена — це спосіб тримати зв’язок із містом, яке в них забрали, але яке досі живе в кожному слові й у кожній ноті.

І хоч пісня про Маріуполь — їхній найособистіший твір, «Надія» співає не лише про втрату та тугу. Велике місце в їхньому репертуарі займають українські народні пісні. Для них це важливо — так вони зберігають свою ідентичність.

Читайте також: Зберігає ідентичність та створює новий культурний простір. Як працює двічі релокована Луганська обласна наукова бібліотека

---