«Полон людину не ламає — вона деформується, але живе далі»: історія азовця Дмитра Тіщенка

Боєць бригади «Азов» Дмитро Тіщенко провів майже три роки в російському полоні після виходу з «Азовсталі». Він вижив під час теракту в колонії в Оленівці, переніс численні поранення та пройшов через кілька місць утримання — від Оленівки до Пермського краю.

У квітні 2025 року Дмитра обміняли. Тепер він проходить реабілітацію, намагається адаптуватися до цивільного життя та допомагає побратимам.

У проєкті «Життя після» він розповів про шлях після полону, психологічну боротьбу й віру в справедливість.

Все, що сталося – було мрією

Дмитро Тіщенко, на позивний «Веб», родом із Дніпропетровської області. У 16 років він вирішив навчатися у військовому ліцеї. А потім вступив до полку «Азов». У 2020 році Дмитро підписав контракт.

На початку повномасштабного вторгнення він став захисником Маріуполя. У бою отримав поранення, і його доправили до шпиталю в Кальміуському районі. Після того, як російський літак скинув авіабомбу на будівлю, Дмитра перевели на територію металургійного комбінату «Азовсталь».

Коли його поранення загоїлося, він знову став у стрій. Виконував бойові завдання на комбінаті.

20 травня 2022 року Дмитро вийшов з оточеного заводу разом з побратимами за наказом.

Війна перевернула життя Дмитра, реалізувавши його плани не так, як він очікував: служба, бойовий досвід і виживання стали новою реальністю.

«Колись я мріяв про багато речей. І все, що сталося за ці три роки, — це і була моя “мрія ідіота”. Бо все здійснилося», — каже він.

Оленівка — відплата за те, що протрималися в Маріуполі

Дмитро став свідком теракту росіян у колонії в окупованій Оленівці. У ніч на 29 липня 2022 року на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120 стався вибух у бараку, де утримували азовців. Тоді загинуло щонайменше 53 полонених, близько 130 отримали поранення. Дмитро також перебував у бараці і вижив, проте отримав важкі поранення.

За його словами, напад був демонстрацією сили з боку російських окупантів:

«Вони показали, що можуть це зробити, що їм байдуже на міжнародні домовленості і право. Це стало своєрідною відплатою за те, що ми протрималися в Маріуполі, попри величезну перевагу противника».

Після теракту Дмитра перевели до лікарні в окупованому Донецьку. Захисник описує медичне забезпечення там як вкрай примітивне.

«То був 15-й госпіталь. Колись це був потужний медінститут, а тепер — “донецька народна медицина”. Я не помер там — уже диво», — каже він.

У Дмитра в нозі був уламок, на який медики звернули увагу лише через декілька днів. Хотіли вирізати наживо, але «зглянулися» й вкололи знеболювальне.

«Хірург потім сказав: “Тільки в Україні ж не кажи, що тебе тут катували”. До чого це було?».

Тому для Дмитра важливо говорити про злочини Росії та їх документувати. Він підкреслює, що світ знає про злочини ГУЛАГу та Третього Рейху, але часто закриває очі на злочини РФ. Дмитро переконаний, що навіть якщо судові процеси над Росією не відбудуться найближчим часом, усі факти потрібно фіксувати, збирати свідчення, давати інтерв’ю та писати книги — щоб світ не забував, що Росія чинить злочини і поки — безкарно.

«У полоні треба находити компроміси»

Після лікування Дмитра переводили по місцях ув’язнення. Він був у Горлівці, де його били та катували. У Хрестівці, що також неподалік окупованого Донецька. А потім — Пермський край РФ. Росіяни спеціально перевозять військовополонених по колоніях на тимчасово окупованих територіях та в РФ і досі.

За словами Дмитра, вижити в полоні — означає щодня працювати над собою. Бо у кожній камері формується своя «соціальна мікродержава».

«Ти постійно стримуєш емоції. Живеш у замкнутому просторі з іншими людьми. Треба знаходити компроміси, навчитися розуміти одне одного», — розповідає боєць.

Є той, хто бере на себе відповідальність, хто спілкується з адміністрацією. Є люди, які не витримують, але там не можна просто «піти».

«Там ти не належиш собі. Ти мусиш вижити й зберегти себе».

«Свобода почалася, коли відкрився люк літака»

Психологічна реабілітація для Дмитра почалася не в медичному центрі в Україні, а ще в момент, коли він відчув, що нарешті летить додому.

«Коли відкрився люк у Білорусі, я побачив чисте небо й зрозумів: це кінець. Ти вже не сумніваєшся — ти їдеш додому. Ось тоді вперше мозок почав потроху розслаблятися», — згадує боєць.

За його словами, після повернення кожен звільнений з полону проходить первинне медичне обстеження, отримує речі, телефон, документи.

«Тобі відновлюють твою особу. Потім уже залежно від стану здоров’я направляють у центр інтеграції або реабілітації», — каже Дмитро.

Однак найважчою виявляється не фізична, а психологічна реабілітація.

«Перші два тижні — місяць після обміну — це ейфорія. Ти в Україні, нічого не болить. А через кілька місяців починають вилізати всі проблеми, навіть ті, про які не здогадувався».

Дмитро не вірить у фразу «залишити полон у минулому».

«Залишити позаду — нереально. Це не рюкзак, який можна просто кинути. Це частина нашого життя. Вона нас змінила. Людину полон не ламає — вона деформується, але живе далі».

Він каже, що кожен із колишніх полонених має шукати нові способи відпочинку, нові емоції, бо старі «не працюють». Попри складнощі, він знаходить підтримку у благодійних фондах і програмах реабілітації.

«Є багато ініціатив — каністерапія, іпотерапія. Це справді працює. Коли ти поряд із твариною, відчуваєш, що живий. Бо коли повертаєшся в місто, починається метушня, побутові справи, рутина — і ти знову ніби втрачаєш себе», — каже він.

«Жити і насолоджуватись життям — у моїх планах»

Після пережитого Дмитру важко мріяти. Найпростіші речі — тепле приміщення, безпека, нормальне харчування — уже здаються розкішшю. Він пригадує, що навіть пакет розчинної кави в полоні сприймався як крайня розкіш, а кожен день був боротьбою за виживання.

Зараз, після повернення, азовець намагається відновитися і підтримувати тих побратимів, які ще важко адаптуються до життя в Україні. Він зустрічається зі старими знайомими, з тими, з ким познайомився під час оборони Маріуполя. Водночас більшість його близьких друзів або загинули, або досі перебувають у полоні.

Дмитро зізнається, що плани на мирне життя змінилися: до війни він мріяв про шлюб, освіту та сім’ю. Війна перекреслила ці мрії, але дала можливість повернутися додому живим.

Він прагне жити і насолоджуватися життям, хоча великі плани, як купівля будинку чи машини, наразі здаються недосяжними.

«В ідеалі — купити машину, завести собаку, жити в будинку десь у лісі. Але поки війна — нікуди не поїду. Я не збираюся стояти осторонь. Хто зараз нічого не робить для країни — або байдужий, або ворог», — переконаний він.

Щодо виїзду за кордон, Дмитро поки не розглядає такої можливості. Він хоче залишатися в Україні та допомагати державі. Розуміє, що відстороненість у цей час була б безглуздою.

---