Реабілітація після війни: з якими травмами найчастіше приходять військові та що має стати пріоритетом для української медицини

Мінно-вибухові поранення, ампутації, ураження нервів і фантомний біль — це реальність, з якою щодня стикаються українські військові та ветерани. Захисник Олексій Костенко сам пройшов складний шлях реабілітації і планує працювати з такими, як він – вчиться на реабілітолога.

Які скарги сьогодні найпоширеніші та на чому мають зосередитися медичні заклади в умовах війни – далі у матеріалі.

Поранення, яке змінило життя

Олексію Костенку з позивним «Адвокат» — 21 рік. Він ветеран війни і нині навчається на реабілітолога. До війська пішов у 2023 році, але вже в березні 2024-го отримав важке поранення.

«Прилетіла “120-ка”, я отримав вогнепальне міно-вибухове поранення, після чого мене евакуювали з місця бойових дій. Так я опинився спочатку у Києві», — згадує Олексій.

Лікарі боролися за його ногу: встановили апарат Ілізарова, стежили за станом. Та зберегти кінцівку не вдалося — довелося робити ампутацію.

Вже у липні Олексій отримав навчальний протез. Перші кроки далися складно.

«Перший час, як видали навчальний протез, я не міг згинати коліно, було важко звикнути та навчитися», — каже він.

Повна реабілітація тривала майже рік. Він змінив Київ на Білу Церкву. До протезування була серйозна фізична підготовка: вправи, масажі, електростимуляція, щоб м’язи залишалися в тонусі. Медики вчили, як правильно бинтувати ногу еластичним бинтом, щоб сформувати куксу під культиприймач.

Сьогодні Олексій уже користується постійним протезом, самостійно ходить, але іноді стикається з фантомним болем.

«Все одно мозок подає сигнали в ногу, і іноді, наприклад під кінець дня, коли втомився, бувають фантомні болі», — пояснює ветеран.

Від пацієнта до майбутнього реабілітолога

Після завершення власної реабілітації Олексій залишився в центрі в Білій Церкві — тепер навчається і проходить практику. Таку можливість йому запропонував засновник медзакладу. Тут він працює з діючими військовими та ветеранами, які через поранення вже не можуть повернутися на службу.

За його словами, травми у пацієнтів різні, але більшість мають спільне походження.

«У хлопців поранення різні, але частіше це мінно-вибухові: в кого рука, в кого спина, в кого ноги. В когось переломи, в когось ампутації. Є різна тяжкість поранень — і відповідно різні наслідки для тіла та здоров’я. Найчастіше буває, що після ампутації люди відчувають кінцівку так, ніби вона є», — розповідає Олексій.

Нейропатії — головний виклик реабілітації

Директор медичного центру Tendo Med, лікар-ортопед-травматолог Олександр Бережний підтверджує: сьогодні серед пацієнтів переважають мінно-вибухові та осколкові поранення. Окрема велика проблема — ураження нервів.

Йдеться про ситуації, коли людину вже стабілізували, провели всі необхідні операції, але кінцівка або окремі м’язи не працюють через пошкоджений нерв.

«В основному зараз ми працюємо з пацієнтами, де більшість випадків — відсотків 70, напевно, — це нейропатичні ураження, коли відсутня нормальна іннервація», — каже лікар.

Периферична нейропатія виникає через пошкодження нервів поза головним і спинним мозком. Вона проявляється слабкістю, онімінням, болем у кінцівках і суттєво погіршує якість життя. Такий біль часто має стріляючий або пекучий характер і потребує іншого підходу, ніж звичайна травматологія.

Як працюють з пошкодженими нервами

Робота з нейропатіями починається з детальної діагностики. У центрі проводять обстеження, щоб зрозуміти, чи зберіг нерв провідність і чи є шанс на відновлення.

Лікарі використовують різні види електротерапії, мікроструми, кріо- та магнітотерапію — за умови, що в зоні ураження немає осколків. Мета — стимулювати нерв і добитися максимальної відповіді на подразник.

У перспективі центр планує співпрацю з компаніями, які працюють зі стовбуровими клітинами, щоб вводити їх у зону пошкодженого нерва і покращувати відновлення функцій.

Медичний центр у Білій Церкві працює вже три роки, і півтора з них реабілітація військових та ветеранів стала основним напрямом. Тут бачать, що потреба в такій допомозі стрімко зростає.

Для військових і ветеранів лікування в центрі безкоштовне — витрати покривають патронатні служби та благодійні організації.

Водночас, за словами Олександра Бережного, система фінансування через НСЗУ сьогодні фактично доступна лише для державних закладів. Приватні центри рідко підключаються до пакетів через жорсткі вимоги та ризик штрафів.

Чого бракує системі реабілітації

Олександр Бережний переконаний: кількість поранених військових і ветеранів буде настільки великою, що держава фізично не зможе самостійно покрити всі потреби у реабілітації. Тому до цього процесу мають активніше долучатися громади на місцях і місцевий бізнес — через цільові програми підтримки, додаткове фінансування та партнерства з реабілітаційними центрами.

Реабілітація після війни — це не короткий етап між лікарнею та поверненням до цивільного життя. Йдеться про роки роботи з тілом, нервовою системою та психікою. Саме тому, за словами лікарів і ветеранів, уже зараз держава має визначити реабілітацію одним із ключових пріоритетів медичної політики.

У реальній практиці фахівці щодня стикаються не лише з медичними, а й із системними проблемами. Для багатьох військових шлях від поранення до відновлення розтягується в часі й часто позбавлений чіткої логіки, каже менеджерка медцентру Софія Сидоренко. Людина може отримати якісну хірургічну допомогу, але після виписки опиняється в ситуації невизначеності — без розуміння, як саме виглядатиме її відновлення впродовж наступних місяців чи навіть років.

З управлінської точки зору ключове завдання сьогодні — зробити реабілітацію послідовною і передбачуваною. Такою, де пацієнт чітко розуміє свій маршрут, команда має ресурси працювати довго, а система підтримує процес, а не ускладнює його. Саме це, на думку фахівців, має стати основою післявоєнної медичної політики.

Які зміни потрібні для якісної реабілітації

Софія Сидоренко зазначає, що система реабілітації потребує комплексного підходу на державному рівні. Насамперед необхідно визнати, що відновлення після бойових травм — це тривалий процес, який не завершується після виписки з лікарні. Законодавство має передбачати довгострокові пакети допомоги та можливість гнучкого залучення приватних реабілітаційних центрів.

Ще одна серйозна складність — дефіцит фахівців, готових працювати з наслідками бойових травм довго й системно. Багато центрів не можуть забезпечити регулярну підтримку через нестачу кадрів або фінансову нестабільність.

Важливу роль відіграє й емоційна втома ветеранів. Людина, яка пережила травму війни, часто потребує додаткової мотивації та підтримки, щоб припиняти реабілітацію. Відсутність цього чинника може гальмувати відновлення значно сильніше, ніж нестача обладнання.

Читайте також: «Коли мені погано — я згадую тих, кого вже нема»: ветеран Федір Самбурський про життя після поранення

---