«Щедрик»: секрети найвідомішої різдвяної пісні та її автора

Найвідоміша у світі щедрівка, над якою український композитор Микола Леонтович працював багато років, нині продовжує щоріздва лунати чи не за кожним святковим столом, на вулицях різних міст та у найбільших концертних залах Європи та США.

Чому та як Леонтович став композитором, хто йому в цьому допомагав, скільки років він створював свій шедевр і до чого тут Донбас – розповідаємо у рубриці «КультСходу».

Любов до музики прищепили батьки

Майбутній композитор народився 13 грудня 1877 року в селі Монастирок, у Подільській губернії, на Вінниччині. Його батько був священником, керував церковним хором, чудово співав і грав на багатьох музичних інструментах. Саме завдяки йому Микола і отримав свою першу музичну освіту.

Загалом Леонтовичі були дуже музичною родиною – мати Миколи, його брати та сестри часто виконували  народні пісні.

У 1887 році Микола вступив до Немирівської гімназії, але за рік, через брак коштів, батько перевів його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. Там Леонтович опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

Після училища, Леонтович продовжив свій музичний шлях і у 1892 році вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки Миколи Лисенка.

Через сім років, після закінчення семінарії, Леонтович пішов працювати шкільним вчителем музики. Спочатку – в селі на Поділлі. Там він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси. У 1901 році вийшов його перший збірник пісень, а ще через два роки – другий, із посвятою Миколі Лисенкові.

Донбас

У 1904-му разом із родиною, до речі на той момент він вже був одружений, Леонтович переїхав до сучасного міста Покровськ, а тоді Гришиного, що на Донбасі. Влаштувався викладачем у місцеву залізничну школу, створив аматорський хор та збирав український фольклор.

На думку дослідників, саме на сході України Леонтович почав формуватися як композитор. І, можливо, саме у Покровську народилася одна з версій «Щедрика». Втім, документального підтвердження цьому й досі немає.

Під час революції у 1905 році композитор організував хор робітників, які почали виступати на мітингах, тому діяльність Леонтовича привернула увагу поліції. До того ж на Донеччині сім’я пережила трагедію: спочатку помер його маленький син, Володимир, а згодом ще один хлопчик з народжених близнят, також важко хворіла дружина.

Не витримавши жандармський тиск і важкі умови життя, у 1908 році Леонтович повернувся на Вінниччину, оселився у Тульчині, де викладав музику і спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священників.

«Щедрик»

Тривалий час пісня побутувала в українському фольклорі, поки її не почув Леонтович.

За створення майбутнього різдвяного хіта композитор взявся у 1910 році. Тоді, за порадою професора київської консерваторії Болеслава Яворського, він розробляв на «Щедрикові» ефект мотиву-ostinato – той самий принцип повторюваності основної мелодії пісні, а саме – первинних чотирьох нот.

За текстову основу Леонтович узяв волинський варіант «Щедрика», що був записаний фольклористами в місті Краснопіль на Поліссі й опублікований в одному зі збірників українських пісень.

Усього було 5 редакцій композиції, але тільки четверта, яку Леонтович написав у 1916 році, влаштувала композитора настільки, що він нарешті дозволив її виконати. Це сталося 29 грудня 1916 року у Київському університеті під керівництвом Олександра Кошиця і викликало фурор серед слухачів.

Через кілька років, глава української держави і головнокомандувач армії УНР Симон Петлюра створив Українську республіканську капелу, яка гастролювала по всій Європі та популяризувала не лише легендарну колядку, а й інші українські пісні, щоб на відміну від Росії, Україна має власну культуру.

Вперше за кордоном «Щедрик»  у виконанні хору Кошиця пролунав 11 травня 1919 року. Це відбувалося у Празі.

Відтоді ця пісня стала символом Різдва. Нині її продовжують виконувати найвідоміші музиканти по всій планеті, вона звучить у фільмах та рекламі, її вистукують м’ячами баскетболісти NBA, співають за родинним столом, на вулицях та біля метро.

З 1936 року і до сьогодні світ знає цю українську щедрівку як «Carol of the Bells».

Загадкова смерть

Протягом багатьох років обставини смерті Леонтовича залишалися загадкою. Адже у радянські часи пропагандистська машина приховувала від суспільства багато інформації. Вперше деталі щодо вбивства композитора з’явилися лише наприкінці ХХ століття.

З того, що відомо – це сталося в ніч на 23 січня 1921 року. Тоді Леонтович перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту. В той вечір до нього на ночівлю напросився дехто на ім’я Афанасій Грищенко, який як з’ясувалося пізніше, був російським агентом.

«До хати зайшов молодий, 22–23-х років, середнього зросту чоловік. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати. Казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була “гора”. Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: “З такими документами небезпечно будь-де ночувати», – писав у своєму щоденнику один з найблищих друзів Леонтовича Гнат Яструбецький.

Вранці він пограбував будинок і застрелив Леонтовича.

«Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: “Що це, вибух?” Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв’язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: “Тату, я помираю”, – згадував друг композитора.

На наступний день, 23 січня 1921 року, Микола Леонтович помер.

Творчий доробок

В основі музичної спадщини українського композитора – хорові мініатюри. Це – обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у його творчості посідають хори на побутові теми. Зокрема, «Ой у лісі при дорозі», «Ой темная та невидная ніченька», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам’яної».

Окрім «Щедрика», найвищим досягненням Миколи Леонтовича також вважають пісню «Дударик».

На основі українських народних мелодій він створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Він був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Саме тому його твори й досі живуть не тільки у серцях українців, але й жителів багатьох інших країн.

«Я не скаржуся. Для справжнього митця життєвим заповітом повинна бути праця на повну силу за будь-яких обставин», – казав за життя Микола Леонтович.

Читайте також: Картини, написані вустами: історія художниці з Луганщини Катерини Литовченко

---