«Щоб тато жив у їхній пам’яті». Дружина загиблого прикордонника Артема Гуртового зберігає його історію для доньок-близнючок

Двійнята Мирослава та Емілія святкували свій перший день народження 20 лютого 2022 року. Родинна фотосесія в той день мала стати просто святковою зйомкою. Ніхто не знав, що це будуть останні родинні світлини. 

Через чотири дні почалася повномасштабна війна. Їхній тато Артем Гуртовий поїхав захищати рідну землю. Через 79 днів 26-річний прикордонник загинув під час оборони Лисичанська. 

Тепер його дружина Дар’я Гуртова робить все можливе, аби історія Артема жила у пам’яті всіх українців, за яких він віддав найдорожче — своє життя. 

«Ми різко захотіли святкувати вдома»

Дар’я досі не може пояснити, чому напередодні повномасштабного вторгнення вони з чоловіком різко передумали святкувати день народження доньок у великій компанії.

«Ми планували спочатку, що будемо святкувати у кафе: запросимо друзів, оформимо фотозону. Але, мабуть, було якесь передчуття… В один момент ми все переграли і вирішили святкувати вдома».

Вони самі зробили фотозону, самі підготували конверти для перших локонів — зробили власноруч усе, що зазвичай замовляють у професіоналів. На святкування запросили лише кумів та найближчих рідних: батьків, бабусь та дідусів Артема.

«І так сталося, що це свято, фотосесія — виявилися останніми», — каже Дар’я.

Знайомство на зборах студентського самоврядування

Їхня історія почалася у 2019 році у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка — у виші, який працював в евакуації у Старобільську. Обидва були активними студентами, брали участь у житті університету та міста. Познайомилися Дар’я та Артем на зборах студентського самоврядування.

У квітні 2019 року Артем підписав контракт з Державною прикордонною службою. У липні, у тоді ще зоні АТО, отримав контузію, але після реабілітації повернувся до служби. 

«Саме в той час, коли він отримав поранення, ми стали багато спілкуватися. Я намагалася його підтримувати. Восени Артем вже поїхав на змагання з волейболу до Одеси від Луганського прикордонного загону», — розповідає Дар’я.

А ось коли Артем повернувся зі змагань, вони з Дар’єю почали зустрічатися. 

«Такий високий блондин з блакитними очима»

Що підкорило Дар’ю в майбутньому чоловікові? Перш за все — ставлення до жінок.

«Поруч із ним я відчувала себе справжньою дівчинкою, бо були постійні компліменти, квіти, багато уваги з його боку. І звичайно мені подобалася його зовнішність. Такий високий блондин з блакитними очима. Ну, все так, як я колись мріяла і уявляла».

Підкорила також Дар’ю й патріотична позиція Артема — він був активним в університеті, займався волонтерством. 

Пропозиція у квест-кімнаті

За три місяці після початку стосунків, Артем зробив Дар’ї пропозицію. Сталося це на День закоханих — 14 лютого. Домовився із друзями й організував поїздку до Сіверськодонецька на відпочинок із проходженням квест-кімнати.

«Саме важливе завдання було знайти ключ від дверей, щоб вийти з кімнати. І в цьому пошуку ключа всі були в курсі, знали, де він лежить. Але обіграли так, щоб саме я його знайшла. Але на тому місці, де мав бути ключ, лежала коробка. Все було підлаштовано так, щоб саме я відкривала її».

У коробці була обручка. Спочатку, ділиться Дар’я, вона не зрозуміла, до чого там вона. Думала, що то все за сценарієм гри. Та коли озирнулася, побачила Артема, який став перед нею на коліно й запропонував стати його дружиною. 

«Це було дуже неочікувано. Я на той час взагалі не думала, що він освідчиться, навіть не допускала цієї думки. Звичайно, я відповіла “так”».

Тоді Артем з Дар’єю стали жити разом й стали планувати весілля. Обидва зійшлися на тому, що влаштовувати пишні урочистості не хочуть. Тому 27 серпня 2020 року зареєстрували шлюб та вдвох поїхали на відпочинок до Одеси. 

Довгоочікувана новина 

Молоде подружжя планувало дітей, проте одразу завагітніти не виходило. Думали, що просто не прийшов той самий час. Проте згодом Дар’я стала помічати зміни в собі. Тому про всяк випадок зробила тест на вагітність. Тоді вона побачила довгоочікувані дві смужки. Аби підтвердити вагітність, пішла до лікарні. 

«Мені вже в лікарні на УЗД говорять, що у вас двійня. Я була дуже здивована, бо до цього ми з Артемом говорили, що такого в нас не може бути».

У той час Артем був на службі. Дар’я хотіла повідомити чоловікові про вагітність якось незвично, але після такої новини просто вибігла з лікарні і зателефонувала: «У нас двійня». 

Пізніше з’ясувалося, що у роду Артема все-таки були двійнята — у прабабусь і прадідусів, і саме на його покоління це припадало.

«Спочатку ми не казали рідним про вагітність, тримали все в таємниці. А на 13-му тижні вирішили зробити батькам сюрприз. Підготували дві коробки, туди поклали пустушки, бризкальця та дитячі шкарпетки. Відкрили одну коробку — все зрозуміли та дуже зраділи. А Тьома каже: “Чого другу не відкриваєте?”. Відкрили й обомліли від щастя. Попри те, що це було неочікувано, для батьків така новина буде дуже радісною». 

«Він завжди був поряд»

Попри те, що Артем часто був на службі, Дар’я каже, що це була «найкраща вагітність».

«Він завжди був поряд, він завжди був на зв’язку, він завжди піклувався про мене, робив сюрпризи, якісь приємності. Він завжди допомагав з побутом. І постійно балакав з животиком, в якому були наші дівчатка».

Після народження доньок Артем взяв відпустку, щоб допомогти дружині. Навіть потім, з добових чергувань приїжджав додому не для того, щоб відпочити самому, а щоб відпочила Дар’я.

«Вночі так само він піклувався про донечок.  Він розумів, що мені важко, що я з ними цілий день. Він хотів, щоб я більше хоч вночі відпочивала».

«Як я тоді буду дівчатам в очі дивитися»

З 16 лютого Артем був у відпустці — Дар’я просила, щоб він обов’язково був на дні народження доньок. 22 лютого, після святкування, поїхали до його батьків у село. Там Артему почали дзвонити з військової частини.

«Один раз вийшов поговорити, другий раз вийшов. Пройшла буквально година, як приїхали. Після чергової розмови Артем заходить і каже, що нам треба повертатися. Їх викликали на посилення кордону. На збори дали добу».

24 лютого їх розбудила мама Дар’ї о п’ятій ранку: почалося повномасштабне вторгнення. Артем мав з’явитися в комендатуру в Айдарі, але туди вже зайшли ворожі війська. Довелося повертатися до Старобільська і чекати команди.

«Оцей час такий незрозумілий був. Артему не казали, що він має робити, де він має бути, куди йому треба їхати. Він був без нічого, навіть без зброї. Що було вдома — з тим і мав їхати».

Коли Артем уже збирався їхати назад до військових, Дар’я в останній момент попросила: «Може ти все-таки залишишся? Бо так незрозуміло все, але я відчуваю тривогу».

Відповідь чоловіка запам’яталася назавжди: «Я поїду. Бо якщо я залишуся вдома, то як я тоді буду дівчатам в очі дивитися?».

«А я йому в цьому моменті сказала, що, краще, що ти в них взагалі будеш дивитися, аніж зараз незрозуміло що та як буде. І все. І на цьому ми попрощалися з ним. Тепер я дуже про це шкодую», — згадує Дар’я.

Остання розмова

25 лютого Артем з побратимами виїхали зі Старобільська. Спочатку їх направляли до Дніпра, але по дорозі розвернули до Кремінної. Там вони тримали оборону до квітня, поки місто не окупували. Потім вийшли в Донецьку область.

7 травня Артема відібрали для оборони Луганщини. 

«Він нас попередив, що їде на Луганщину, але куди саме не сказав. І я його просто попросила: “Назви першу літеру і ми вже самі зрозуміємо, куди ти їдеш”. І він назвав “Л”. Тоді ми зрозуміли, що це буде десь поблизу Лисичанська».

8 травня в Артема був день народження. Йому виповнилося 26 років. Даша разом з дочками створювала для нього особливий подарунок — малювала святковий плакат. Фарбами вони написали зворушливі слова про любов до тата і залишили відбитки маленьких долоньок донечок. Весь процес створення подарунка Даша зняла на відео, наклавши на нього мелодію з текстом, який згодом виявився символічним — «Я подарую тобі день, ти тільки збережи його».

Даша відправила фотографії та відеозапис чоловіку, але того дня він не зміг їх побачити. На зв’язок Артем вийшов наступного дня. 

«9 травня він зателефонував по відеозв’язку. За весь цей час я нарешті побачила його у цивільному одязі».

Артем розповів, що зв’язку практично немає, а якщо є, то треба підійматися на дев’ятий поверх багатоповерхівки, а це дуже небезпечно. Вони підключилися до Starlink, щоб зателефонувати додому.

«Він побачив всі привітання, що йому були з дня народження. І та розмова, ті всі слова були останніми».

Дзвінок з невідомого номера

11 травня Дар’ї, яка в той час з дітьми перебувала в окупації в Старобільську, зателефонував невідомий номер. Поруч були батьки Артема, його бабуся, дівчатка бігали по кімнаті.

«Я ставлю на гучний зв’язок. Чоловік на проводі сказав, що він з Луганського прикордонного загону, каже, що телефонує стосовно Артема Гуртового і говорить, що мій чоловік загинув під час ракетно-бомбового удару на території Лисичанського нафтопереробного заводу». 

Артем загинув разом із побратимом Миколою. Той помер одразу, а Артем був в комі. Його намагалися врятувати, але дорогою до шпиталю в Бахмуті він помер.

«Я просто не могла в це повірити, весь час думала, що то якась помилка. Намагалася дізнатися більше, як це трапилося, звідки вони взагалі зрозуміли, що це він. А той чоловік сказав, що Артема впізнали побратими».

Фотографія з морга

Оскільки сім’я перебувала в окупації, виїхати на впізнання було неможливо — занадто небезпечно. Чоловік, який телефонував Дар’ї, запропонував надіслати фотографії Артема з морга для впізнання.

«Ми з мамою Артема прийняли рішення, що фото подивимося лише ми з нею. Більше цих фотографій ніхто бачити не буде. На фото був Артем. Його блакитні очі були відкриті, та в них уже не було життя. Нам вистачило однієї секунди зрозуміти, що це він. Було нереально боляче».

Дар’я одразу сказала тому чоловіку видалити фотографію, але потім, коли трохи прийшла до тями, попросила надіслати її ще раз.

«Я її більше не видаляла. Вона і досі зберігається на старому телефоні. Я знаю, що вона в мене є і вже зараз я на неї не дивлюся. Але на той час, коли ще не було усвідомлення, що це правда, що Артема більше немає, я відкривала ту фотографію».

Виїзд через 40 днів після загибелі

20 травня — на десятий день після загибелі — Артема поховали у Дніпрі. Сім’я попрощатися з ним не змогла, бо залишалася в окупації. 

«Ми шукали шляхи виїзду ще на початку травня. В нас почали виїжджати знайомі наші через кордон Росії, через Європу», — згадує Дар’я.

Перед ними стояло два шляхи для виїзду: через територію Росії або спробувати проїхати через Печеніги. Дар’я розуміла, що на російському кордоні їх могли б не пропустити. Крім того, довга дорога стала б великим випробуванням для маленьких донечок. Тому 20 червня, на 40 днів роковин, вони виїхали на вільну територію через Харківську область.

Харківські волонтери доставили Дар’ю з родиною до Дніпра. Відразу після приїзду вони поїхали на могилу Артема.

«Було дуже боляче. Спочатку думали залишитися у Дніпрі, щоб бути поруч з Артемом, але морально було дуже важко. Тому ми прийняли рішення переїхати на Рівненщину, де жив мій брат».

Та навіть через велику відстань Дар’я приїжджала на могилу коханого. 

Перепоховання в Карпатах

Зараз родина живе в Івано-Франківську. Туди ж переїхали батьки Артема, його молодший брат і батьки Дар’ї.

«У нас є житло, але немає відчуття дому. Все одно наш дім в Луганській області. Ми там народилися, ми там виросли. Ми там народили наших дітей і хочеться, щоб Луганщина була деокупована, вільна, і щоб ми туди повернулися».

10 серпня 2024 року — через два роки і три місяці після загибелі — Артема перепоховали в Івано-Франківську на військовому кладовищі на Алеї Героїв. Ініціаторами перепоховання стали його батьки. Та й Дар’я цю ідею підтримала.

«Ми хотіли, аби він був поряд, щоб ми в будь-який час могли прийти на його могилу. Щоб дівчата мали можливість приходити до батька», — пояснює Дар’я.

Також на таке рішення вплинуло ставлення до загиблих Героїв у різних містах.

«У Франківську, порівняно з Дніпром, дуже гарне ставлення до Героїв та їхніх родин. Тут місцева влада дає максимальну підтримку родинам. А, головне, місцеві вшановують героїв. А ось у Дніпрі не слідкують за могилами. Особливо за могилами тимчасово невідомих захисників».

Поруч з Артемом поховані його побратими з Луганського прикордонного загону.

«У Тьоми була мрія жити поблизу гір. Ми вже вирішили здійснити її в такому варіанті. Через дорогу від Алеї Героїв на кладовищі видніються Карпати».

Пам’ять про найкращого тата та чоловіка

Артем Гуртовий посмертно отримав звання почесного громадянина Івано-Франківська, нагороду «За честь і звитягу», знак пошани «Захисник Луганщини». Посмертні нагороди Героя отримували його донечки. Також вони були запрошені до підписання пам’ятної поштової марки Бригади Гвардії наступу «Помста».

«Навіть попри те, що дівчата ще маленькі, вони ставили там свої підписи. Для мене це дуже пам’ятно. Не знаю, чи думав колись Тьомчик, що наші діти будуть на руках у голови Державної прикордонної служби, будуть з ним обійматися, фотографуватися, спілкуватися? Чи думав він колись про це, чи хотів би він цього? На жаль, дуже великою ціною зараз дівчаткам даються ці прояви пам’яті, уваги від влади, від оборонців. Ми дуже це цінуємо і дуже вдячні за підтримку».

Зараз Дар’я робить все, аби про її коханого Артема дізналися якомога більше людей. Вона брала участь у проєкті «Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх Героїв», де дружини загиблих військових пишуть картини, які асоціюються з їх родинами, коханням і розповідають їхні історії. Ці картини експонуються на виставках у різних містах України, під час музично-поетичного фестивалю «Маємо жити», який вже було проведено в Києві, Одесі та Вінниці.

«Також наша родина та наші друзі беруть участь у щорічному забігу «Шаную воїнів, біжу за Героїв України». За нашого Тьомчика бігли у Франківську, Львові, Києві, Житомирі та Полтаві».

Родини загиблих, полонених та зниклих безвісти прикордонників Луганського загону організовують пам’ятні сходження в гори. У 2024 році підіймалися на Говерлу, до озера Несамовите, у 2025-му — на Велику Сивулю та озера Росохан. Також на День Конституції Дар’я знову підійнялась на Говерлу, де розгорнула прапор з фото Артема. 

«Дуже приємно, що наші родини об’єднуються. Дуже радію, що родини прикордонників проявляють свою єдність. І роблять все це заради пам’яті загиблих прикордонників».

«Збираю пам’ятний архів»

Дар’я ретельно зберігає все, що стосується пам’яті про чоловіка — для доньок, які зараз ще не розуміють масштабу втрати.

«Я для них збираю дуже пам’ятний архів про їх тата, щоб вони, коли підросли, знали історію його життя. Зараз я створила пам’ятний канал у Telegram, де розповідаю про Артема. Вже є книга та фільм пам’яті про нього. На відео — історія його життя від першого дня народження до останнього подиху на полі бою».

Дівчата дуже люблять переглядати відео та сімейний альбом з фотографіями тата.

«Вони можуть його по колу кожного дня дивитися. Я роблю все, аби Артем жив у пам’яті наших доньок. Я хочу, аби вони пишалися татом».

Тепер Дар’я веде активну підготовку до Дня пам’яті Артему. 

«27 серпня було би 5 років нашому шлюбу. 29 серпня — День вшанування пам’яті загиблих захисників України. І це символічні дати. Я хочу, щоб в ці дати пройшов вечір пам’яті Артему. Я хочу об’єднати всіх, кому не байдуже і зробити цей день, де будуть говорити та згадувати Тьомчика, слухати його улюблені пісні. Раніше в Івано-Франківську не було подібних заходів. Сподіваюся, в мене все вийде і Дні пам’яті такого формату стануть традиційними».

Авторка: Катерина Калюжна

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

Допоможіть нам бути кориснішими — пройдіть опитування.

---