«Щоденник вцілілої»: як поетеса з Маріуполя розповідає правду про війну в Україні

Оксана Стоміна – маріупольська поетеса, громадська діячка, волонтерка та авторка багатьох збірок про війну.

Під час облоги Маріуполя вона волонтерила у відомій для маріупольців «Халабуді», по ночах писала у бомбосховищі вірші та нариси про облогу та звірства загарбників.

Чоловік поетеси, офіцер Маріупольського гарнізону, вже четвертий рік перебуває у російському полоні.

Як маріуполька продовжує розповідати правду про війну в Україні, про що нині пише та як російська агресія змінила її життя – читайте у матеріалі «Точки Сходу».

«Я не складаю вірші, я просто записую те, що не можу втримати всередині»

Оксана Стоміна народилася і виросла в Маріуполі. З дитинства любила Азовське море та тихі вулиці свого міста. Потяг до літератури з’явився завдяки мамі, яка також була поетесою – вона не тільки читала донькам книжки, а й складала для них дитячі вірші.

Тож не дивно, що Оксана теж почала писати доволі рано, ще в початкових класах.

Після школи вступила до педагогічного університету. Там у неї з’явилося багато друзів, з якими вона щороку подорожувала Україною. Але у 2014-му, коли російські бойовики анексували Крим та вторглися на Донбас, все змінилося.

«2014-ого деякі університетські друзі-росіяни під впливом кремлівської пропаганди й викривленого великодержавного виховання радо повірили в існування фашизму в Україні. В 2022-му жоден з них не спитав мене, як я, чи ще жива, хоча прекрасно знали про російські бомбардування мого рідного міста,» –розповідає письменниця.

Вторгнення Росії в Україну стало для Оксани поштовхом приєднатись до активної патріотичної та волонтерської спільноти, глибше зануритись в українську історію, політику, культуру та літературу, продукувати власний проукраїнський меседж, адресований, зокрема, європейській аудиторії.

Так, у 2016 році Оксана впорядкувала та видала збірку «По живому. Навколовоєнні щоденники», до якої увійшли есеї, вірші, розповіді авторів з Донбасу, Криму та Приазов’я, які на початку воєнного вторгнення РФ знаходились в епіцентрі подій і глибоко їх переживали. Згодом ця збірка була перекладена англійською та литовською мовами, а за нею вийшла ще одна, цього разу німецькою, про війну в Україні – «DER KRIEG KOMMT OHNE EINLADUNG» («Війна приходить без запрошення»). В роботі над цими книгами Оксані активно допомагали поети і перекладачі з Литви, Німеччини, Великої Британії та США.

З 2014-го року літературне і загалом культурне життя Маріуполя пожвавішало і набуло більш українського наповнення, – згадувала Оксана:

«З величезним теплом згадую Маріупольську Книжкову Толоку 2018. Тоді на фестиваль приїхали українські видавництва, величезна кількість письменників та поетів. Для багатьох з них Маріуполь став приємним відкриттям. Фестиваль відвідали тисячі читачів, а видавці розпродали всі свої книжки».

У 2018-му, разом із своїм чоловіком, Дмитром, Оксана заснувала громадську організацію «Паперові сходи». А разом із другом Олегом Украінцевим, який наразі перебуває на фронті, втілила багато соціальних і культурних проєктів, подій та заходів.

А у співавторстві із сестрою, Юлією, видала ігрові книжки-путівники для дітей та дорослих –  «Прогулянка з Маріком» і «Дивовижна подорож із Маріком і Марічкою» – про цікавинки рідного міста та історичні місця України. А ще книжки про права дітей «Маю право» та дитячу книгу для дорослих «Лист дорослому», збірку лірики «Про живе» і книгу казок «Таємниці старих стін».

Лірика маріупольських бомбосховищ 

Наприкінці 2021 року чоловік Оксани записався в Маріупольську тероборону. Коли почалось повномасштабне вторгнення він був офіцером Маріупольського гарнізону.

Оксана ж, попри небезпеку, залишилась в місті й волонтерила у відомій усім маріупольцям «Халабуді».

«Наш волонтерський центр об‘єднав на цей період 150 волонтерів. Вже після евакуації одна з керівників “Халабуди”, Галина Балабанова, оприлюднила звіт, за яким виявилось, що з 24.02.22 по 15.03.22 “Халабуда” встигла надати допомогу 25 000 маріупольців, 20 підрозділам та силовим структурам у Маріуполі, різним шелтерам. Було створено три надійних бомбосховища для мирних мешканців. Я пишаюся тим, що мала честь бачити потужний опір Маріуполя ворожій навалі і працювати поряд з найкращими з моїх земляків», – каже Оксана Стоміна.

Вечорами Оксана спускалася у бомбосховище. Там вона щоночі писала вірші та вела щоденник про жахи облоги, свідкою яких стала. Ці записи згодом легли в основу її книги — «Лірика маріупольських бомбосховищ», в якій зібрано вірші про біль і жах війни, воєнні злочини росіян і героїзм українських захисників, а ще – невідправлені віршовані листи до чоловіка, який вже четвертий рік перебуває у російському полоні. 

«Це не вірші, а справжні віршовані листи, які я складаю в стіл і чекаю, коли мій чоловік повернеться з полону та матиме змогу нарешті їх прочитати», – каже поетеса.

Адже попри Женевську конвенцію, Росія перешкоджає можливості листуватися із військовополоненими.

В очікуванні коханого

Востаннє Оксана бачилась із чоловіком 16 березня 2022 року, в день, коли росіяни скинули авіабомби на драматичний театр у Маріуполі. Тоді ж Дмитро наполіг, щоб Оксана виїжджала з оточення.

«Їхали довго. По-перше, тому що росіяни перешкоджали руху машин, зупиняли, тримали на блокпостах, обстрілювали колону. По-друге, тому що їхали ми чотирма автівками, одна з яких була дуже стара (“Лада” мого свекра, яку він віддав молодій родині, аби ті мали шанс врятуватись), ще одна – максимально розбита під час обстрілу. Нас було декілька родин, багато дітей. Ми виїхали дуже раптово – якоїсь миті брат мого чоловіка з родиною відчули, що більше не можуть залишатися під постійними обстрілами, тож наважились ризикнути спробувати евакуюватись, зібрались нашвидкоруч і заїхали по мене. Й мій чоловік наполіг, щоб я поїхала, буквально змусив мене сісти в машину. Навіть не дозволив піднятися до квартири», – ділиться маріуполька.

Дмитро ж залишився обороняти місто й разом з побратимами тримав фортецю «Азовсталь».

У травні 2022 року, виконуючи наказ вищого військового командування, задля збереження життів особового складу, оборонці Маріуполя покинули територію комбінату та вийшли у полон.

«Я бачила його лише один раз, кілька секунд, на одному з ворожих відео», – ділиться Оксана.

Нині готова до видання ще одна її книга – «Маріуполь. Нотатки вцілілої». Це той самий щоденник, в якому закарбовано хроніку життя під час облоги міста. Наразі він перекладається німецькою, італійською, іспанською і англійською мовами.

Зараз Оксана Стоміна живе в Києві та регулярно бере участь в акціях на підтримку військовополонених.

А ще з мистецькими проєктами їздить до Європи – читає власні вірші та нотатки, розповідає правду про облогу Маріуполя та російські злочини в Україні.

«Важливо розповідати, що ці звірі не просто вбивали: вони наздоганяли та вбивали. Це був не прихований геноцид. За кордоном мають розуміти, що війна це не просто цифри, за ними – конкретні люди зі своїми долями».

---