Співак із Донецька, який підкорив світову сцену: історія Анатолія Солов’яненка

Уперше на професійну сцену легендарний співак Анатолій Солов’яненко вийшов, коли йому було 30 років. Українські та світові критики називали його українським «соловейком». Народившись у звичайній донецькій родині шахтарів, він зміг підкорити найвідоміші сцени Європи та Америки.

Протягом 30 років Анатолій Борисович був провідним солістом Київського театру опери та балету. Він отримував безліч пропозицій назавжди переїхати за кордон, але залишився в Україні.

Через які випробування йому довелося пройти на шляху до свого успіху і чому його, зрештою, звільнили з рідного театру – читайте у текстовій версії рубрики «КультСходу».  

Викладач з задатками оперної зірки 

Народився майбутній співак у Сталіно, нині Донецьку 25 вересня 1932 року. Батько був шахтарем і багато часу проводив на роботі. А мати – тяжко хворіла, тож з дитинства хлопчина самостійно порався по хаті, вчився готувати та доглядав за молодшою сестрою.

«Я народився в шахтарському краї, зростав у середовищі людей суворої і мужньої професії, які ніколи не добували ні легкого вугілля, ні легкого хліба. Змалку у мою свідомість увійшла на перший погляд проста, але дуже мудра істина: чого не посієш, того не матимеш», – казав за життя співак. 

Під час Другої Світової війни сім’ю евакуювали з міста. А після її завершення Солов’яненки повернулися. У 1949-му Анатолій вступив до Донецького політехнічного інституту на гірничомеханічний факультет і паралельно, у супроводі інструментального ансамблю, почав давати сольні концерти. 

Після закінчення аспірантури, влаштувався викладачем на кафедру інженерної геометрії, де за кілька років познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Світланою. 

 «Я була лаборанткою на кафедрі, а він — викладачем. Ми жили в одному напрямку, куди ходив трамвай. Їхати треба було хвилин 30, і ми часто опинялися там разом. Я добре пам’ятаю день, коли він вперше відверто звернув на мене увагу. Це було 8 березня 1962 року. До речі, на той час це був робочий день. Толя приніс мені шикарний букет квітів і запропонував провести додому. Для мене це було повною несподіванкою», – пригадувала в одному зі своїх інтерв’ю Світлана Солов’яненко.

Пара почала зустрічатися, а згодом – побралася, проживши разом 37 років. 

Водночас із науковою діяльністю та родинними справами, Анатолій Солов’яненко ніколи не полишав спів. Ще під час навчання в інституті почав брати уроки у соліста Донецького оперного театру Олександра Коробейченка. 

«Він був артистом і педагогом від Бога. Першої ж зустрічі дав зрозуміти, що може щось зліпити з мене, якщо впряжуся в роботу з головою. Застеріг: для того, щоб стати професійним співаком, треба буде витратити шість, а то й вісім років. Та я був готовий заради співу на все», – згадував Солов’яненко. 

Донецький віртуоз на світових сценах 

У 1962 році голос Анатолія Солов’яненка вперше прозвучав на київській сцені. Це був звіт майстрів мистецтв і художніх колективів Донеччини в Жовтневому палаці. Анатолій Борисович співав романс Радамеса з опери Верді «Аїда», аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Паяци» та романс «Розвійтеся з вітром», чим, за спогадами дружини, полонив публіку.

Саме ця подія дала старт його співочій кар’єрі – артиста запросили на стажування до Київської опери, на сцені якої він, зрештою, виступав 30 років.

А поки на нього чекало ще одне стажування –  у 1963 році він та ще один український співак Микола Кондратюк, пройшли відбір до міланського оперного театру «Ла Скала». Там, під наставництвом знаменитого маестро Дженнаро Барра, протягом трьох років Солов’яненко «відшліфовував» свій голос, який дедалі більше кристалізувався, як лірико-драматичний тенор. 

«Барра казав:”Твоє щастя, що ти прийшов пізно в мистецтво”. Анатолій почав виступати в 30 років, коли психологічно й фізично зміцнів, тому так добре, на довгі роки, зберіг свій голос. Дехто докоряв його першому вчителеві Коробейченку за те, що десять років — надто довгий термін для навчання. Але Олександр Миколайович виявився правий», – згадувала дружина співака Світлана. 

Анатолій Борисович оволодів італійським стилем виконання, віртуозно виконуючи твори Джузеппе Верді, Джакомо Пуччіні, Джузеппе Доніцетті та П’єтро Масканьї. Водночас так само неперевершено у його виконанні звучали партії українських опер «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка тощо. Особливе місце в душі співака займали композиції на вірші Тараса Шевченка. Загалом у репертуарі Солов’яненка було близько 17 оперних партій, багато арій, романсів, народних пісень. 

«Виконуючи народну пісню з естради, — казав митець, — я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі. У кожного народу пісня виражає ті ж почуття, що й у нас, — любов до батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів».

У 1967 році Анатолій Борисович отримав звання заслуженого артиста УРСР, а в 1975-му, ще будучи студентом Київської консерваторії ім. П.І. Чайковського, став народним артистом СРСР. 

У 1977 році він став першим українським оперним співаком, якого запросили виступити на знаменитій сцені нью-йоркського театру «Метрополітен-опера». І це був фурор. Критики називали його «українським соловейком», а керівництво театру – одним із найвидатніших співаків їхньої сцени. Тож, попри те, що програма вистав була розписана на 5 років, Анатолія Борисовича запросили взяти у них участь. 

«Красивий, стрункий чоловік із величезним емоційним переконанням, винятково наповненим красивим голосом. Це не випадковість — його прізвище перекладається як “соловейко”», – писали тодішні критики The New York Times. 

Керівництво «Метрополітен-опера» запрошувало Солов’яненка й на наступні сезони, але розпочалася Афганська війна, більше до США співака не випустили.

Початок кінця

У 1993 році, пропрацювавши в Київському театрі опери та балету 30 років, через творчі незгоди із керівництвом, Солов’яненко покинув сцену й зосередився на концертній діяльності в Україні й за кордоном.

«Йому пропонували прекрасні умови, будь-яку квартиру. Але я бачила, як Анатолій весь час шукав привід, щоб відмовитися. Напевно, він любив свою батьківщину більше, ніж вона любила його. Ми могли виїхати і в Італію, прекрасно заробляти, там виходили диски Солов’яненка. Але чоловік говорив, що його серце назавжди віддане Україні», – згадувала дружина.

Анатолій Солов’яненко помер раптово, від обширного інфаркту на своїй дачі у смт Козин на Київщині 29 липня 1999 року, не доживши двох місяців до свого 67-річчя. 

У 2008 році артисту посмертно присвоїли звання «Герой України». А у 2022-му –  посмертно нагородили відзнакою «Національна легенда України».

Читайте також: Завидна сила Завидної. Історія борчині з Нікополя

---