Страх бути тягарем — для дітей, знайомих та навіть держави. Чому українці залишаються в окупації і як починають з нуля після виїзду

Українці, які жили в окупації, стикаються з багатьма викликами навіть після виїзду: брак коштів, складнощі з житлом, відсутність підтримки, психологічне виснаження. 

Але ще більші ризики — для тих, хто досі на окупованій території: за проукраїнську позицію їх можуть ув’язнити, як це сталося з вчителькою з Горлівки Наталею Шило. 

Влада і громадські організації намагаються допомогти: евакуюють, надають притулок, допомагають адаптуватися. 

Це спільний матеріал «Точки Сходу» та «Репортера» про те, з якими викликами стикаються українці після виїзду з окупації — від нестачі грошей до психологічної адаптації, — і як крок за кроком долають їх за підтримки близьких, громад і волонтерів.

За любов до України  — в полон

Влітку 2021 року вчителька фізики та математики Наталя Шило, яка жила у Києві, поїхала навідати хвору матір до окупованої Горлівки. Контрольно-пропускні пункти між вільною і окупованою територією тоді були закриті, тому маршрут пролягав через Росію. На пункті «Успенка» Наталю затримали.

Вона ніколи не приховувала своєї проукраїнської позиції — активно висловлювала її в соцмережах, і це стало приводом для обвинувачення у «шпигунстві на користь України». 

Спочатку Наталю помістили в ізолятор тимчасового тримання, потім перевели до СІЗО.

«В ізоляторі у мене навіть не було рушника, мила, засобів гігієни, речей, щоб перевдягнутися. Не було прогулянок. Тільки холодна вода з крана, навіть не було посуду, щоб її набрати. Ми пили з-під крана, мили голову під краном. Тяжкі умови: брудні нари, все дуже погано».

Полон Наталі був не лише фізичним ув’язненням, а й моральним тиском.

«Вони казали, що вчителі, журналісти та священники – найгірші, бо їх слухають люди».

У 2023 році справу проти Наталії припинили. Вона опинилась під підпискою про невиїзд — мешкала за адресою матері у Горлівці, але покинути окуповану територію не мала права.

Виїхати у квітні 2025 року допомогли українські спецслужби. 

«Я була показовим випадком для залякування»

За словами Наталії, є чимало людей в окупації, які за Україну, але мовчать.

«За моїми спостереженнями 30% в окупації – за Росію, 30% — за Україну.  Інші пристосовуються, їм все одно. Але люди дуже налякані. До мене знайома приходила, коли я вийшла, щоб підтримати. Але сказала, що більше спілкуватися ми не будемо. Боялася, що за мною стежить ФСБ. Я була показовим випадком для залякування. Щоб на моєму прикладі люди знали, що буває з тими, хто за Україну, бо моя історія стала медійною майже одразу».

За словами Наталі, є й такі, хто взагалі не висловлює свою позицію через страх. Тому вона впевнена, що тих, хто  підтримує Україну, більше. 

«Одна моя знайома працює там чиновницею, а українським законом — колаборантка виходить. Підійшла до мене і плаче: “Я вже там ворог, але дуже люблю Україну і на неї чекаю”. 

«Люди бояться виїжджати. Бо бути тягарем – страшніше, ніж окупація»

Коли Наталя вийшла з тюрми, вона залишилася без засобів до існування. Тож шукала підробітки, де могла.

«Допомагала пенсіонерам – оформити пенсію, ходити в магазин, прибирати. Збирала металолом, продавала горіхи на базарі. Було й таке, що знайомі просто підходили і просто пхали гроші у кишеню».

Наталя постійно наголошує: в окупації залишаються українці, які чекають, але не мають сміливості виїхати.

«Люди похилого віку просто не хочуть бути тягарем своїм дітям, онукам. Вони мені казали: “В однокімнатній квартирі мешкають четверо людей. Куди я ще приїду?”».

Сьогодні Наталя живе на Київщині, орендує квартиру й мешкає окремо від доньки — також не хоче бути для неї тягарем. Водночас власних коштів їй не вистачає, тож донька допомагає. Також Наталю підтримують благодійні організації. 

З вересня вона планує повернутися до викладання у школі, щоб якнайшвидше стати фінансово незалежною. 

А поки активно волонтерить у ГО «Нумо, сестри!» та намагається оформити статус цивільної полоненої. 

«Мене не повернули під час офіційного обміну і це гальмує процес оформлення статусу особи, позбавленої особистої свободи. Зібрала пакет документів, надіслала комісії, але поки відповіді немає», – додає жінка. 

Цей період — перший етап її адаптації після виїзду з окупації. Довелося шукати житло, звикати до нового середовища, пристосовуватись до життя з нестачею грошей. Але, каже Наталя, нарешті може вдихнути на повні груди — бо на вільній землі, серед своїх.

Helping To Leave: як безкоштовно вибратися з окупації

Попри труднощі та невизначеність люди таки продовжують виїжджати. 

Ольга Ченцова працює координаторкою евакуації з тимчасово окупованих територій та Росії в організації Helping To Leave. Жінка розповідає, як змінюються правила та через що проходять родини під час виїзду на вільну територію. 

Організація тримається на донорському фінансуванні, і до неї залучено понад 158 людей з усього світу, з яких приблизно 105 — активні волонтери.

Перед кожною евакуацією координаторка детально вивчає ситуацію родини: документи, мобільність, склад сім’ї, маршрут задля того, щоб проговорити всі можливі ризики для людей.

«Безпосередньо перед самою евакуацією потрібно підготуватися. Тобто розуміти, що будуть перевіряти, будуть питати, куди ти їдеш. Не завжди треба казати правду. Залежно від сім’ї, яка звернулася, ми уже обговорюємо, що краще казати, що краще не казати».

Правила, які постійно змінюються: як пройти через фільтрацію

Процедура проходження пунктів пропусків та КПВВ через тимчасово окуповані території, Росію, Білорусь постійно змінюється. Те, що не працювало кілька місяців тому, раптом стає можливим. І навпаки.

«Пів року тому ми знали, що на одному пункті пропуску людей дуже сильно фільтрували і ми боялися їх навіть туди відправляти. Через декілька місяців ситуація змінилася».

Координатори організації постійно на зв’язку з українцями. Вони складають маршрут, купують квитки, консультують щодо документів.

Іноді під час евакуації трапляються чутливі ситуації — буває навіть, що координатору телефонують російські прикордонники. Причини таких дзвінків команда не розголошує з міркувань безпеки.

Важливо довіряти координаторам: вони завжди діють максимально обережно і роблять усе можливе, щоб людина змогла виїхати. 

Як було, наприклад, з чоловіком без документів — після складного маршруту й спілкування з прикордонниками він таки виїхав з РФ, а згодом вдалося вивезти й його родину. Або з 18-річною дівчиною з Донеччини, яка мала чекати повноліття, щоб ухвалити рішення виїхати самостійно — її позиція не збігалася з позицією рідних, і команда чекала стільки, скільки було потрібно, щоб допомогти.

Які документи потрібно мати і чому все залежить від регіону

Є багато винятків і жодного єдиного правила щодо необхідного пакету документів. Все залежить від місця проживання людини, її віку, наявності паспортів.

«Якщо людина все життя прожила в Криму чи має Кримську прописку, вона обов’язково має мати і український документ, і російський паспорт, і закордонний паспорт. В той час як з Херсонського чи Запорізького регіону достатньо українського і російського. Але якщо це молоді люди з Донеччини чи Луганщини, яким виповнилось 18 — просто українського свідоцтва буде недостатньо. Потрібен ще закордонний паспорт, чи потрібно російський, чи “білий” паспорт».

На пункті «Мокрани-Доманове» у Білорусі — жорстка перевірка. Якщо у людини немає українського паспорта або “білого” паспорта, оформленого в посольстві України в Мінську, — її не пропускають.

«Я вивозила людей, які зазнали насильства»

Ті, хто приїжджає з окупації, рідко розповідають хороше, ділиться Ольга. Більшість говорять про страх, тиск і травматичний досвід.

«Я вивозила людей, які зазнали фізичного насильства. А про моральне взагалі можна й не казати».

Буває таке, що людині потрібно «визріти перед виїздом». Комусь потрібен час, а комусь — психологічна підтримка. Для цього в організації працюють психологи. 

Українці, які перебувають в окупації, можуть залишити заявку на безкоштовну евакуацію через спеціальний чат-бот.

Донецьк – Маріуполь – Івано-Франківськ

Катерина Свєшнікова, як і немало українців, переселенка вже двічі. Спочатку у 2014 році їй довелося переїхати з Донецька на Харківщину. Згодом, у 2019-му, у зв’язку з сімейними обставинами, стала жити у Маріуполі. А страшні події весни 2022 року змусили її шукати притулку в Івано-Франківську.

«Спочатку ми не усвідомлювали, що треба тікати. Мер надавав інформацію, але наскільки мені відомо, перебував не в оточеному Маріуполі, – каже жінка. – Через сильні бої ми не знали, як виїхати, зеленого коридору фактично не було. Я змогла покинути місто 25 березня, на щастя, вдалося забрати мого кота. Дорога була дуже важка, зайняла десь тиждень».

Катерина Свєшнікова приїхала до Івано-Франківська, бо тут уже мала знайомих. Спочатку допомогли віряни-Свідки Єгови, принесли одяг, знайшли тимчасове житло. Згодом почалися пошуки квартири для оренди.

«З твариною знайти квартиру важко, кількість варіантів одразу зменшується. Коли чують, що є кіт – одразу відмова, – говорить Катерина. – Також були проблеми з лікуванням, бо кіт сильно захворів, напевно через стрес. На жаль, врятувати його не вдалося. Зараз, після семи переїздів, я вже два роки разом з іншою дівчиною знімаю непогану квартиру. Зараз мене все влаштовує».

З отриманням соціальної допомоги для ВПО проблем не було, каже Катерина. Потрібно звернутися у ЦНАП, де з усім допоможуть. А ось грант через центр зайнятості отримати не вдалося. 

Втім, дуже допоміг центр «ЯМаріуполь», який розташовується в Івано-Франківську на вулиці Військових Ветеранів, 12. Це – мережа центрів по всій Україні, де допомагають насамперед мешканцям Маріуполя та околиць окупованого міста.  Надають психологічну, юридичну допомогу, сприяють з працевлаштуванням, а також – з усіма питаннями, які турбують.

Також дуже допомагає внутрішньо переміщеним українкам громадська організація «ДОМ48.24». Її створила Наталія Вишневецька, яка виїхала з окупованої Донеччини ще у 2014 році. Тут організовують курси для переселенок, допомагають з курсами та навчанням на здобуття нової професії, з якою легше буде знайти роботу. Саме завдяки «ДОМ48.24» Катерині Свєшніковій вдалося знайти роботу: зараз вона працює перукаркою та адміністраторкою у б’юті-коворкінгу від ГО. 

«Спочатку я працювала касиркою, потім у перукарні, а зараз у б’юті-коворкінгу. Тут я перукарка і адміністраторка. Умови добрі, ставлення дуже хороше, – говорить Катерина Свєшнікова. – Спочатку було важко, бо робота з людьми вимагає бути постійно на позитиві. Перші півтора року це було нелегко, я боролася за позитив. Віднайти спокій допомогли друзі, заняття спортом, віра в Бога і в те, що попереду точно чекає щось добре».

Катерина пройшла багато курсів від «ДОМ48.24»: по СММ, дизайну, веденню бізнесу. А ще до перукарки отримала кваліфікацію бровістки. Планує розвиватись і надалі.

За словами Катерини, після вимушеного переїзду треба виходити в соціум і шукати близькі по духу спільноти людей, де обов’язково допоможуть. Але головне, з чим доведеться справлятися самій чи за допомогою психолога – це моральний тягар туги за домом.

«Переїзд – як пожежа. Ти маєш бути готовим все залишити, відпустити. І бути готовим ще якийсь час страждати за тим, що відпускаєш, після переїзду, – радить Катерина Свєшнікова. – Треба звикнути навіть до таких речей, як новий парк, нові вулиці, з якими тебе не пов’язують спогади. І потрібен час, щоб полюбити цю місцевість. А його небагато, коли ти думаєш, як заробити грошей. Вперше, коли мені довелося їхати через війну, я не знала, що робити. Вдруге вже розуміла, що треба не сидіти, склавши руки, а йти працювати – хоч виходити у соціум зовсім не хотілося».

«Мають розуміти: якщо виїду – зможу врятуватися»

Психологічна допомога – те, що може дуже допомогти з важкими наслідками переїзду. Безкоштовну допомогу спеціаліста надають усі організації та центри, які працюють з ВПО. Наприклад, у «ДОМ48.24» є така можливість.

Психологиня франківської ГО «ДОМ48.24» Катерина Лисогорко каже: переїзд з окупації або території, де ведуться активні бойові дії, – це завжди про зміну цілого світу. Це глибокий відбиток у психіці.

«Особливо на початку гострої фази, у 2022 році, люди часто зверталися до мене з запитаннями: «Що мені тепер робити, як мені не зірватися?». А у 2023 році наступила вже фаза затяжного процесу, коли переїзд, який, здавалося, триватиме місяць-два, переріс у новий етап життя. І не всі були до цього готові», – говорить Катерина Лисогорко.

Часто на більш безпечну територію виїжджають жінки з дітьми, без чоловіків, які або залишаються, або воюють. Це створює додатковий стрес, а також часто породжує відчуття провини.

«У таких випадках ми повертаємо людину до відчуття свого тіла. Важливо визнати: «Так, мене дійсно болить, у мене дійсно є тривожність», – каже психологиня. – І в такі моменти важливо відновлювати зв’язок з реальністю».

За словами Катерини Лисогорко, зараз довіра до психологів та психотерапевтів зростає. Зокрема, до неї звертається багато внутрішньо переміщених українців, яким потрібна підтримка. Працює психологиня і з підлітками старшого віку, від 16 років. А для менших є дитячі психологи.

«Завжди важко відпустити своє місто, бо там залишилось ціле життя, – каже Ірина Лисогорко. – Це ж не тільки про зміну побуту, це і про глибоку зміну цілої ідентичності. У людини забрали все, що давало опору. А перебування в окупації – це ще й постійний контроль, ізоляція, і шалений страх. Тож, коли люди виїжджають, вони мають переконати себе, що це на краще, що тут можна знайти підтримку, опору. Мають розуміти: якщо я виїду, зможу врятуватися».

Ірина Лисогорко добре розуміє тривоги своїх пацієнток – вона з дітьми переїхала до Франківська з Києва у 2022 році, а її чоловік зараз на фронті. Їй теж допомогли люди, до яких вона не боялася звертатися за підтримкою. За словами психологині, важко пам’ятати: те, що спочатку важко – це нормально.

«У нас теж був нелегкий період, коли діти йшли в новий садок, школу, все треба було організувати. Важливо було визнати, що в деяких моментах я не справляюся, я можу делегувати, комусь довіритися. Тоді стає легше, є розуміння, що я не сама, – розповідає Ірина. – Зараз я можу впевнено сказати, що ми добре адаптувалися та інтегрувалися, діти відвідують гуртки. І хоч я сумую за домом, але коли вночі лунає сигнал тривоги, розумію, що тут справді безпечніше. Тож, коли до мене приходить жінка, якій довелося вимушено переїхати, я точно знаю, що вона впорається».

Читайте також: «Всі вважають, що переселенці отримують допомогу від держави. Але це не так». Маріуполець — про компенсацію за житло в окупації

Допоможіть нам бути кориснішими — пройдіть опитування.

---