«Тобі 22 — і ти без ноги. Не маючи трудової книжки, одразу на пенсії»: історія першого в Україні параатлета Романа Кашпура

Роман Кашпур — ветеран війни, який пішов добровольцем на фронт у 19 років після Революції Гідності, пройшов АТО. Під час завдання наступив на міну та втратив частину ноги.

Після повномасштабного вторгнення знову повернувся на війну — вже на протезі.

Сьогодні він перший український параатлет, який пробіг сім найпрестижніших марафонів світу, встановив рекорди України й перетворив власний досвід втрати та відновлення на інструмент мотивації для інших ветеранів.

«Ми котимося не туди»

Рішення піти на війну Роман Кашпур ухвалив ще підлітком. Каже, точкою неповернення стали розстріли на Майдані. Сам він там не був, але події лютого 2014 року змінили його уявлення про країну й майбутнє.

«Коли я побачив, що просто почали стріляти в натовп, стало зрозуміло: ми котимося не туди. Це вже не про диктатуру — це про пряме знищення», — згадує Роман.

Після цього він долучився до руху «Правий сектор». Спочатку — мітинги, акції, волонтерство, збори коштів. Але відчуття, що цього замало, не зникало. Хотілося діяти на максимумі можливостей. Так у 19 років він став добровольцем і вже за тиждень після дня народження їхав потягом на Донбас у складі другої окремої тактичної групи.

Перша ротація — Красногорівка на Донеччині, потім шахта «Бутівка» під Авдіївкою. Згодом — підрозділ «Санти» «Правого сектору», а після цього контрактна служба в розвідці 74-го окремого розвідувального батальйону. Саме там, каже Роман, він по-справжньому пізнав себе.

«Специфіка самої розвідки полягає в тому, що ти не сидиш на нулі, ти поза нулем. Тобто ти гуляєш там по “сірій зоні”. Там ти довіряєш життя своєму побратиму, він довіряє тобі і більше нема нікого».

Замінований Донбас

У ті роки головною загрозою під час війни були міни. Донбас був замінований суцільно, розповідає Роман. Часто, щоб дістатися до позицій ворога, потрібно було пройти два або три мінні поля. Особливо небезпечними були ПМН і так звані «лепістки» — те, чого не видно.

16 травня 2019 року Роман отримав поранення під час виконання розвідувального завдання поблизу селища Оленівка. Того, де у 2022 році росіяни відкрили занедбану колонію, аби утримувати військовополонених.

Тоді група Романа мала перевірити, чи не просувається противник уперед. Завдання виконали, але вже на відході Роман зробив пів кроку — і стався вибух.

«Ще з перших секунд зрозумів, що буде ампутація. Коли підірвався, впав, спочатку общупав пах і мимоволі себе заспокоїв, що не поранений, а значить діти будуть точно. Тепер їх троє. Але потім побачив, що відірвана п’ятка на правій нозі».

У той момент поряд були побратими. Командир групи Олександр Колодяжний наклав турнікети й побіг за ношами. Інші хлопці залишилися з пораненим — до ворожих позицій було близько 20 метрів, і треба було негайно відходити. Перші десятки метрів Роман пройшов, стрибаючи на одній нозі, спираючись на плече побратима. Потім його почали нести по черзі — без нош, просто на плечах.

Командир із побратимом побігли назад по мінному полю з ношами, але групи розминулися. Згодом Колодяжний загинув під час іншої спецоперації. Саме йому Роман присвятив один зі своїх марафонських рекордів.

«Я вважаю, що найкраща помста — це перемога, а найкраща перемога — це пам’ять», — пояснює він. — «Марафон у своїй історичній інтерпретації — це бігти, щоб розповісти. Я біг, щоб розповісти про свого командира».

«Головне, щоб я міг бігати»

Після поранення Романові ампутували частину ноги. Уже в харківському шпиталі лікар пояснив, що для повноцінного протезування потрібна реампутація — кукса була задовгою.

Підписуючи згоду на повторну операцію, Роман сказав лише одне:

«Головне, щоб я міг бігати, стрибати й жити повноцінно. Ріжте скільки треба».

У реанімації він прокинувся вже без частини кінцівки. Всього через чотири дні після поранення сталися дві події, які визначили його подальший шлях.

У палату прийшла волонтерка з Харкова Юлія — сьогодні його дружина й мати їхніх трьох дітей. Того ж дня Роман уперше побачив наживо ветеранів на протезах — учасників проєкту «Ігри Героїв». Один із хлопців пробіг повз нього коридором на протезі з такою ж ампутацією.

«Я подивився й подумав: якщо ти так можеш, значить, і я можу», — згадує Роман.

Спорт, каже він, ніколи не зникав із його життя. У дитинстві це була легка атлетика, футбол, стрітворкаут. Після ампутації з’явився кросфіт, а згодом — біг на протезі. Через шість тижнів після ампутації він уже став на протез, зламав його, отримав новий — і почав тренуватися.

Перші «Ігри Героїв» у 2020 році стали випробуванням і переломним моментом. За півтора місяця підготовки Роман несподівано для себе виграв змагання у категорії «профі».

«Мені було важливо зрозуміти, що я можу в новому тілі. Ще вчора тобі 22 — і ти без ноги. Не маючи трудової книжки, одразу на пенсії. А сьогодні ти бачиш: можеш більше, ніж думав».

Згодом Роман потягнув літак вагою 16 тонн — як символ того, що відсутність кінцівки не означає відсутність повноцінного життя. А після цього поставив нову мету — марафон.

На протезі «поїхав на війну»

Повномасштабне вторгнення знову змінило плани. Роман евакуював родину з Харкова й повернувся на фронт добровольцем — на протезі.

Тоді він свідомо не звертався до військкомату, бо там його навряд чи навіть стали б розглядати як кандидата.

Про те, що Роман воює на протезі, на початку знав лише командир підрозділу, до якого він прийшов добровольцем. Вище командування спершу про це не інформували. Тоді підрозділ ще не мав офіційного статусу. Лише згодом їх мобілізували, і підрозділ офіційно сформувався у спецпідрозділ «KRAKEN» ГУР.

Роман усвідомлював, що не знає, наскільки повноцінно зможе виконувати бойові завдання на протезі. Водночас він був переконаний: не спробувавши, неможливо зрозуміти власні можливості. Цей підхід, за його словами, однаково працює і в спорті, і в житті, і на війні. Тому він вирішив не залишатися в тилу, а їхати на фронт і бути корисним настільки, наскільки це дозволять обставини.

«На той момент, так би мовити, дієздатним виявився тільки один протез. Це купальна нога, стопа, яка створена для того, щоб приймати ванну або плавати в річці чи морі. На ній незручно бігати чи стрибати, бо вона занадто м’яка. Але на ній можна було рухатись, тож я на тій нозі і поїхав на війну».

Першими бойовими завданнями стали виходи в «сіру зону» — складна й специфічна робота, пов’язана з розвідкою. Для людини з протезом це було особливо важко.

25 березня 2022 року підрозділ взяв участь у першому результативному штурмі на Харківському напрямку. Тоді українські військові звільнили Вільхівку та Малу Рогань, відтискаючи ворога від Чугуївської траси й забезпечуючи безпечніший підхід до Харкова.

Роман згадує: коли танки б’ють прямою наводкою, а будинки розлітаються від вибухів, питання зручності чи призначення протеза відходить на другий план — у такі моменти рухаєшся попри все.

За декілька місяців, коли російські війська вдалося частково відтиснути від Харкова, у підрозділі побільшало людей. Роман поступово перейшов до інструкторської роботи: проводив заняття на полігонах, навчав новобранців і передавав їм власний досвід, насамперед у сфері розвідки, де мав найбільшу практику.

Паралельно він почав поступово повертатися до спорту — переробив протез і знову увійшов у тренувальний режим.

Пробіг на протезі понад 4 000 км

Після повернення у цивільне життя у 2023 році у Романа з’явилася амбітна спортивна мета — марафон в Україні, який мав стати рекордом держави.

Та за останні два роки він пробіг понад 4 тисячі кілометрів, взяв участь у семи найпрестижніших марафонах світу — і жодного разу не стартував в Україні. Принаймні поки що.

Водночас саме цей період приніс йому два офіційно зафіксовані рекорди України.

«Після Лондонського марафону, який був перший, сказати, що я загордився — ні. Бо в мене була просто ціль бігти далі. З’явилася впевненість, що я це можу зробити, тобто я зможу пробігти швидше. І ще ми тоді назбирали близько 9 тисяч фунтів на протезування наших бійців».

Далі був запрошений Нью-Йоркський марафон, а також марафон морської піхоти США у Вашингтоні. Між ними — лише тиждень. Роман ухвалив рішення бігти обидва.

29 жовтня — Вашингтон, 5 листопада — Нью-Йорк. Два марафони за сім днів.

3 березня 2024 року він пробіг Токійський марафон — третій із топ-шести світових. Саме його Роман називає «екватором» усієї серії.

Там він покращив свій результат майже на годину — до 4 годин 50 хвилин. Це стало важливим підтвердженням правильності тренувального процесу, хоча внутрішнє відчуття підказувало: запас ще є.

Після Токіо були Берлін, Чикаго, а згодом і Бостон, де у 2025 році Роман завершив серію світових марафонів. 30 серпня 2025 року в Києві відбулася церемонія фіксації рекордів: Роман встановив мінімальний час подолання повної марафонської дистанції на протезі — 3 години 55 хвилин. За основу для рекордного показника взяли його найшвидший результат — марафон у Берліні.

Крім того, він став першим українським параатлетом, який пробіг всі топ-шість світових марафонів.

Втім, на досягнутому Роман зупинятися не збирається. Він визнає: «марафонський гештальт» для нього ще не закритий. У Берліні, каже він, уперше чітко відчув межу — не стільки фізичну, скільки технічну. Фізичні можливості можна нарощувати тренуваннями, а от технічні обмеження залежать уже не лише від спортсмена. Саме це стало для нього новою точкою росту.

Амбасадор людей на протезах

Нині Роман уже звільнився з армії. Влітку цього року він почав працювати з ісландською компанією Össur — одним зі світових лідерів у сфері протезування. Його роль — амбасадор. Через власні досягнення він показує іншим людям з ампутаціями їхні можливості. Роман допомагає пройти шлях від першого протеза до активного життя, адже сам пройшов усі етапи — від примітивних рішень до найсучасніших спортивних моделей.

Окремий напрям його роботи — навчання протезистів. Як активний пацієнт, Роман бере участь у семінарах, де фахівцям пояснюють особливості протезування молодих, фізично активних людей.

Після 2022 року в Україні з’явилася велика кількість поранених військових віком 18–22 роки. У такому віці людина не може бути пасивною — навіть після втрати кінцівки. Вони прагнуть руху, розвитку, спорту. А це вимагає іншого підходу до протезування. Якщо раніше основною проблемою було виготовити протез, на якому людина могла хоча б ходити, то тепер фокус поступово зміщується на якість, мобільність і спортивні можливості.

Роман пояснює: ідеалу не існує, але до нього потрібно постійно прагнути. Саме тому на семінарах протезистам детально розповідають про «підводні камені» активного протезування — як змінюється біомеханіка, реагують м’язи й кукса, які навантаження допустимі та яких помилок варто уникати. Багато з цих помилок Роман свого часу зробив сам — просто тому, що тоді поруч не було людей, які могли б підказати.

Сьогодні ж він має дев’ять різних протезів — від повсякденних до високотехнологічних спортивних. Це результат багаторічного дослідження власного тіла й можливостей «нового тіла».

«За ці два роки 4 000 набіганих кілометрів, це рівно, знаєте, 4 000 причин ділитись цим досвідом з іншими. 4 000 факторів, які змушують далі розвиватись».

---