«Треба говорити, що Маріуполь — це Україна», — журналістка та культурна діячка Алевтина Швецова

Алевтина Швецова — журналістка, ведуча та кураторка культурних проєктів про Маріуполь. Після того, як вона вибралася з блокади навесні 2022 року, вирішила — світ має знати правду про її місто. Про його українську ідентичність, злочини росіян та жахи окупації.

«Місце сили» у Маріуполі

Алевтина народилася у Маріуполі й з дитинства його любила. Ніколи не хотіла переїжджати, бо в неї було все, чого вона прагнула: дім, друзі, цікаві знайомства та улюблена робота. 

До повномасштабного вторгнення шість років працювала на Маріупольському телебаченні — була ведучою інформаційно-розважальної програми «Ранок Маріуполя». А за рік до великої війни стала авторкою «Місця сили» — проєкту про історію та сьогодення Маріуполя. Вже тоді Алевтина вирішила руйнувати стереотипи про місто. Адже воно стрімко розвивалося — до Маріуполя приїжджали люди не тільки з різних куточків України, але й світу. Тут проводили різноманітні зустрічі, культурні та музичні заходи, форуми. 

«Це була можливість розповідати про місто не тільки з погляду тих людей, які в ньому проживають, а й тих людей, які приїжджають до Маріуполя. Це була руйнація стереотипів, що Маріуполь – це не місто заводів і моря, що це великий архітектурний спадок і насправді місто контрастів», — розповідає Алевтина.

21 день блокади 

Родина Алевтини жила у самісінькому центрі Маріуполя — у будинку з годинником. Потім окупанти знесли його та збудували на цьому місці багатоповерхівку з квартирами під іпотеку. 

Тоді Алевтина разом з рідними (мамою, татом, братом, сином, чоловіком, його батьками і бабусею) жили у квартирі, але ночували у підвалі магазину, який знаходився поруч. Адже укриття в їхньому будинку було переповнене. Алевтина бачила, як росіяни звужують кільце з околиць міста та рухаються у центр — до її домівки. Але дівчина до останнього була впевнена — прийде підкріплення. 

«Кожна година проходила з думками, що нас зараз звільнять. Але точкою неповернення стало влучання авіабомби 16 березня на подвір’я будинку, туди, де люди готували їжу на багатті. Тоді було вбито наших сусідів. У той же день Росія вдарила по Драмтеатру», — згадує Алевтина.

Після цього родина вирішила — потрібно вибиратися з міста. Нині Алевтина впевнена — вижити в Маріуполі було питанням долі. Наприклад, коли почався обстріл, вони могли піти до вогнища, де люди готували й куди влучила бомба, але пішли за тарілками додому. Або коли набирали воду на джерелі, дорогою також траплялися вбиті. 

«Я не можу сказати, що ми вижили й це наш здобуток. Це випадковість. Та ще у нас була родинна установка — жити сьогоднішнім днем. І коли ми опинились в облозі, я сказала, що ми, бодай, прожили своє життя так, як хотіли», — ділиться Алевтина. 

Саме за цим принципом вона продовжує жити й тепер — не відкладати зустрічі, хапатися за можливості, робити те, що хочеться.

Мета — протидіяти російській пропаганді

Після евакуації з міста Алевтина почала розповідати правду про Маріуполь, окупацію та спротив містян заради справедливості та протидії ворожій пропаганді. Бо жінка впевнена, голоси, які лунають про тимчасово окуповані міста — це зброя в інформаційній війні, яку також веде Росія. 

«Інформаційна війна розгортається не тільки на території України, а й за кордоном. Коли в Європі через  певну безкарність росіяни відчувають свою силу та проводять якісь заходи, говорять про відновлення Маріуполя, і це — болить. Я сприймаю це як задачу до дії, як головну мету — розповісти правду».

На думку Алевтини, маріупольці проявили себе у 2014 році, довели, що їхнє місто — українське. У ті роки там проводили чимало культурних заходів, музичних фестивалів, виставок. Місто оновлювалося. Водночас саме після подій 2014-го у Маріуполі почали з’являтися простори пам’яті. 

Зокрема, площа Свободи та Миру — простір відреставрували у 2020 році й розмістили по периметру 25 «голубів» – символів миру. На крилах «птахів» зобразили орнаменти усіх регіонів України. Неподалік встановили пам’ятники, також присвячені російсько-українській війні: скульптуру «Протистояння», дзвін Миру, Меморіал памʼяті загиблим захисникам. 

Навпроти площі, на стіні 15-поверхового будинку, зобразили мурал — маленьку маріупольку Мілану, яка втратила ногу під час обстрілу мікрорайону «Східний» у січні 2015 року. Тоді її мати загинула, прикриваючи собою свою дитину від вибуху. 

Зараз Алевтина стежить за подіями у місті, бо окупанти змінюють Маріуполь. Зносять пам’ятники, замальовують стінописи. Після знищення міста обстрілами, вони знищують його історію, — впевнена жінка. 

«Треба фіксувати всі події, які в місті на сьогодні відбуваються, щоб розуміти, як вони можуть вплинути на майбутнє. Росія нав’язує свою історію, а тому треба говорити, що Маріуполь — це Україна і українське місто», — впевнена Алевтина.

Пошук «великої води»

У перший рік після евакуації із Маріуполя Алевтина вірила в його звільнення та повернення додому. Навіть оселилася з родиною у Кривому Розі — ближче до рідного міста. Але тоді, через масовані обстріли, у її сина почалися панічні атаки, а успіхи росіян на фронті спонукали зізнатися самій собі, що швидкого повернення не буде. Тому Швецови переїхали у Львів. 

«Просто віри недостатньо. Насправді ми можемо кидатися гучними фразами, але вірити чи не вірити в повернення мають право військові, які сьогодні стоять на передовій, тому я на себе цю відповідальність відповіді не візьму», — зізнається жінка.

Чи не найбільше Алевтина сумує за Азовським морем. Любов до нього батьки прищепили їй ще у дитинстві. У складних ситуаціях мама Алевтини казала: «Ми хоча б біля моря живемо». І тоді, здавалося, можна було розв’язати будь-яку проблему. Але з 2022-го Алевтина моря не бачила. Зараз вона в пошуках «великої води», бо саме це дасть їй довгоочікуване відчуття дому. 

«І я сподіваюсь, що мій пошук великої води завершиться поверненням до рідного міста», — каже Алевтина. 

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна».

---