«Це було звичайне виробниче завдання»: історія ліквідатора з Донеччини Валерія Беспалова, який спустився під зруйнований реактор ЧАЕС

У кіно сцену з їхнім поверненням з-під зруйнованого чорнобильського реактора зобразили, як героїчний подвиг, що супроводжувався оплесками. Їх називали «добровольцями-водолазами», а операцію, яку вони провели — «смертельною». У деяких газетах навіть писали, що всі троє чоловіків загинули через надвисокий рівень радіації.

1986 року після аварії на ЧАЕС троє ліквідаторів — Валерій Беспалов, Олексій Ананенко та Борис Баранов провели операцію, аби не сталося повторного вибуху на ЧАЕС. До Дня ліквідатора «Точка Сходу» пригадує події того року через історію ліквідатора з Донеччини Валерія Беспалова.

Що він розповів про день аварії, як пройшла операція та чи дійсно вибух на АЕС був неминучим — у матеріалі.

Навчання та перше знайомство з атомною енергетикою

Валерій Беспалов —  один із ліквідаторів, який у складі групи спустився у коридор під зруйнованим реактором Чорнобильської АЕС.

Народився у Покровському районі на Донеччині, в селі Лисівка. У 1980 році закінчив Одеський політехнічний інститут. Здобувши фах інженера-теплоенергетика, прийшов на Чорнобильську АЕС.

«Як це було чудово — зайти на атомну станцію. Це було чарівне відчуття — від того, що потрапляєш у незвичне місце. А коли потрапив на перший щит блоку АЕС у рамках переддипломної практики, то побачив людей у білому. Вони були для мене нібито іншопланетяни. Кількість приладів була такою великою, ніби ти знаходився на великому космічному кораблі», — згадував Беспалов.

«Зайдіть у лазню, вимкніть світло і ви зрозумієте, що там відбувалося»

У 1986 році Валерію Беспалову виповнилося 29 років. Він — старший інженер управління блоку турбінного цеху №2 на Чорнобильській АЕС. За день до аварії, 25 квітня, відправився на своє звичне чергування. Тоді команда виконувала операції, пов’язані зі спеціальною програмою перевірок блока №4. О 16:00 він вже закінчив зміну та пішов додому.

Вже о 01:24 стався вибух. Про нього Валерій Беспалов дізнався від колег, адже в цей час всі телефони в місті були вимкнені службою безпеки. З квартири одного з колег вони бачили масштаби руйнування.

«Ми не знали, що аварія радіаційна. Сприймали її, як звичайну, технологічну».

Беспалов каже, що потім побачив, як машини миють асфальт на дорогах міста з милом. Тоді він зрозумів, що необхідно все помити і у квартирі, а його сім’я пройшла йодну профілактику. До того моменту воду та соки у пляшках вже розкупили — у магазинах було порожньо. Додому він поніс декілька банок березового соку, бо знав, що технічна вода теж забруднена радіацією. Через деякий час їх викликали на роботу, та спочатку треба було відповісти на кілька питань в прокуратурі.

«Потім мене викликати в прокуратуру: чи я міг брати участь у диверсії», — сказав Беспалов.

На п’ятий день після аварії виникла загроза повторного вибуху. Тепер — через те, що «лава», що утворилась після вибуху реактора, знищувала бетонний фундамент та направлялась до підреакторного басейна. У ньому було 1,5 тисячі тонн води. Досягнувши води, «лава» спричинила б другий, значно потужніший вибух. Тому воду з басейну-барбатеру (резервуар для води під реактором) потрібно було злити.

Тож троє ліквідаторів — старший інженер турбінного цеху №2 Валерій Беспалов, старший інженер-механік реакторного цеху №2 Олексій Ананенко та начальник зміни Борис Баранов спустилися в коридор під зруйнованим реактором, аби відкрити засувки в тунелі на глибині трьох метрів під станцією. У радянському медіа їх називали добровольцями. Насправді ж, вони пішли за наказом комісії, до якої входили науковці, представники партії та очільник уряду СРСР.«За висновком державної комісії, необхідно було спустити воду з цього басейну. Щоб не допустити контакту маси, яка утворилась в результаті плавлення активної зони з водними масами басейну. Це було звичайне виробниче завдання».

Для виконання цього «звичайного виробничого завдання» всі троє ліквідаторів одягли військові костюми індивідуального захисту. Гумові затяжки були на руках та поясі, а ноги — у водонепроникних гумових чоботах. Олексій Ананенко згадує, що вимагав, аби перед спуском їм дали гідрокостюми для захисту від води. Водночас обличчя захищали звичайні респіратори «Пелюстка».

«Основна складність — для маніпуляцій із засувками 4ГТ-21 і 4ГТ-22 необхідно було спуститися в “нуль нуль перший” коридор, який після аварії було підтоплено радіоактивною водою, що зливалася з більш високих позначок. Фактором ризику було опромінення від води, так як ніхто не знав, як буде змінюватися її активність на шляху просування вглиб коридору, і тому не можна було спрогнозувати величину отриманої дози», — згадував Ананенко.

Хоч гідрокостюм і мав гарантувати повну безпеку для тіла, однак бета-зараження, як пояснює Беспалов, таки проникло у мікрощілини. Після виконання завдання вони повернулися настільки брудними, що ледве відмилися.

Головним групи був Олексій Ананьєв. Адже він знав, як розташоване обладнання у цьому блоці. Людина, яка не знає, де знаходяться заслінки, у темряві між трубами й арматурою могла б і не знайти.

Коридор, у який зайшли чоловіки, був темний. Єдине світло — від двох ліхтарів, які вони взяли із собою. Бігли по коліна у гарячій воді, бо завдання треба було виконати швидко.

«Зайдіть у лазню, вимкніть світло і ви зрозумієте, що там відбувалося», — пояснив Беспалов.

На костюми чоловіки кріпили два іонізаційні дозиметри: один —  біля серця, а інший — на щиколотці, аби виміряти рівень радіації у воді. Свої ж дозиметри Валерій Беспалов втратив по дорозі до басейну. На шляху до резервуара вони потрапляли у зони з високим «радіаційним тиском».

«Я глянув через плече Баранова на показники приладу, його “зашкалювало” на всіх піддіапазонах. Тоді пішла коротка команда: рухатися дуже швидко! Перебігаючи небезпечну територію, я не втримався, озирнувся назад і побачив гігантський чорний конус фрагментів підірваного реактора упереміш з бетонною крихтою, що просипалась зверху через технологічний отвір з центрального залу. У роті з’явився знайомий металічний присмак радіолізу рідини», — додав він.

Через 30 хвилин операція завершилась. Побоювання, що обладнання не вдасться швидко знайти й що засувки заклинять — не виправдалися. «Лава» досягла басейну, але води там вже не було — завдання вдалося виконати.

Ананенко згадує, що серйозного опромінення ліквідатори не отримали. У британо-американському серіалі «Чорнобиль», який вийшов у 2019 році, героїв Беспалова, Баранова та Ананьєва зустрічали оплесками. А ті після виходу з тунелю пили горілку.

Однак ні те, ні інше не виявилося правдою. Ліквідаторів ніхто не зустрічав, бо вважалося, що вони просто виконують завдання. Та й після операції ніхто не пив. Ананьєв згадує, що взагалі не вживав алкоголь.

Життя після аварії на ЧАЕС

Чи була Чорнобильська катастрофа неминучою — складне питання. Беспалов вважає, що її головною причиною стали несприятливі умови. За його словами, тип ядерного реактора Чорнобильської АЕС мав певні нейтронні-фізичні властивості, які просто проявилися у несприятливих умовах.

Звільнився Беспалов з Чорнобильської АЕС у 1989 році. А вже через три роки повернувся і працював там до виходу на пенсію у 2009 році.

У 2019 році президент Володимир Зеленський нагородив Валерія Беспалова, Олексія Ананенка та Бориса Баранова званням Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Їх відзначили за героїзм та самовіддані дії. Баранова нагородили посмертно.

У 2025 Валерію Беспалову виповнилося 68 років. Він живе по сусідству з Олексієм Ананенком у Києві.

---