«Це не патріотизм, це — здоровий глузд». Історія Ігоря Кір’яненка, який провів сім років у російському полоні

64-річного Ігоря Кір’яненка звільнили з російського полону в серпні 2025 року. Чоловік провів за ґратами сім років.

Після повернення він лікує наслідки катувань, відновлює документи й намагається почати життя наново.

Свою історію чоловік розповів у проєкті «Життя після».

Сім років неволі

Ігор Кір’яненко все життя прожив у Донецьку. Там закінчив школу, коледж, інститут, працював і доглядав стареньку матір та брата з інвалідністю. Коли у 2014 році місто окупували росіяни, виїхати він не зміг — не міг залишити рідних.

«Мамі тоді було майже 90, брат — інвалід першої групи, паралізований. Я не міг їх кинути, тому залишився в Донецьку», — згадує він.

У 2018 році Ігоря заарештували представники окупаційної влади. Йому інкримінували «державну зраду». Насправді чоловік допомагав українській розвідці — передавав інформацію з окупованої території.

«Я розумів, що з автоматом уже не побігаю, але хотів хоч щось зробити для нашої перемоги. Співпрацював із розвідкою, все було добре, доки не потрапив у в’язницю. Не очікував, не встиг підготуватися — у мене нічого не залишилося», — каже він.

«Укроп» у в’язниці

Після затримання, Ігоря били, катували струмом, ламали пальці й вибили зуби. Змушували підписати зізнання у «злочинах проти ДНР».

«Це було страшно. Постійно били, питали струмом, зуби повибивали. Потім, коли вже сидів у колонії, таких побиттів не було — тільки приниження й грубість», — розповідає він.

На суді Ігор заявив, що до нього застосовували фізичний і психологічний тиск, але суд відмовився це розглядати. Прокурор вимагав 23 роки ув’язнення, суддя зменшила термін до 12.

«Я вірив, що цих 12 років не просиджу. Що обмін буде. І не помилився», — каже він.

Ігор каже, що все життя говорив російською, але після полону свідомо переходить на українську.

«Я завжди розумів українську, але розмовляти важко. У полоні, коли називали моє ім’я, я завжди відповідав українською — “Ігор Володимирович”. За це сварили, погрожували, але я не переставав. Всі ті побиття, катування були під російську мову. Тому я наголошую — треба відходити від усього російського і говорити українською», — каже він.

Навіть у колонії Ігор намагався залишатися собою. Носив жовто-блакитні гумки, дискутував із прихильниками «ДНР».

«Вони писали начальнику колонії: “Як це так, ми воювали за ДНР, а з нами сидить “укроп”. Мене сварили, погрожували додати строк. Але я все одно вірив, що нас обміняють», — згадує Ігор.

Наслідки семи років неволі

Після звільнення у серпні 2025 року Ігоря разом з іншими колишніми полоненими відправили до лікарні. Там чоловік пройшов базові обстеження, але подальше лікування довелося шукати самостійно.

«Сім років у полоні жодної медичної допомоги не було. Здоров’я дуже похитнулося. У мене був інфаркт, зараз друзі допомагають з діагностикою, шукаємо можливості для лікування. Зуби треба імплантувати — їх вибили ще тоді, коли вимагали зізнатися. Але держава цивільним таке не покриває. Все впирається у гроші», — каже він.

Перші місяці після обміну Ігор жив у лікарні. Потім йому запропонували кімнату в гуртожитку, але він відмовився.

«Я сім років просидів у бараці, де багато людей. Дуже хотів побути на самоті, мати особистий простір. Мені пощастило — надали квартиру в Містечку Хансена на Київщині», — розповідає чоловік.

Тепер Ігор поступово відновлює здоров’я і побут. Планує забрати до себе брата, який залишився сам. Поруч — друзі та волонтери, які допомагають йому з обстеженнями і побутовими питаннями.

«Благодійні фонди допомогли з житлом, речами і трохи з грошима. Але далі все треба вирішувати самому. Головне — не зупинятись», — каже він.

«Не всі розуміють, що відбувається»

Повернувшись до Києва, чоловік дивується байдужості деяких людей до війни.

«Я бачу, що тут не всі розуміють, що відбувається. Там гинуть кращі люди України, а тут гулянки, веселощі, ніби війни немає. Люди кажуть: “Чому не домовимося з Росією?” — але ж це не про політику. Це питання виживання нації», — говорить Ігор.

Він переконаний, що головне — боротися не за політиків, а за державу.

«Так, є корупція, є проблеми. Але треба боротися за країну. Якщо не можеш воювати — допомагай донатами, підтримуй тих, хто на фронті. Це наша спільна справа», — каже він.

Він не мріє про еміграцію — хоче бачити Україну європейською не за географією, а за принципами. Каже, що справедливість і закон, рівний для всіх, — це і є справжня Європа.

Водночас чоловік вірить, що навіть попри роки окупації, його рідний Донецьк залишається українським містом, а мешканці — вірними Україні.

«Донецьк — дуже проукраїнське місто. Багато моїх знайомих, із ким спілкувався, — всі за Україну. Хтось виїхав, хтось залишився, але всі вони не прийняли окупації. Це не патріотизм, це здоровий глузд», — говорить він.

І зараз, після звільнення, Ігор мріє свідчити про злочини росіян.

«Це важливо — щоб наші люди і майбутні покоління знали, що відбувалося. Не з книжок, а зі слів тих, хто це пережив», — каже він.

---