«Ти можеш, не опускай руки!». Історії про материнство під час війни

Як це бути мамою під час війни? 

Коли чоловік на фронті, син у полоні, або коли все життя доводиться починати з нуля в чужій країні — українські мами залишаються опорою для своїх дітей. Вони носять тягар втрат, страху, переїздів і розлуки. Але разом з цим — дарують своїм дітям любов, спокій і віру в майбутнє.

Софія Черепанова, мама, дружина військового

Чоловік Софії з 2014 року боронить Україну й сьогодні вона сама виховує семирічну доньку Варвару. 

Один брат Софії загинув, захищаючи Україну, в Бахмуті у 2022 році. Інший — три роки перебуває у російському полоні після боїв за Маріуполь. Від Варі це не приховують і ставляться в сім’ї, як до дорослої, яка все розуміє.

«Бути мамою під час повномасштабної війни нелегко. А мій чоловік зараз на фронті і його часто немає вдома. На мене лягла повна відповідальність не тільки за побут, сім’ю, а саме за виховання дитини.

 До 2022 року чоловік більше часу проводив вдома, з сім’єю, приділяв увагу доньці, виховував її. Хай там як, мама не може надати доньці те відчуття, яке може закласти в неї тато. Наприклад, він дає почуття захищеності. І банально ще відчуття уваги зі сторони батька, подарунки і квіти. Формує відчуття того, що ти красива. Тому що як би мама не говорила, що ти красива, від чоловіка, від тата, це завжди по-іншому звучить. Це в дівчинці, на мою думку, виховує впевненість та відчуття захищеності. 

Я сама росла без батька, в мене тато мій біологічний загинув на війні, коли мені не було ще чотирьох років. Тому я знаю, наскільки це важливо саме батьківське плече, батьківські поради, батьківські настанови для доньки.

Зараз моя сила в моїй сім’ї і беззаперечно моїй дитині. Я захоплююсь нею, її щирістю, простотою. Як вона дивиться на речі так якось просто по-дитячому і щиро. Цього не вистачає нам, дорослим.

Я дуже багато чому вчуся у доньки, тому що попри війну та обстріли, попри те, що наша сім’я переживає розлуку полоном та фронтом, вона не втратила жаги до життя. Дитина вміє радіти дрібничкам. Це дуже-дуже важливо».

Мирослава Атаманюк, мама, біженка з України

Після пережитого у Маріуполі, Мирослава разом із донькою виїхала за кордон у 2022 році. Для неї бути далеко від дому і починати все спочатку — означає зіштовхнутися з новими викликами, незнайомими культурами, людьми та допомогти дитині адаптуватися.

«Рівень відповідальності сягнув свого максимуму. Ти маєш не тільки дбати про безпеку та інтереси своєї дитини, але й не втратити себе. Насправді це дуже складно. Я замислювалася над тим, чи поїхала б я з України, якби не страх за доньку? Ні. Але вона мій пріоритет і так має бути.

 Бути мамою зараз — це бути опорною конструкцією, яка має зробити все, аби не попадали стіни. Я маю бути не тільки мамою, але й подругою. Маю поратися з усіма емоційними гойдалками, а це непросто, коли тебе саму регулярно гойдає. Але немає часу розкисати. 

 За кордоном, на чужині, стикаєшся з іншими законами та менталітетом, далеко від друзів та рідних. Після втрати домівки, ти маєш все почати з нуля, ще й на самоті, лише з дитиною. Деяким це вдається легше, деяким — складніше. Я — мама підлітка і це додатковий бонус. Але я пишаюся і надихаюся своєю донькою.

Іноді здається, що я знесилена, хочеться все кинути, а потім настає ранок, ти читаєш новини з дому, з України, де щодня лунають вибухи, дивишся на свою дитину і ставиш собі питання: “Чи час знову це пережити?”. Бо ми пережили Маріуполь. І тримаєшся далі з надією якомога скоріше повернутися».

Тетяна Вишняк, мама військовополоненого  бійця «Азову»

Син Тетяни, Артем, зустрів свій 22-й день народження у російському полоні. Його поневолили після боїв на «Азовсталі» у 2022 році. Тоді спокійне й нібито передбачуване життя Тетяни перетворилося у постійну боротьбу за дитину: на акціях, у зверненнях і листах. У колі українців, чиї рідні в полоні, її називають «Мама Таня».

«Мамою Танею» мене ще у квітні 2022 року назвала сестра побратима мого сина. Мене це трішки обурило, в думках було: “Я мама лише своєму сину”. Але вона це так щиро говорила, що я не стала її виправляти. І дівчата з нашої асоціації також говорили  “мама Таня”. Це не звучало, ніби я їхня мама, а якось по-іншому. Потім вийшли побратими мого сина і також говорили “мама Таня”. Звісно, я не їхня мама, але не просто стороння людина чи просто мама побратима, а щось трішки більше. 

Для мене мати — це та людина, яка завжди буде допомагати своїй дитині при будь-яких обставинах. Буде прислухатись до її рішень і підтримувати вибір. Тому що це його життя, його рішення, а я можу лише висловити свою думку.

Я завжди вчила сина: батьки — це люди, які завжди допоможуть і знайдуть правильний вихід з будь-якої ситуації. А зараз я безсила. Шкодую, що мало обіймала.

Бувають моменти, коли розумію, що більше не витримую і нічого не хочу. Тому що не працює, не виходить. І потім, наче син стоїть поруч і каже: “Ти можеш, не опускай руки!”.

Моя сила — це мій син. А мій чоловік, моя родина, дівчата з Асоціації і ті хто поруч весь цей шлях — це моя підтримка. Я в постійній боротьбі ці роки і це дійсно виснажує, але це і тримає, не дає опустити руки. 

Саме в цій ситуації з полоном, здається, я перепробувала все, що можна. Навіть доїхала до Папи Римського, але нічого не допомагає. Єдине, що не зустрілась з нашим президентом! Не знаю чи вплинуло б щось після зустрічі з ним. Але як мінімум він біг би зустрітись з нами і показати свою підтримку! Або його дружина, вона також в першу чергу мати і мала б розуміти нас, саме як мама».

 Марія Бубнова, мама, переселенка

 Марія — мама двох дітей. Доньці Аліні 18 років, а сину Артему — 10. До 2022 року вони жили у Маріуполі та ледь вижили під час блокади міста. Тоді родина втратила бізнес. Наразі оселилися у Славутичі, де відкрили своє підприємство. Для них головне — спокій їхніх дітей. 

«Після початку повномасштабної війни сім’я стала більш згуртована, бо треба вижити. Ми розпочали нове життя. Діти стали більш обізнаними щодо справ в сім’ї, бізнесі.

 Син не пам’ятає Маріуполь, і каже, що народився під час війни, адже він 2014 року народження. А донька попри війну, планує своє майбутнє, вчиться, їздила навіть за кордон на навчання. 

Я радію тому, що ми живемо у спокійному місті. Я можу відпустити дитину у школу або в місто і не хвилюватися. Саме цього, можливо, не вистачає матерям в інших містах України. 

Зараз ми робимо все, щоб зберегти спокій дітей, наскільки це можливо. Не роблю катастрофізації якихось подій. Ми іноді проговорюємо, що відбувається в країні. Артем якось питав, що таке “шахед”. Я спокійно розповіла, як дорослому. Але не нагнітаю, для мене головне зберегти ментальне здоров’я моїх дітей. 

 Однак через те, що ми намагаємося відновити той рівень життя, який був у Маріуполі, ми із чоловіком у постійному стресі. Це пригнічує, бо всі ці три роки ми не можемо вибудувати нормальне життя, таке, яке ми мали. Але ми прагнемо і стаємо прикладом для дітей, вчимо, що не варто погоджуватися у житті на мінімум».

Наталя, мама, військова

Наталя — військова, яка разом із чоловіком доєдналася до Сил оборони. Вдома на них чекає чотирирічний син, який залишився із батьками Наталі. Він важко переживає обстріли й постійні сигнали тривоги. Але знає, що батьки не залишили його, а захищають його і ще мільйони українців.

«Найважче зараз — це пояснити дитині, що таке війна. Що мами і тата може не бути деякий час вдома. Що є відрядження і ми не зможемо виходити на зв’язок кілька днів.

Коли йдеш до війська, то зіштовхуєшся з різним: є деякі люди, які відносяться до військових, як до непотребу, ніби маєш зробити це і все, ти більше не потрібен. Або ті, хто чекає агресора на нашій території та вкладає це своїм дітям. І тоді виникають конфлікти і на майданчиках, і школі, коли говорять: моя мама правильніша, а твоя — військова. І одразу виникає дискомфорт. Важко донести дитині та мамі, що вони неправі.

Якщо мами планують долучитися до Сил оборони, то треба пам’ятати, що завжди буде дискомфорт. Також треба мати людину, яка тебе підстрахує, бо наказу немає, а потім кілька хвилин — і він вже є. А ще дитина може хворіти. Також вона буде не дуже добре поводитися чи конфліктувати через нестачу уваги до себе. Вона ще може мати думку “мама мене покинула, я нікому не потрібен” і їй треба пояснювати, що відбувається насправді. І говорити з дитиною рекомендую навіть з двох років, бо вона розуміє, що відбувається, навіть, якщо здається, що надто маленька.

Навіть під час війни, бути мамою для мене — це найкраще, що було в моєму житті. Коли ти можеш чути від своєї дитини: “Мама, ти у мене військова, а там є ворог і погані дяді, треба взяти автомата і піх-піх (має на увазі роботу ППО)” або: “Мама з татом були у відрядженні і я буду себе добре слухатися, бо їм важко, а коли вони повернуться, то я повинен бути хорошим, бо вони втомилися”.

Найбільший мій ресурс — це дитина. А ще знайомі, колеги, які підтримують моє рішення бути у війську та кажуть, що я приклад для інших жінок та чоловіків. Це моральне та психологічне відчуття, що ти щось робиш на благо. Що твоя дитина бачить тебе і бере за приклад, а може й інші діти роблять так само. А ще все залежить від того, як ти себе налаштуєш: і на материнство, і на роботу у війську. Ти просто береш найменшу дрібницю і радієш їй, і це дає сили працювати.

Історії цих жінок — це про втому й боротьбу, про любов, яка не згасає, і про силу, що народжується щодня знову — заради дітей.

---