«Ти повертаєшся з фронту, але — в місто, яке бомбардують»: історія ветеранки Катерини Котлярової

Катерина Котлярова — ветеранка з Харкова, яка служила ще в АТО, а під час повномасштабної війни обороняла Київщину, Житомирщину та Донеччину. Після демобілізації у 2024 році вона відновлюється, бере участь у тренінгах та міжнародних адвокаційних поїздках, розповідаючи світу про війну в Україні.

Військова з досвідом АТО та повномасштабної війни

Катерина родом із Харкова. Під час Революції гідності вона стояла на Майдані Незалежності, відстоюючи свободу та право українців на гідне життя. 

Згодом разом із сестрою добровільно вступила до батальйону «Айдар», де отримала позивний «Сіріус». Уперше демобілізувалася у 2016 році.

«Я не виходила тижнями з будинку. Перший тиждень, мабуть, навіть у формі була. Моя гоноровість не дозволяла подзвонити батькам і сказати, що мені погано. Держава тоді не мала досвіду, як працювати з ветеранами. Ми жартували, що це наше хобі: сам себе екіпірував, сам повоював, сам і думаєш, як собі дати раду».

Коли опанувала себе, до початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Катерина працювала в громадській організації – займалась документуванням порушень прав людини в зоні бойових дій. Вона спілкувалася з людьми, які пережили полон, стали свідками страт і воєнних злочинів, зазнали катувань та інших тяжких випробувань.

Початок великої війни Катерина зустріла в Києві. 

«Я вже з січня мала зібраний наплічник, чекала часу. 24 лютого мені подзвонила мама з Харкова і сказала, що їх бомблять. Я також почула винищувачі над Жулянами і зрозуміла: мій час настав. Зібрала речі і пішла у Солом’янський ТЦК. Призвалась у підрозділ, де служить мій чоловік».

Вона брала участь в обороні Київщини, Житомирщини, служила на Дніпропетровщині та Донеччині.

«Вдруге я демобілізувалась за станом здоров’я у 2024-му році. Я вже мала досвід реабілітації після фронту. І зараз я вдруге вже проходжу цей етап свого життя, досить непростий. Добре, що я вже маю досвід. Я вже розумію реакції організму, свідомості, які зі мною відбуваються, і можу реагувати на виклики, які відбуваються і в голові, і всередині мене, і навколо», — розповідає ветеранка.

Тепер, за її словами, ситуація інша — ветеранів значно більше, з’явилися інституції, ветеранські ініціативи, бізнеси, які допомагають. 

«Можливо, мені легше зараз, тому що я вже знаю, як. Я старша, психіка реагує по-іншому. Але я примушую себе виходити в спорт, активності, які організовують небайдужі».

Після звільнення з армії Катерина не замкнулась у собі, а взяла участь у заходах із відновлення та адвокаційних ініціативах.

«Я їздила за кордон, говорила про війну, про необхідність допомагати українській армії і не забувати, що у нас є війна. На жаль, як би це цинічно не було, західний світ втомлюється від нашої війни. Іноді для когось було б легше, щоб воно якось от само собою завершилось, і Європа жила б своїм життям. Але треба шукати наших друзів там, союзників. Треба розуміти не тільки наші болі, а й болі наших союзників, щоб говорити з ними на теми, що хвилюють їх».

Підтримка родини

Особливе місце в житті Катерини посідає сестра, з якою вони разом прийшли на війну. Захисниці проходили службу пліч-о-пліч, разом долали страх і втому. 

Сестра Катерини — приклад того, як бойовий досвід може трансформуватися у волонтерську діяльність. Після початку великої війни вона стала тим волонтером, який добре розуміє потреби військових не з чужих слів, а з власного досвіду. 

Коли Катерина демобілізувалася, сестра стала її головною рушійною силою на шляху до активної реабілітації. 

«Вона перша, хто взявся за мою активну реабілітацію. Вона не давала мені закритись у собі. От якраз мої намагання десь посидіти вдома — вона прям фізично приїжджала і казала: “Збирайся, кудись їдемо”», — згадує Катерина.

Саме сестра шукала для неї майже всі перші активності після повернення з війни — кидала посилання на ретрити, зустрічі ветеранів, психологічні заходи.

«Можливо, зі сторони цього й не видно, але я це дуже ціную. Якщо у когось є такий брат, сестра, друг чи хтось із родини, хто ось так тягне ветерана за вуха — це насправді дуже цінно. Це не завжди помітно, але це цінно».

Життя поруч із військовим

Катерина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у 2015 році, в зоні бойових дій. Вони були побратимами в «Айдарі». Тоді про романтику не йшлося — їхні стосунки будувалися на довірі й бойовому братерстві. Чоловік був офіцером, старшим за званням, і, як пригадує Катерина, намагався оберігати її від небезпеки. Це не завжди подобалося, адже вона звикла діяти самостійно.

«Я йому тоді кажу: “А хто ти такий? Я без тебе нормально воювала 2014-й рік. Хто ти такий, щоб мені вказувати, куди їхати, а куди ні?”. Отакі в нас були сварки на початку».

З часом дружба переросла в кохання, вони зізналися одне одному у своїх почуттях і одружилися. Однак життя дружини військового виявилося непростим — постійні ротації, полігони, виїзди, неможливість планувати щось наперед. 

«Ти ніколи не можеш спланувати більше, ніж на добу, а іноді й менше: дзвінок — і він уже кудись їде», — каже вона.

Після 24 лютого 2022 року вони знову стали до строю разом. Бували періоди, коли вони служили разом, а були й моменти, коли окремо. Особливу складність додавало те, що вони були не лише чоловіком і дружиною, а й двома військовослужбовцями одного підрозділу. Це означало дотримання статутних відносин і необхідність відокремлювати сімейні емоції від служби. 

«Дуже важко не переносити службові питання в сім’ю і сімейні — в службу. Але ми навчилися з цим працювати».

Реабілітація і майбутнє

Катерина звільнилася у 2024 році за станом здоров’я, але проходить лікування у приватних клініках. 

«В мене є проблеми з головними болями, запамороченнями, болями в спині. Я намагаюсь поставити себе на ноги».

Повернення з війни для неї вже мало зовсім інший сенс, ніж колись. У 2015-му році, коли вона демобілізувалася вперше, фронт залишився далеко позаду, а вдома чекав міцний тил — рідний дім, родина, відчуття стабільності. Це давало змогу хоч трохи розслабитися, відновити сили, відчути безпеку.

Тепер усе інакше: 

«Зараз ти повертаєшся з фронту, але — в місто, яке бомбардується. Ти повертаєшся в ту ж нестабільність». 

Мати мешкає разом із нею у Києві, а батько залишився в рідному Харкові під загрозою обстрілів. 

Думка про повернення в армію Катерину не полишає: вона не знає, чи знову стане до строю і яку посаду зможе обійняти, але продовжує вчитись і готуватись, тримаючи руку на пульсі військових подій.

«Нам розслаблятися ще не варто. Нам треба готуватися до довгої боротьби», — каже вона, розуміючи, що війна може тривати ще роками.

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---