«У час, який ми зараз проживаємо, важливо знати, що ти дотична»: історія захисниці Маріуполя Галини Гриценяк

Галина Гриценяк — ветеранка морської піхоти, волонтерка благодійної організації «Сталеві» та координаторка проєкту «Прапор Надії». Вона захищала Маріуполь, пережила російський полон і повернулася додому у січні 2024 року. Після звільнення Галина продовжує допомагати військовим, звільненим із полону, та їхнім родинам.

Шлях на війну

Рішення пов’язати своє життя з військом формувалося поступово — ще з підліткового віку. Галина родом з Івано-Франківщини, навчалася у військовому містечку, а події 2014 років припали саме на період її особистого становлення. Коледж, у якому вона навчалася, активно допомагав українським військовим, а багато її друзів — фельдшери та медики — були мобілізовані.

Після завершення четвертого курсу вона остаточно ухвалила рішення йти служити. Через рік Галину призвали до 14-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ.

«Це така моя перша альмаматер. Там я прослужила три роки. В мене був невеличкий перерив. І тоді уже спільно із чоловіком ухвалили рішення йти в 36 бригаду, в морську піхоту».

Після підготовки в Миколаєві та полігону, на початку липня 2020 року відбулася перша ротація — на околиці Маріуполя, приблизно за 40 кілометрів від міста. Друга ротація припала вже на кінець 2021-го — початок 2022 року.

Морська піхота, за словами Галини, — це не лише фахова підготовка, постійні навчання і спорт, а й потужна традиція, яка формує особливу ідентичність. Саме традиції морських піхотинців, історія виходу з Криму у 2014 році та шлях формування 36-ї бригади стали для неї важливою мотивацією.

Переддень великої війни

За словами Галини, біля Маріуполя напруга почала зростати задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у грудні та січні над позиціями активно літали ворожі безпілотники, фіксувалися скиди, були поранені.

У лютому ситуація загострилася ще більше: почалися поодинокі спроби наступу піхоти противника. У ніч із 16 на 17 лютого розпочалися вже масштабні обстріли великокаліберною артилерією. До 24 лютого українські військові фактично жили в окопах, цілодобово перебуваючи в бронежилетах. Через складні погодні умови — сирість, бруд, холод — це було вкрай важко.

«А 24 лютого для нас змінилася картина тільки тим, що полетіли літаки. Тоді авіація працювала по Талаківці, Сартані і безпосередньо по Маріуполю. А 25-го пішла техніка».

Тоді на напрямку з’явилися колони ворожої техніки, прорив відбувся через Павлопіль. 28 лютого українські підрозділи були змушені відступати.

Під час відступу російська авіація обстріляла дві позиції. На одній — вибухова хвиля контузила всіх бійців. На іншій — одного військового не вдалося знайти, ще одного вивезли у вкрай важкому стані. Перебування на відкритій місцевості стало смертельно небезпечним. У ніч з 28 лютого на 1 березня підрозділ Галини відступив безпосередньо до Маріуполя.

«Маріуполь, який перестав бути світлим»

У місто захисниця виїжджала рідко — лише для евакуації поранених. Спочатку їх доправляли до штатного госпіталю, згодом — на меткомбінат ім. Ілліча, а пізніше й на «Азовсталь».

До війни Маріуполь асоціювався для неї з перепочинком: можливістю випити кави, на кілька годин вирватися з окопної реальності. Як єдина жінка і медик у підрозділі, вона майже не могла залишати позиції.

«Маріуполь для мене був чимось таким світлим, затишним. І вразив цей різкий контраст між тим Маріуполем, який в мене, до речі, досі в пам’яті, і тим, де горять будинки, вулиці, які перебиті стовпами».

Особливо Галину вразила поведінка цивільних. Мами з дитячими візочками, літні люди з домашніми тваринами — багато хто продовжував жити звичним життям, попри постійні обстріли. Військові попереджали, що ситуація не завершиться швидко, закликали виїжджати, але багато людей залишалися.

«Азовсталь»: оборона і наказ на вихід

Після невдалої спроби прориву у квітні 2022 року частина бригади відійшла на «Азовсталь». Там українські військові продовжували оборону в умовах повної ізоляції.

У бункерах працювали лише чотири медики, включно з Галиною. Щоденні перев’язки, гостра нестача медикаментів і ресурсів стали буденністю. Врятували аптечки, знайдені на території заводу: в них були хлоргексидин, бинти, серветки. До моменту, коли довелося б прати бинти, залишалися лічені дні.

16 травня військовим повідомили про наказ. 17 травня перші групи почали виходити. Поранених евакуйовували напередодні, а наступного дня вийшла група непоранених, серед яких була і Галина.

Перші чотири місяці полону Галина провела в колонії в Оленівці. Порівняно з російськими місцями утримання, каже вона, Оленівка здавалася «санаторієм». Її сприймали передусім як жінку й медика, що певною мірою убезпечило від тортур. Там вона надавала медичну допомогу пораненим.

1 жовтня 2022 року її етапували до Росії. Саме там умови стали значно жорсткішими: постійні допити, психологічний тиск, примус до підписання документів. У полоні змушували вивчати та співати російські пісні й гімн — це використовували як інструмент приниження і покарання.

«Нам пощастило в тому плані, що ми, я і дівчата, які зі мною ще були, нас нікуди не етапували, тому що етап — це ти починаєш все спочатку і в тебе і “прийомка”, і “притірка”, нові правила. Кожне СІЗО, кожна колонія має там свої певні пісні, вірші і тому подібне, які нас примушували вчити. І щоденно в нас їх запитували. Це як один з пунктиків частково нас зламати, а частково, щоб була причина, за що нас бити».

Водночас одним із факторів, який допоміг їй витримати полон, стало знання, що її чоловіка, також морпіха, уже обміняли і він перебуває вдома. Цю інформацію вона дізнавалася через неформальні канали між ув’язненими.

«Весь полон мене і протримало, що я знала, що він вдома. Тому що бути там ще з думкою, що з нього знущаються, а я тут слухаю кожного дня знущаються з хлопців, не кажучи вже про нас, дівчат, — мені не вкладається це в голові. Але я знала, що він дома, було легше».

Загалом у полоні Галина провела понад рік і три місяці: чотири місяці в Оленівці та решту часу — в Росії. Її звільнили 3 січня 2024 року.

Повернення і життя після

Після повернення Галина пройшла лікування та реабілітацію. Уже за чотири місяці вона повернулася на службу, але згодом зрозуміла, що це було надто рано. Наприкінці 2024 року вона звільнилася з лав ЗСУ.

Полон залишив серйозний слід на здоров’ї — як фізичному, так і психологічному. За її словами, майже всі звільнені з полону повертаються з «букетом» проблем: наслідки тривалого стояння, відсутність гігієни, харчування, медичної допомоги. Вона говорить і про тривожну статистику смертей після повернення — наслідок зруйнованого здоров’я.

Галина відкрито говорить про роботу з психотерапевтом і психіатром, наголошуючи, що це необхідно, якщо людина хоче залишатися в ресурсі. Полон змінює назавжди — з’являється настороженість, недовіра, складність у комунікації. Вона визнає: вони з чоловіком уже ніколи не будуть тими, ким були до 2022 року, і вчаться жити з цим досвідом.

«Я щаслива, що не три роки, а 1,7. Дві ноги, дві руки. Травмована психологічно, але все ж таки не зламана. Начебто залишилась адекватною, наскільки це можливо судити самостійно. Звичайно, я з психотерапевтом дотепер працюю періодично і з психіатром, але я це сприймаю нормально. Це потрібно, якщо хочеш себе тримати і бути в ресурсі, бо інколи нерви все одно здають. Якоюсь мірою є проблема з комунікацією з людьми».

Робота, яка дає сенс

Нині Галина працює у благодійній організації «Сталеві», яка з допомоги морським піхотинцям переросла у потужний ветеранський рух. Організація займається реінтеграцією звільнених із полону, юридичною допомогою, лікуванням, протезуванням, соціальним супроводом і співпрацею з державними структурами.

Окремий напрямок її роботи — проєкт «Прапор надії», ініційований Сергієм Волинським. Галина є координаторкою проєкту й безпосередньо спілкується з родинами полонених і тими, хто вже повернувся. За її словами, саме в цих розмовах найбільше відчувається важливість символу — як нагадування, що про людей не забули.

Для неї ця робота — джерело сили й мотивації. Не для публічності, а для тих, хто цього потребує. І водночас — спосіб формувати культуру пам’яті та поваги до військових і ветеранів.

«Мати роботу, яка тебе надихає, мати роботу, яка тобі дає мотивації і дає тобі зрозуміти, що ти потрібен. І в цей час, наш час, який ми зараз проживаємо, нелегкий, знати, що ти дотичний до цього всього, що відбувається, для мене це дуже важливо».

Галина додає: можливість гордитися тим, що ти українець, — одне з найсильніших відчуттів, які вона винесла з цього досвіду.

Читайте також: «З тобою все нормально, ти адаптувався». Захисник Маріуполя Сергій Яровий зустрічається з рідними тих, хто досі в неволі

---