«У камерах були і військові, і цивільні. Били — однаково всіх»: як міжнародне право не встигає за реальністю війни
Цивільні в полоні — формулювання, якого не знайти в міжнародному праві. Але в Україні воно давно стало частиною реальності. Людей, які не тримали в руках зброю, не були на фронті, росіяни викрадали з домівок, з роботи або просто з вулиці. Вони роками перебувають у катівнях, не маючи чіткого статусу, механізмів захисту й гарантій повернення.
У спецвипуску проєкту «Життя після» — інтерв’ю зі звільненими цивільними полоненими Костянтином Давиденком та Сергієм Ахметовим.
Фонд «Цивільні в полоні»
Колишній цивільний полонений Костянтин Давиденко провів у російських тюрмах і колоніях сім з половиною років. Україна подавала його на обмін дев’ять разів — Росія відмовляла. Лише на десятий раз РФ сама запропонувала його обміняти. Сьогодні Костянтин очолює благодійний фонд «Цивільні в полоні».
Він розповідає, що громадська організація з’явилася ще у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення — тоді, коли він сам перебував у полоні.
«Її створили жінки — дружини, матері, доньки цивільних, які потрапили в полон. Бо на той момент і зараз майже не існує юридичних механізмів повернення цивільних», — пояснює Давиденко.
За Женевськими конвенціями цивільних не можна брати в полон. Але це не зупиняє росіян і вони продовжують викрадати українців, звинувачувати їх у будь-чому й роками утримувати без статусу.
«Коли з’явилася ця проблема, суспільство і влада просто не знали, що з цим робити. І люди, як це у нас завжди буває, самоорганізувалися», — каже він.
Спершу це була громадська організація, згодом — благодійний фонд, адже саме цей формат дає більше можливостей для допомоги.
За словами Костянтина, в Україні працює багато правозахисних організацій, які опікуються цивільними полоненими. Але механізмів реальної допомоги тим, хто ще в полоні, фактично немає. Так само майже відсутня системна підтримка родин, які роками чекають своїх близьких.
«Ми працюємо для тих, хто ще в полоні, для родин і для тих, хто повертається. Бо проблем у людей після полону — дуже багато», — наголошує Давиденко.
Водночас він зазначає, вплив громадських організацій — опосередкований.
«Розголос у медіа, особливо світових, заяви на міжнародних майданчиках, коли про це говорить Папа Римський — усе це змушує Росію бути хоча б трохи обережнішою. І водночас змушує світ визнавати: міжнародне законодавство не відповідає сучасним викликам», — каже Костянтин.
Або жах, або «як на курорті»
Сергій Ахметов повернувся з російського полону у жовтні 2025 року. Його викрали під час окупації Бучі у березні 2022-го. Сергій жив у місті, виготовляв дерев’яні іграшки. Коли росіяни зайшли в Бучу, родина евакуювалася, а він залишився вдома. 9 березня окупанти вдерлися до його помешкання і забрали чоловіка.
Сергій каже: умови утримання змінювалися залежно від колонії, але загалом полон залишався полоном.
«На початку, у Брянській області, ставлення було одне. Потім — Володимирська область, там було, умовно кажучи, як “на курорті”: не били, тільки лякали. А от у Мордовії, куди ми потрапили у 2023 році, був жах», — згадує він.
За його словами, це не було наслідком міжнародного тиску — радше прямою вказівкою з російського керівництва.
«Ставлення до цивільних і військових було однаковим. У понеділок б’ють військових, у вівторок — цивільних, у середу — всіх одразу», — каже Сергій.
Він згадує, як йому зламали ногу «за те, що був розумний», і як місяцями ледве ходив.
У полоні люди чули, що обміни відбуваються, але не розуміли — за яким принципом.
«Ми не знали, чи точно це на обмін забирають. Але сподівалися», — каже Сергій.
Вже після повернення він дізнався, що існує фонд «Цивільні в полоні», працює координаційний штаб і офіс Омбудсмена. Втім, як саме формуються списки — досі загадка.
Костянтин Давиденко підтверджує: з українського боку механізм виглядає максимально прозорим. Україна повертає навіть цивільних, які перебували в полоні ще до повномасштабного вторгнення, і навіть тих, кому росіяни видали паспорти РФ.
На третій рік — моральний злам
Найтяжчими Костянтин називає третій — четвертий роки полону. Саме тоді більшість ув’язнених підходять до межі витримки.
«Це самі важкі часи, коли дуже часто відбувається моральний злам», — каже він.
А після п’яти років, пояснює Костянтин, людина або вже зламана, або ж знаходить у собі сили пережити це і тоді ув’язнення поступово перетворюється на рутину.
У неволі Костянтин почав вести щоденник, писати оповідання — не для публікації й не заради літературної цінності, а як спосіб вижити.
«Для мене це була віддушина, куди я міг вилити все, що було всередині», — згадує він.
Згодом з’явилися й інші способи триматися. Була можливість читати книжки, спілкуватися з іншими людьми, а після кількох років ув’язнення — жити в бараках, де контакт із оточенням ставав бодай трохи живішим. Важливою стала і праця. Перший рік у колонії Сергій свідомо працював, аби не зациклюватися на власних думках і страхах.
Реабілітація після обміну: що дає Україна
Про реабілітацію після повернення Сергій Ахметов говорить з вдячністю. Каже, що держава спрацювала швидко й злагоджено ще з перших хвилин після перетину кордону.
«Коли ми перетнули кордон, включився такий конвеєр, що ми просто кліпали очима. Нам навіть не треба було нічого думати», — згадує він.
Від кордону — автобус до Чернігова, далі київські лікарні, соціальні служби, відновлення документів. Паралельно підключалися благодійні фонди — допомога була невеликою, але регулярною.
Згодом — державні структури та громадські організації. За словами Сергія, система працювала чітко, а люди, які поверталися з полону, отримували підтримку залежно від подальших обставин: хто їхав додому, хто ставав переселенцем і переїжджав у безпечні регіони.
Сам Сергій залишився в Києві — він не є ВПО, але наголошує: допомогу отримав у повному обсязі.
Критичних проблем зі здоров’ям чоловік не мав, тому тривалої реабілітації не потребував. Навпаки — хотів якомога швидше повернутися до роботи й звичного життя. Кошти, які держава виплачувала за кожен рік полону по 100 тисяч гривень, отримувала його родина.
«В мене багато дітей, вони між собою якось ділили ці гроші», — каже Сергій.
До мирного життя він увійшов швидко: лікарі оглянули, призначили необхідне лікування, і на цьому — все. Психологічної допомоги, за його словами, не потребував.
Водночас Сергій визнає: державної підтримки могло б бути більше. Але додає — це не критика, а радше пропозиції, які він уже озвучував, зокрема й в Офісі Омбудсмена.
Одна з найгостріших проблем — стоматологія.
«У мене мінус чотири зуби. На тому тижні і п’ятий не змогли врятувати», — розповідає він.
Імплантація не входить до переліку державних послуг, тому лікування доводиться оплачувати власним коштом.
Зазначимо, що в Україні є стоматологічна допомога для ветеранів та військовополонених, але вона менш помітна, ніж протезування кінцівок чи корекція шрамів і рубців. Частину цієї відповідальності взяла на себе держава, частину — благодійники. Як це працює на практиці — читайте у статті «Точки Сходу».
Костянтин Давиденко підтверджує: стоматологічні проблеми — майже універсальні для тих, хто повертається з полону. Навіть якщо людину не катували фізично, тривала відсутність вітамінів і нормального харчування робить свою справу.
«Уявіть: три роки без кальцію і вітамінів. Який стан буде у зубів і кісток?» — додає Давиденко.
За його словами, питання стоматологічної допомоги досі не вирішене на системному рівні, хоча для колишніх полонених воно є нагальним.
Є й технічні труднощі. За чинними правилами мобільні оператори зберігають номер телефону протягом двох років, після чого він потрапляє у вільний продаж. Сергій провів у полоні три роки — і цього вистачило, щоб втратити доступ до старого номера, а разом із ним — і до акаунтів у Google та поштових сервісів.
«Я не можу відновити акаунти, поки не куплю той самий номер, який мав до війни», — пояснює він.
Ті, хто повернулися поза обміном
Набагато складніша ситуація у людей, які повернулися поза обмінами. Таких багато, і держава часто їх просто не визнає, каже Костянтин Давиденко.
Щоб отримати допомогу, людина має довести комісії, що була в полоні й зазнала ушкоджень. Але це майже неможливо для тих, кого окупанти утримували місяцями або роками, а потім просто відпустили — через непотрібність, зміну лінії фронту чи деокупацію територій, як це було в Ізюмі, Куп’янську чи Херсоні.
Часто ці люди навіть не повертаються в Україну, а їдуть одразу до Європи. І фактично залишаються без жодного захисту.
«Це найуразливіша категорія колишніх полонених. І всі вони — цивільні. Військових так не відпускають», — підкреслює Давиденко.
Водночас Сергій додає: у повсякденному житті різниці між військовими й цивільними немає. Але варто відкрити законодавство — і ця різниця стає очевидною.
«Є військові — з пільгами, забезпеченням, лікуванням. І є цивільні — яким допомоги “трошечки”. Ми потрапили в полон без зброї, ми не воювали. Але ми були там, разом. У камерах були і військові, і цивільні. І били однаково всіх», — говорить Сергій.
Саме тому, на його думку, цивільних полонених варто прирівняти в правах.
«Ви маєте їх чекати»
Відповідаючи на запитання, що сказати тим, хто чекає полонених, і тим, хто може вплинути на їхню долю, Костянтин Давиденко говорить просто: «Ви маєте їх чекати. І берегти себе».
Він звертає увагу на психологічний стан родин, особливо жінок, які роками живуть в очікуванні.
«Коли в тебе діти, немає житла і забрали чоловіка — уявіть, яке це навантаження для психіки», — каже він.
Держава, за його словами, майже не підтримує таких людей, і вони змушені покладатися на благодійні організації.
«Полон — це теж, хай і тимчасова, але втрата годувальника. І держава має це визнати», — наголошує Давиденко.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
Підтримайте нашу роботу і допоможіть нам зростати та надавати якісні послуги.
