Варення із соснових шишок, Панаїр і дух шахти Шубін: які ще є елементи нематеріальної спадщини Донеччини

У першій частині матеріалу ми розповіли про п’ять елементів нематеріальної культурної спадщини Донеччини, що внесли до національного переліку України — від авдіївської гонорової каші до обряду «Гоніння гадюк».

У другій — продовжуємо подорож традиціями регіону: весільні пісні, варення із соснових шишок, легенди про шахтарського духа Шубіна та інші скарби, які мешканці Донеччини бережуть навіть під час війни.

Елементи культурної спадщини Донеччини

Весільна обрядовість сіл Волноваського району

Традиційне українське весілля у селах Волноваського району — це цілий ритуал, сповнений символів і пісень, що передаються з покоління в покоління.

Одним із найважливіших весільних етапів було сватання. Старости йшли до батьків нареченої ввечері, щоб у разі відмови зберегти таємницю. Якщо дівчина погоджувалась, вона перев’язувала нареченого хусткою, а старост — рушниками.

Цікавою частиною весільної підготовки були дівочі та парубочі запросини, що відбувалися за кілька днів до весілля. Наречена у святковому строї з дружками ходила селом, співаючи обрядових пісень і запрошуючи гостей. Білу воскову квітку на грудях вона носила з правого боку — як символ скорого одруження.

Невіддільним атрибутом весілля було весільне «гільце» — деревце з молодої вишні або ялинки, прикрашене стрічками та квітами. Його вважали оберегом подружнього щастя, символом продовження роду.

Дослідниця Ірина Крюченко та фольклорні гурти, серед яких «Голос Степу» й «Заграйярочка», зберігають і популяризують ці традиції навіть далеко від рідного краю. Попри війну, весільна обрядовість Донеччини живе — як символ єдності, пам’яті й сили українського народу.

Пісня «Чорная стежечка»

Понад 120 років живе народна пісня «Чорна стежечка», що народилася наприкінці ХІХ століття у селі Лозове Краматорського району.  Це ліричний твір про кохання і тугу: «Чорная стежечка до тебе лежить, не можу я, милий, без тебе прожить…»

Малоянисольська говірка румейської мови — мова греків Надазов’я

Ця мовна традиція сформувалася після переселення з Криму у 1780 році. Вона побутує серед мешканців сіл Маріупольського району, зокрема Малоянисолі, Кременівки, Новоянисолі та інших.

Ця говірка, яку називають «Харахлотку глоса», зберегла риси давньогрецької мови й має особливу фонетику, що вирізняє її серед інших румейських діалектів. Румейською мовою й нині спілкуються близько трьох тисяч людей, вона звучить на святах, у піснях і поезії — саме нею писали Георгій Костоправ, Василь Галла, Донат Патрича.

Попри втрату територій через окупацію, громада продовжує зберігати мовну спадщину через зустрічі, записи пісень і віршів, доводячи, що румейська культура Донеччини — жива.

Приготування Богоявленських галушок

Це давня кулінарна традиція села Богоявленка у Вугледарській громаді. Галушки варили на свято Богоявлення, щоб вшанувати родинні традиції й побажати добробуту на весь рік.
З покоління в покоління рецепт і обряд передавалися в родинах, а спільне приготування страви перетворювалося на важливу подію для всієї громади.
Сьогодні цю традицію активно відроджують працівники культури Вугледарської громади.

Варення із соснових шишок

Це солодкий символ Лиманщини. Варення з молодих соснових шишок вже понад 70 років варять місцеві господині, а технологія його приготування має коріння у селищі Ярова.
Особливою популярністю шишкове варення завдячує мешканцям села Щурове, яке колись було туристичним центром регіону. Саме тут, аби здивувати гостей, понад п’ятнадцять років тому почали продавати солодкий сувенір із запахом хвої. Уже за рік він став візитівкою всієї Лиманщини — його почали готувати й продавати уздовж трас і на туристичних базах у соснових лісах.

Козацький зелений борщ з кропивою

Ця традиція збереглася у селі Стародубівка Маріупольського району. Страву на Донеччину запорозькі козаки привезли ще у XIX столітті.

Борщ з кропивою готують навесні, коли з’являється перша зелень. До наваристого бульйону з м’яса качки, курки чи перепілки додають картоплю, засмажку з моркви та цибулі, а головне — молоду кропиву, що дарує страві яскравий колір, ніжний аромат і безліч корисних речовин. Подавали борщ зі сметаною, вважаючи, що кожна ложка додає сили після зими.

Згідно з давнім повір’ям, потрібно було з’їсти 12 порцій такого борщу за сезон, аби зберегти здоров’я на цілий рік. Люди вірили, що саме весняна кропива має особливу цілющу енергію, яку після 11 липня втрачає.

Плетіння килимків у Катеринівці та Антонівці

У селах Катеринівка та Антонівка Покровського району збереглася старовинна техніка плетіння килимків. Їх робили з обрізків старих тканин, переплітаючи їх у щільне полотно — від круглих і прямокутних форм до сердечок і ромбів.

Ця традиція колись була повсюдною: килимки прикрашали підлоги та лавки, даруючи тепло й затишок. Сьогодні близько 40% мешканців сіл володіють цією технікою, а знання передаються від старших поколінь до молоді.

Обряд бгання мідного короваю

У селі Хлібодарівка Волноваського району збереглася старовинна традиція випікання весільного короваю, що символізує щастя, достаток і вірність молодій парі. Цей обряд передається з покоління в покоління від переселенців із Чернігівщини.

Коровай випікають шановані жінки – коровайниці – супроводжуючи процес примовками та піснями. Основу формують із хреста, що символізує дітей під Богом, прикрашають мідними копійками, зерном, маленькими кульками тіста, косами, квітами та пташками – символами чистоти, кохання та щасливого життя.

Святковий солодкий хліб Бурма хатлама греків Мангуша

Традиція прийшла від переселенців із Криму майже 240 років тому і передається в родинах греків Надазов’я, де хліб є окрасою святкового столу під час весіль та інших родинних урочистостей.

Бурма хатлама – це листковий пиріг у формі спіралі. Його тісто скручують із додаванням масла, цукру, родзинок та за бажанням інших інгредієнтів (гарбуз, горіхи), а прикрашають – цукровою пудрою. Процес приготування – справжній ритуал, який зберігає сімейні традиції та передає культурні цінності з покоління в покоління.

Попри війну та окупацію, традиція живе завдяки переселенцям і культурним ініціативам, таким як Надазовський панаїр, де «Бурма хатлама» знайомить нову аудиторію з унікальною спадщиною греків Надазов’я.

Весільна традиція «Забивання чопа»

Ця традиція збереглася у селі Новомайорське Волноваського району.

Обряд відбувається на третій день весільних гулянь («Кури»). Двоє молодих чоловіків забивають у землю дерев’яний кілок («чоп») біля будинку нареченого, супроводжуючи дію піснями, вигуками та жартами. Кожен елемент обряду – від води у ямці до молотків та символічних фраз – має глибоке значення, бажаючи молодим здоров’я, щастя та багатодітності.

Персонаж шахтарського фольклору — Шубін

Легенди про нього побутують у Донецьку, Макіївці, Шахтарську, Горлівці, Добропіллі, Покровську та Білозерському. Шубін уособлює зв’язок людини з підземним світом, оберігає шахтарів і попереджає про небезпеки.

За переказами, Шубін — невидимий дух-покровитель шахти: бородатий шахтар із лампою чи киркою, або маленький гном. Він рятує працівників від обвалів і вибухів, попереджає пошепки, іноді залишає вогник коногонки, щоб провести до виходу. Шахтарі «задобрюють» духа частиною їжі, щоб забезпечити безпеку в підземеллі.

Легенди про Шубіна різні: він може бути загиблим шахтарем, який продовжує виконувати свою справу, духом, що карає недбальників, або духом-хранителем шахти, що завжди поряд.

Весняна пісня «Веснянонька-паняночка»

Село Єгорівка стало осередком етнічної спільноти переселенців із Полтавщини XIX століття. Мешканці зберегли свою мову, традиції та пісенний фольклор: у селі записано понад 50 пісень, серед яких ця веснянка є особливою.

Пісня була зафіксована у 2016 році співачкою та фольклористкою Мар’яною Садовською. Вона виконувалася на Стрітення (15 лютого), коли молодь виходила на пагорб, спалювала солом’яне опудало, водила хороводи та співала веснянки.

«Веснянонька-паняночка» — унікальна мелодія без аналогів серед інших веснянок України, що відображає автентичні пісенні традиції Донеччини.

Дачненські вареники з кропивою та сиром

Ця гастрономічна традиція побутує в селі Дачне, що належить до Курахівської територіальної громади.

Історія вареників пов’язана з переселенцями з Чернігівської та Полтавської губерній кінця XVIII — початку XIX століття. Поєднання сезонної кропиви та сиру створювало смачну, поживну та доступну страву.

Весільна каша з пшінки

Іскрівська весільна каша з пшінки є традицією села Андраївка-Клевцове, що у Волноваському районі.

Історія страви пов’язана з переселенцями, які оселилися на Донеччині у XIX столітті, привізши свої кулінарні традиції. Легенда свідчить, що каша виникла випадково під час сварки двох жінок: змішані продукти перетворилися на смачну страву, яка згодом стала обов’язковою на весіллях.

Особливий ритуал «катання пшінки» супроводжувався співами, примовками та побажаннями молодятам, надаючи страві символічне значення: щастя, достаток та міцний сімейний зв’язок.

Рецепт простий, але вимагає терпіння: пшоно змішують із яйцями та молоком, «катають» до потрібної консистенції, сушать, потім варять у бульйоні з м’яса та подають зі свіжою зеленню.

Вишивка килимів з квітковим орнаментом

Така вишивка побутувала у селах Малинівка та Златоустівка Хлібодарівської громади Волноваського району.

Родина Ткаченко з Малинівки стала провідною у збереженні та розвитку цього ремесла у 1950-х роках. Майстриня Любов Ткаченко володіла техніками хрестика, гладі та вибівки, а також використанням вручну пофарбованої вовняної пряжі, що надавало килимам яскраві кольори та унікальний вигляд.

Процес створення килимів об’єднував родину: діти вчилися майстерності, чоловіки допомагали виготовляти рамки та натягувати полотно. Кожен килим починався з ескізу, потім нитки, часто виготовлені з повторно розпущених вовняних речей або пофарбовані рослинними барвниками, протягувалися через полотно рядок за рядом, формуючи унікальний візерунок.

Копчена слива по-некременські 

Рецепт побутує у селі Некременне Олександрівської територіальної громади Краматорського району.

Традиція копчення сливи з’явилася у 1968 році, коли родина Мруг переїхала з Вінниччини та привезла рецепт до Некременного. З того часу копчена слива стала невіддільною частиною місцевої кухні.

Процес приготування традиційно передбачає кілька етапів: сушка слив у духовці або на дерев’яних планках над фруктовими дровами (вишня, яблуня, дуб), щоб плоди не втратили соковитість та набули насиченого смаку, а також перевертання та копчення протягом кількох днів до отримання темного матового кольору та еластичної текстури. Додання сиропу з цукру, води та гвоздики для завершального аромату та смаку.

Копчена слива по-некременськи не лише смачна сама по собі, а й використовується в стравах із м’ясом, у випічці, десертах та навіть у святкових традиційних стравах, таких як різдвяна кутя чи великодня паска.

Слов’янська молочана кераміка з червоної глини

У Слов’янську кераміка має давні традиції: історія промислового виробництва налічує понад сто років. Місцеві вироби відомі в Україні та за кордоном, а особливо цінується техніка молочення — спосіб зробити кераміку водонепроникною та надати їй приємного коричневого відтінку без фарб.

Посуд поливають або обробляють молоком після першого випалення, а потім обпалюють при 300–350 °C. Колір може варіюватися від світло-коричневого до темно-шоколадного залежно від жирності молока та температури випалу.

Обряд розрізання новорічного пирога «Василопіта»

Ця традиція у родинах надазовських греків.

Василопіта – це традиційний грецький новорічний пиріг, який готують на честь свята святого Василя, що припадає на 1 січня. Його головна особливість полягає в тому, що перед випіканням у тісто кладуть монету, загорнуту у фольгу.

У надазовських греків вважають, що той, кому дістанеться шматочок пирога з монетою, матиме найвдаліший рік. Особливий ритуал полягає у тому, що перші два шматочки не подають на стіл, а прикрашають і кладуть під ялинку. Якщо монета опиняється в одному з цих шматочків, успіх супроводжує всю родину протягом року.

Весільна традиція виготовлення «Гільця на щастя»

Традиція з села Богоявленка Вугледарської громади.

Під час весілля молоді вручали своєрідне гільце — символічний атрибут — який мав ознаку міцного зв’язку між породженими родинами. Цей елемент обрядовості підкреслював важливість спільності, передачі родинних цінностей і традицій, а також віру в щасливе майбутнє пари.

Великодня паска з косами

У селі Новоукраїнка Вугледарської громади зберігається традиція виготовлення великодньої паски з косами – символічного обрядового хліба, який готують на свято Воскресіння Христового.

Особливістю паски є плетіння «кос» із тіста, що символізує родинну єдність, добробут і добробуту. Паску освячують у храмі, після чого вона стає центральним елементом святкового столу.

Пиріг «Кьобєте»

У Мирненській територіальній громаді збереглася кулінарна традиція «Кьобєте» – традиційного закритого пирога надазовських греків. Пиріг готують із м’ясною або овочевою начинкою, загортаючи її у тісто, що символізує захист дому.

Кьобєте подають на святковий стіл під час сімейних урочистостей та релігійних свят.

Храмове свято Панаїр

Надазовські греки, зокрема ГО «Надазовські греки: уруми і румеї», зберігають традицію святкування Панаїру – храмового свята або свято села. Також проводять як великий фестиваль грецької культури, що включає національні страви, музику, танці, ремесла та боротьбу «куреш».

У цей день громада збирається на спільну молитву, організовує обрядові частування та культурні заходи, що зміцнюють зв’язок поколінь. 

Панаїр відображає єдність громади, повагу до духовних цінностей і збереження культурної самобутності надазовських греків.

У 2024 році у Києві вперше пройшов фестиваль українських греків «Панаїр». Там виступали етнічні грецькі колективи та сучасні артисти, працював ярмарок, просто неба показували фільми.

Спадщина — під загрозою

Через російську агресію, окупацію територій і вимушену міграцію носіїв традицій усі елементи спадщини Донеччини перебувають під загрозою зникнення. Багато сіл, де жили хранителі місцевих звичаїв, зараз зруйновані або тимчасово окуповані, а частина носіїв традицій — розсіяні по різних куточках України.

За інформацію влади, працівники галузі культури, громадські організації та місцеві громади співпрацюють у більш безпечних регіонах. Разом вони організовують фестивалі, майстер-класи, виставки, лекції, круглі столи, щоб передати знання молодшому поколінню та зафіксувати звичаї документально — на відео, у методичних посібниках і дослідженнях.

Однією з важливих подій для збереження культурної пам’яті став обласний інтерактивний фестиваль «Жива спадщина – незламна ідентичність», який відбувся у Києві, в Центрі збереження ідентичності тимчасово окупованих територій при Маріупольському державному університеті.

Збереження нематеріальної спадщини в області координує Комунальний заклад культури «Донецький обласний навчально-методичний центр культури» за підтримки Донецької обласної державної адміністрації.

Попри те, що багато населених пунктів Донеччини нині зруйновані, їхня нематеріальна спадщина живе — у спогадах, у відео, у людях, які бережуть ці знання.

Збереження нематеріальної спадщини — це не лише про минуле, а й про майбутнє Донеччини, адже втрата традицій — це втрата частини української ідентичності.

---