Відновлюють себе й Україну. Як ветерани після полону і ампутацій повертають відчуття дому

Полон, ампутації, втрата дому — досвід, який може зламати. Але ветерани Володимир Чертушкін та Олександр Базилевич доводять, як після найтяжчих випробувань можна почати з нуля.

Володимир після полону і втрати дому шукає нові життєві опори поруч із родиною та спільнотою маріупольців. Олександр — через спорт і ветеранську ініціативу будує простір, де ветерани й цивільні разом знаходять сили рухатися далі. Це кросредакційний матеріал «Точки Сходу» та «Репортера» про те, як ветерани шукають і повертають собі відчуття дому.

Від полону до перших кроків свободи

Володимир Чертушкін – колишній журналіст і захисник Маріуполя. Як пресофіцер маріупольського підрозділу 109 окремої бригади тероборони у травні 2022 року він вийшов у полон з «Азовсталі».

Спочатку була Оленівка, а далі — колонія в Камишині у РФ. 14 червня 2025 року Володимир повернувся під час обміну.

Зараз — реабілітація. За цей час він уже змінив кілька установ: лікарні у Чернігівській та Київській областях, реабілітаційний центр на Вінниччині.

«Перший тиждень я взагалі не думав про подальше життя, про житло, наприклад. Трохи були інші задачі. Коли вирвався з полону, був приголомшений», — говорить Чертушкін.

Опора  —  в родині та спільноті

Разом із першими днями на свободі з’явилася жага надолужити втрачене, почитати новини, дізнатися про нові можливості для себе:

«Мій перший смартфон і сім — картку мені подарували волонтери ще в Чернігові в день обміну. Я почав відновлювати себе у соціальних мережах. Дізнався про центри «ЯМаріуполь», які допомагають переселенцям з Маріуполя. А також про проєкт «Серце Азовсталі» — приватну програму для підтримки оборонців міста».

Володимир уже встиг оформити довідку ВПО, зареєструвався в центрі підтримки переселенців «ЯМаріуполь», відновив документи. Весь час поруч була його родина.

Дружина, донька та батьки залишалися в Маріуполі до кінця березня 2022 року. А тоді виїхали до Києва, де стали брати участь в акціях на підтримку військовополонених. Вони чекали на звільнення Володимира:

«Мені пощастило, що коли нас привезли до Києва, виявилось, що моя сім’я вже жила в столиці. Дружина винаймає житло. І вони могли мене до мене приїжджати ледь не щодня».

Втрачений дім і нові пошуки

До війни родина Чертушкіних жила в Маріуполі, у районі «1000 дрібниць». Це житло зараз зруйноване. Їхній під’їзд вигорів. Дружина Володимира ледве встигла забрати найнеобхідніші речі звідти.

Володимиру  —  52 роки. Він зізнається, сумно усвідомлювати, що все, що «нажив» перетворилося на попіл.

«Дружина хоче, щоб ми все ж залишилися у Києві, бо тут більше можливостей. Але винаймати житло я не згоден»,  —  каже Чертушкін.

У серпні 2025 року уряд анонсував програму «єВідновлення», що дозволяє українцям, які втратили житло на тимчасово окупованих територіях, отримати компенсації. Кошти розраховані на перші 3700 родин, які отримають виплати. Пріоритет мають ВПО зі статусом УБД та люди з інвалідністю внаслідок війни.

Втім, у Володимира залишаються сумніви:

«Але чи погодять мені компенсацію? Я планую після реабілітації час відпустки присвятити цим бюрократичним питанням. Ймовірно, подамо заявку, але я ще не знаю як».

Попереду — рішення і виклики

Володимир залишається на зв’язку з бригадою та побратимами, а також зі спільнотою маріупольців в центрі «ЯМаріуполь», з колишніми колегами, які оточили його турботою.

Попереду — питання, чи повернеться він до служби.

«Усе залежить від результатів реабілітації, а вона у мене буде, мабуть, тривалою. Але все ж таки хотілося б бути ближче до родини»,  —  каже Володимир Чертушкін.

24 лютого у Володимира день народження. У 2022 році він зустрічав його з побратимами, бо саме тоді його викликали на службу. Тепер, після полону та повернення, він зустріне новий день народження вже з родиною та, ймовірно, у Києві.

Історія Володимира Чертушкіна показує, наскільки складним і суперечливим може бути перше зіткнення з тилом після війни: замість полегшення — бюрократія, пошуки житла, сумніви. Попереду у нього ще багато викликів, але головне, що після трьох років у полоні він знову вдихає повітря свободи.

Усе було новим

Водночас є ветерани, які вже вибудовують свої «опори» — через спорт, спільноту й відповідальність. Один із них — Олександр Базилевич з Києва, який нині мешкає у Франківську.

Олександр втратив на фронті обидві ноги й руку. Настільний теніс став для нього способом відновлення і водночас майданчиком, де ветерани й цивільні можуть зустрітися, щоб разом почуватися «у грі».

Олександр Базилевич до війни працював екологом. Коли почалося вторгнення, шукав способи мобілізуватися, але тоді йому було лише 23 і він зовсім не мав військового досвіду. На початку 2023 — го уклав контракт із Силами спецоперацій.

13 вересня 2023 року внаслідок вибуху дрона під час евакуації пораненого побратима Олександр теж отримав поранення. В результаті втратив обидві ноги та руку – хірурги були вимушені їх ампутувати.

«Я навіть не міг сидіти. Десь місяці три просто лежав. Потім почав потроху перелізати на своє колісне крісло. Усе на світі було новим. Навіть вперше за три місяці – почистити зуби», – розповідає Олександр Базилевич.

Реабілітація починалася з найпростіших рухів. Оскільки поранення в Олександра і його побратима були дуже складними, підрозділ допоміг шукати варіанти протезування. Першим відгукнувся центр воєнної травми Superhumans.

«Ще таких хлопців, мабуть, навіть у світі не протезували, – говорить Олександр. – Спершу американці сказали, що зроблять кошик з коліщатами, будеш руками пхатися. І це було, м’яко кажучи, не те, що я очікував. Це було ударом».

Олександр Базилевич почав розсилати свої документи усім протезним клінікам. І так вдалося вийти на головного протезиста Protez Foundation, українця Якова Градінара. Він погодився взятися за протезування Олександра і його побратима.

Ціль, план, рух

У центрі Superhumans Олександр із фізіотерапевтом Олегом Карповим пропрацьовували побутові питання – як от, душ чи вбиральня. Також вже тоді почав шукати можливості влаштуватися в «айті». Читав літературу з тестування і через знайомих шукав точки виходу на IT — компанії.

Готовий був працювати без зарплати, аби лише дозволили стажуватися. Влаштувався у компанію, де керівником є батько побратима. Нині працює там тестувальником.«Для ветеранів зараз багато дверей відкрито. По — перше, людей нема, по — друге, це соціальна відповідальність бізнесу. Та й більшість хлопців, які долучилися до війська, вони свідомі, адекватні», – говорить Олександр.

У США Базилевич познайомився з побратимом із такою ж ампутацією. Вони почали щодня грати в настільний теніс:

«Ми грали упродовж пів року. Потім я повернувся в Україну і вже поставив собі за мету, що треба готуватися професійно, рости до якогось результату. Щоб була ціль, план, рух. Спорт, змагання дають мотивацію».

Для нього настільний теніс – це концентрація і відчуття контролю. Бо постійно потрібно слідкувати за м’ячем, ловити момент.

«Мені здається, що багатьом хлопцям з черепно — мозковими травмами це було б корисно. Ти маєш напружитися і тримати цю концентрацію протягом усього матчу і тренування. І це не травматичний спорт».

Бар’єри і пошук свого місця

Повернувшись із США до Львова, Олександр багато тренувався. Майстер спорту Валентин Камінський безкоштовно проводив тренування для військових. А потім Олександр переїхав назад до Києва, де теж почав шукати можливості для тренувань.

Звернувся до «Інваспорту», але там, каже, стикнувся з абсурдом. Спершу кілька місяців не змогли знайти ні тренера, ні місця для тренувань. Врешті знайшли, запросили на змагання.

«Приїжджаю на офіційні змагання, а там сходи на два прольоти. Кажу: «Як так? Пише ж «адаптивний спорт»? В Києві нема для цього місць?». Вони найняли чотирьох вантажників, щоб мене наверх занесли. Але я не мішок. Так не має бути,  —  розповідає Базилевич. – Хотів до суду дійти, але не міг знайти адвоката, який би взявся за цю справу».

Тоді він вирішив шукати нове місто й інші можливості. Приїхавши до Франківська на курс підприємництва від Superhumans та ініціативи «ветераницивільні Петрос», вирішив переїхати сюди жити.

«Мені дуже подобається Франик, тому що він набагато менший і комфортніший. Я можу на колісному кріслі спокійно пересуватись на одному заряді. Тут я вперше почав користуватися громадським транспортом. У Києві на таксі міг по 15 тисяч у місяць витрачати», – каже ветеран.

Але житло в Івано-Франківську знайти було непросто. На пошуки пішло два місяці.

«Треба шерстити інтернет, усі варіанти продзвонювати і тоді буде результат. Була проблема знайти під’їзд без сходів. І щоб двері були широкі, вбиральня нормальна. Але я знайшов. Рієлторка навіть грошей у мене не взяла», – розповідає Олександр.

Від особистої історії – до спільноти

У Франківську знайшов і тренера з настільного тенісу – Василя Кушніра, який працює з паралімпійською збірною України. Тепер Олександр регулярно тренується і прагне не лише рости в настільному тенісі, а й створювати можливості в цьому спорті для інших ветеранів.

13 вересня ініціатива «ветераницивільні Петрос» спільно з ветеранською ГО Strong Side та Івано — Франківською федерацією настільного тенісу організовують відкритий турнір для ветеранів і цивільних.

Для нього це не просто подія, а інструмент змін:

«Я хочу, щоб рівень тенісу ріс. Для цього потрібна конкуренція, професійні хлопці. Ветерани відгукуються, що прикольно пограти проти того, хто дійсно вміє. Це бадьорить».

Він переконаний, спорт може стати опорою для тих, хто пережив війну. Тому такі турніри планує проводити щонайменше раз на сезон.

Співорганізатор турніру ГО Strongside – організація, яку Олександр створив разом з капеланом та іншими ветеранами. Познайомилися усі в США під час протезування. Кожен із них мав якийсь досвід – менеджерський або бізнесовий. Вирішили об’єднати зусилля, щоб розвивати адаптивний спорт. Хлопці взяли на себе силові види спорту. Олександр – настільний теніс і триатлон.

«Кожен по камінчику приніс якісь можливості. Головна ціль ГО — щоб легше було шукати гроші, щоб було видно, що це команда, а не одна людина. Громадську організацію заснували 1,5 місяця тому, маємо цілі, до яких йдемо», – розповідає Базилевич.

З ГО Strongside Олександр уже провів перший турнір з настільного тенісу серед ветеранів у Києві. 27 вересня планується ще один – на базі Київської школи економіки. Надалі планує домовитися про регулярні тренування ветеранів у спортзалі KSE.

«Я ще зі студентства такий, заряджений. І військова справа потребує від тебе саме результату. Тому треба ставити ціль і йти до неї, – каже Олександр про свою наполегливість. – До того ж коли на війні переживаєш моменти смерті, розумієш, що нема чого боятися. Береш – і рухаєшся до цілі».

Володимир ще тільки вчиться повертатися до щоденності після полону, а Олександр уже вибудовує нові маршрути через спорт. Один намагається розібратися з документами й житлом, інший — прагне залучати ветеранів у спорт. Їхні кроки поки різні за масштабом, але подібні по суті: вони не дозволяють війні визначати їхнє майбутнє. Обидва відстоюють відчуття дому, яке можна створити заново.

Читайте також: «Ти ніби нічого не можеш зробити»: як переселенці справляються з психологічними викликами після втрати дому

---