Вперше страх смерті відчула у сім років. Як війна впливає на українських дітей

Вперше страх померти Марина відчула у сім років — тоді її місто на Донеччині захопили росіяни. В окупації вона навчилася мовчати, боялася військових на вулицях і не мала права на власну думку.

Сьогодні дівчина живе в Україні, вчиться, планує майбутнє — але страх, що може статися найгірше, досі не зник.

Її історія — одна з тисяч, які розповідають про те, як війна змінює українських дітей.

Не можна говорити «зайве»

Марині – 18 років. Ми змінили ім’я героїні на її прохання. Вона переживає за безпеку батьків, які з певних причин залишаються в окупації. Сама ж дівчинка минулого літа виїхала з частини Донеччини, яку росіяни захопили ще у 2014 році. Тоді Марині було сім років. І тоді ж, коли вперше у житті почула вибухи, вона відчула страх смерті.

У перші роки окупації вона не розуміла, що відбувається. Батьки не пояснювали, аби вона не проговорилася іншим, не наговорила «зайвого», бо вже тоді висловлювати свою думку для українців в окупації стало небезпечно. Її родина досі залишається проукраїнською, але про це поза домом не знає ніхто.  

«У школі нам розповідали, що Росія нас “звільнила”, акцентували, що тепер ми “незалежна республіка”. А вдома мені батьки завжди говорили, що при Україні було краще. І я спочатку не розуміла, кому вірити, але, звичайно, обирала батьків».

Після 2022 року відчуття небезпеки зросло – у місто заїхало багато військових з технікою та зброєю. Вони займали порожні будівлі, а у магазинах спричиняли черги. Переважно, це були чеченці.

«Ми якось йшли з подружкою, а військові йшли за нами і кричали, щоб ми зупинилися. Це було страшно, бо вони – головніші навіть за поліцію. Ми чули історії про зґвалтування з інших міст, а тому дуже лякалися, коли зустрічали окупантів».

В Україні – вільна, але також є страх померти

Коли Марині виповнилося 18 років, батьки відпустили її здобувати освіту на вільну територію України. Дівчина зупинилася у родичів, вступила в університет та потроху звикала до нової реальності.

Тут вона відчуває себе вільною, але страх померти нікуди не дівся. Бо стикнулася з обстрілами і тоді вперше почула, як лунає повітряна тривога. А під час ракетних атак змушує близьких виходити хоча б у коридор та не розуміє, чому люди, які з початку війни живуть в Україні, зовсім перестали реагувати на обстріли.

Адаптуватися після виїзду їй допомагали психологи. Про їхні сеанси говорить, що «це були розмови, після яких ставало краще». Бо з’явилася можливість висловлювати свою думку, відкрито говорити все, що думає. В окупації цього бракувало.

І зараз, майже після року життя в Україні – зрозуміла, чого хоче від життя та планує наново вступати в університет на іншу спеціальність – правознавство.

«Для мене є прикладом омбудсман, хочу як він боротися за права людей. А також робити щось, щоб знову повернутися додому».

Про свій стан зараз майже не говорить, бо має купу справ: готується до іспитів та працює. Іноді сумує, що батьки залишилися в окупації. Але не дозволяє собі опускати руки.

«Голоси дітей»

З такими дітьми, як Марина, працює Юлія Тукаленко — психологиня благодійного фонду «Голоси дітей». Вже третій рік повномасштабної війни вони надають підтримку дітям і родинам у 11 регіонах України, зокрема, онлайн.

Допомогу надають:

•       очно у межах проєкту Relief to Protect за підтримки Plan International і фінансування МЗС Німеччини — у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій області, а також Львівській, Київській, Чернівецькій, Вінницькій областях та містах Львів, Трускавець, Київ, Харків, Дніпро, Чернівці, Чернігів, Кривий Ріг, Запоріжжя й Миколаїв;
•       онлайн — як для родин в Україні, так і для тих, хто за кордоном;
•       мобільними бригадами — психологами, фахівцями з організації дитячого дозвілля й кейс-менеджерами, які виїжджають безпосередньо до людей у найгарячіші точки та локації, де складно розгорнути постійний осередок допомоги.

Лінія підтримки фонду працює щоденно з 09:00 до 20:00: 0 800 210 106.

«Зникає базове відчуття безпеки»

Психологиня пояснює: у дітей, які довго перебували в окупації, часто порушується базове відчуття безпеки.

«Під час наших перших зустрічей помітно страх проявити емоції, вони знаходяться в стані емоційної обмеженості. Бо діти звикають багато чого в собі контролювати».

Якщо в родині батьки намагалися максимально захистити дитину — виникала ізольованість. А отже, відсутність нормального дитинства з соціалізацією та спілкуванням.

«Під час своєї роботи я стикалася з тим, що в окупації дитина не виходила далі подвір’я, ні з ким не спілкувалася. А тому є страх, як комунікувати надалі».

Тло травмуючої реальності

В Україні ж у дітей часто високий рівень тривожності, каже психологиня Юлія. Наслідком може бути регресивна поведінка — діти через стрес можуть втрачати вже набуті навички. Наприклад, у 10-12 років просити батьків спати разом, як в дитинстві.

Також війна може вплинути на здоров’я дитини – появу нервових тиків або ж проблем з ШКТ.

«Окрім того, що є вікові прояви, зараз на тлі травмуючої реальності стало більше складних запитів», — зазначає психологиня.

Що можуть зробити батьки?

Батьки мусять бути зі своїми дітьми – не тільки фізично, а й емоційно. Говорити і показувати: «Я тебе приймаю будь-яким. Ти не маєш бути сильним. Ти не маєш бути найкращим».

А також – дати відчуття стабільності та контролю. Наприклад, у цьому можуть допомогти сімейні традиції або ритуали – приготування млинців щосуботи або вечірні прогулянки.

А в самому критичному моменті, коли дитина пережила стрес та злякалася:  

•       Надати дитині відчуття безпеки – обійняти та сказати: «Я поруч».
•       Повторити техніки заземлення.

Наприклад, відновіть дихання з допомогою вправи «Свічка-Квітка»: задуваєте уявну свічку (довгий видих), вдихаєте аромат уявної квітки.

Торкніться будь-якої поверхні та опишіть, якою вона є. 

Назвіть п’ять-шість кольорів, які ви бачите прямо зараз.

• Якщо дитина надто збуджена, треба допомогти його скинути. Наприклад, дати поскручувати рушник, нібито витискаючи від води.

І обов’язково – всі вправи дорослі мають повторювати разом з дитиною.

Та найголовніше, за словами Юлії, дорослі також мусять дбати про свій стан, бо вони є прикладом для дитини.

«Перш за все, діти орієнтуються на реакцію дорослих. Тому треба звертати увагу на свій стан, щоби бути стабільним дорослим для своєї дитини».

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---