Втратив зір, але не втратив надію: історія сапера з Донбасу

26-річний сапер з Донбасу Владислав Єщенко втратив обидва ока під час розмінування боєприпасів під Бахмутом. Тоді біля нього вибухнули 84 протипіхотні міни. Окрім очей, чоловік майже втратив слух. Тривалий час він перебував у комі, лікарі дістали з його тіла понад 30 уламків. Відновлюватися Владиславу допомагали батько, кохана та друзі. Нині він веде активний спосіб життя та є співзасновником благодійного фонду, який допомагає іншим пораненим. Що для ветерана виявилось найскладнішим після поранення і про що він нині мріє найбільше  – читайте у нашому матеріалі. 

Добровільна присяга 

Владислав родом із Горлівки, але у 2014 році переїхав до Слов’янська, адже його рідне місто окупували росіяни. Тоді хлопець був у випускному класі. У вересні 2022-го Владислав мав приймати присягу в Харківському національному університеті імені Івана Кожедуба в якості майбутнього оператора дронів розмінування.  Але повномасштабне вторгнення Росії внесло свої корективи – Владислав таки прийняв присягу, але не у вересні і не як студент – 5 березня він добровольцем пішов на фронт.   

 

«Щоразу, коли я замислююсь на тему “а чому я тоді пішов?”, розумію, що у мене не було навіть думки “йти чи не йти”. Я тоді приїхав до словʼянського військкомату, записався як доброволець. Мене відправили додому і сказали: “Якщо завтра до ранку будеш мати такі самі наміри— приїжджай», – згадує Владислав. 

На ранок плани не змінилися і чоловіка, зрештою, розподілили до 104-го окремого батальйону територіальної оборони міста Бахмут, перед яким тоді стояли задачі здебільшого з розмінування територій. Оскільки до війни Владислав працював демінером у гуманітарній місії HALO.Trust – його запросили саме до інженерно-саперного взводу. 

«Але бути демінером у гуманітарному розмінуванні і бути демінером на війні — це дуже-дуже різні речі. Для того, щоб врятувати чиєсь життя, потрібно своїм ризикувати. Якщо б я врятував одне життя, розміновуючи, я б був щасливий. Якщо б я врятував 10 життів і віддав своє, я б теж був щасливий», – каже захисник. 

Мінне поле та втрата зору 

9 серпня 2022 року Владислав мав бути у своїй першій відпустці –  планував поїхати до Києва, щоб побачитися із коханою, з якою, до речі, познайомився лише за 10 днів до повномасштабного вторгнення. Але не склалося – його направили у селище Богданівка, розміновувати протипіхотну міну. Під час виконання завдання сталося неочікуване – біля Владислава одночасно розірвалися 84 снаряди. 

«Я пам’ятаю лише, як дуже-дуже різко потемніло в очах і дуже- дуже дзвінкий шум у вухах. Потім пам’ятаю, як мене відводили, знімали броню. Мені стало дуже холодно, влітку, уявляєте? Мабуть, через те, що багато крові втратив. А потім – я втратив свідомість», – згадує сапер. 

До тями прийшов лише через 10 днів, у Києві. А до того Владислава прооперували у Дніпрі – лікарі видалили йому обидва ока. Але про це лише через деякий час йому повідомив батько. 

«Коли я трошки почав відновлюватись, ми вийшли на невелику прогулянку і я поставив йому питання: “Що з очима?” і отримав відповідь: “Ми домовлялися ніколи один одному не брехати, очі тобі видалили”. Я цього очікував», – ділиться Владислав. 

У Київському шпиталі він провів півтора місяця. А потім його направили до ЛОР-інституту. Там Владиславу зробили ще одну операцію, але цього разу на вухах, адже без слухового апарату чоловік нічого не чув. Крім батька та коханої дівчини, захисника підтримувала уся країна.

«Як тільки я отримав поранення, на мене відкрили збір. Мені допомагала вся країна. Поки ми потроху, оформлюючи усі документи, отримали компенсацію від держави, я отримав пенсію. Я не можу сказати, що це був легкий шлях. Ні! Сумно важкий шлях, тому що країна не була підготовлена до такої кількості людей з інвалідністю, до такої кількості поранених військових», – каже Владислав.

Адаптація до нового життя

Спочатку захисник пересувався на кріслі колісному. Наново вчитися орієнтуватися у просторі йому допомагала кохана Валерія. Спочатку просто водила за руку, потім почала просити допомогти у хатніх справах – помити посуд, приготувати разом їжу.

«Я спілкувалася з ним, як звичайна людина. Я не жаліла його, тому що його немає чого було жаліти. Я постійно його підтримувала, постійно жартувала. Він сам по собі людина така, дуже позитивна», – розповідає тепер вже дружина Владислава Валерія. 

Військовий каже, оскільки в Україні немає державних програм з реабілітації осіб, які втратили зір, почав шукати варіанти самостійно. І знайшов! Чоловіку допомогли в громадській спілці «Сучасний погляд» – там його навчили базовим навичкам орієнтування, ходьбі із тростиною, провели фізіотерапію.

«Після цього мені стало набагато простіше жити, якщо відверто. А щодо фізичної реабілітації, ми до цього прийшли самі. Тільки-но я вийшов із шпиталю, зрозумів, що потрібно відновлювати фізичний стан, тому що була вже м’язова атрофія і серйозні проблеми зі спиною», – розповідає Владислав. 

Нині він регулярно відвідує спортивну залу, басейн, багато гуляє на свіжому повітрі, мандрує Україною. 

Найскладніше – соціальна адаптація

Владислав каже, після поранення і операцій, найскладніше було повернутися у соціум. Адже, на його думку, нині суспільство не до кінця готове сприймати людей з інвалідністю. А ні з моральної точки зору, а ні в плані розвитку відповідної інфраструктури. 

«На мій погляд, інфраструктура розвинена на 20%. Але найперше, що потрібно робити, навіть за відсутністю необхідних інструментів та ресурсів — це змінювати сприйняття, сприйняття осіб з інвалідністю, ветеранів. Адже людина із будь-якою формою інвалідності щодня комунікує з іншими людьми і має бути за прикладом “рівний рівному”, без обмежень, без бар’єрів», – вважає ветеран.

«Я мрію, щоб ті, хто зараз не бачить, змогли побачити нашу Перемогу!»

Аби підтримати всіх, хто отримав поранення під час війни, у січні 2023 року, Владислав заснував благодійний фонд – «Побачимо перемогу», який надає допомогу як військовим, так і цивільним. 

«Усім, хто отримав мінно-вибухову травму і мають проблеми із зором. Ми займаємось закупівлею біоматеріалів, асистивних технологій, найкращими реабілітаціями, які зараз існують в Україні. Є контакти реабілітологів, які ми можемо спокійно передавати. Це контакти лікарів, які займаються відновленням слуху та можуть безкоштовно допомогти зі слуховими апаратами. Це контакти лікарів, які роблять пластичні операції. Пластична хірургія абсолютно безкоштовна. Це контакти досвідчених офтальмологів. А також займаємось пошуком та підготовкою усіх необхідних інструментів для того, щоб одного разу усі, хто так заслуговують знову побачити, своїми очима побачити нашу Перемогу!»

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

---