«Ви не проти, я вас щипатиму?». Брат Софії Черепанової після полону не вірив, що рідні поруч

Уродженця Луганщини Артема Ткаченка вдалося повернути з російського полону 23 травня під час масштабного обміну «1000 на 1000». Захисник Маріуполя потрапив у неволю з «Азовсталі». 

В Україні за нього боролася двоюрідна сестра Софія Черепанова з донькою та мамою. Частина його родини — хто у Росії, а хто в окупації. 

Про те, як пройшла перша зустріч після трьох років полону Софія розповіла «Точці Сходу». 

Зустріч після трьох років

В день обміну вони проговорили телефоном півтори години. А після повернення Артем перебував на карантині в медзакладі, і лише через тиждень Софія змогла його побачити. Вони просто ходили вулицями міста та багато говорили. Як раніше. 

«Все було просто й щиро. Як наче і не було цих трьох років. Він не здався. Його не зламала Росія. Він той самий мій малий, тільки тепер переді мною стоїть дорослий чоловік з болючим травматичним досвідом», — розповідає Софія.

Він прийшов з квітами. Йому було важливо торкатися рідних: «А ви не проти, якщо я вас щипатиму, щоб переконатися, що ви справді тут?»

Під час прогулянки казав як незвично, що можна підіймати погляд, дивитися рівно, а не в ноги.

Жінка «зі сталі»

Її зв’язок з Артемом особливий — їхні батьки рідні брат і сестра. Вони разом виросли у селі Третяківка на Луганщині. Там бабуся співала їм українські пісні та давала приміряти свою вишиванку.

Тому вони виросли з любов’ю до України. Брат у 20 років пішов захищати Україну та став бійцем 74-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ. 

Коли у 2022 році він був змушений вийти в полон з «Азовсталі», Софія не знала, що їй робити. Востаннє до обміну Софія чула його голос 22 травня 2022 року — під час короткого дзвінка з Оленівки.

Аби боротися за нього, вона долучилася до команди ГО «Жінки зі сталі», брала участь та організовувала акції на підтримку військовополонених. 

«Досі здається, що я ще сплю. І дуже страшно прокинутись. Дуже довгий час ми боролись, ми чекали, стільки разів снилася зустріч з ним. А тепер ми знову разом, він вдома. Це ще треба усвідомити».

У полоні

Артем пережив щонайменше чотири місця утримання: Оленівку, Таганрог, Каменськ-Шахтинський Ростовської області та Іжевськ в Удмуртії. В останньому він провів дев’ять місяців.

У перші роки — погане харчування, побої, відсутність денного світла. На відео з допиту, оприлюдненого росіянами півтора року тому, він мав хворобливий вигляд: запалі щоки, зеленувате обличчя.

Лише останні місяці його годували поживніше — «для вигляду» перед обміном.

Зараз його здоров’я потребує уваги: проблеми із зором, слухом і серцем. Медики проводять додаткові обстеження.

Софія підтримує Артема, не розпитує ні про що, бо знає, що в полоні наші військові переживають найжахливіше. 

«Три роки — це ж величезний відрізок життя. Брат ділиться своїми відчуттями, емоціями, переживаннями — але тут і зараз, у моменті. Ми не торкаємося теми полону, не розбираємо цей болючий досвід. Натомість говоримо про те, що було до війни, до всього цього темного періоду. І мріємо про те, що буде після».

А Артем не знає, як спілкуватися з Варварою — донькою Софії. За час його полону вона подорослішала, зараз їй вже сім років. Дитина стала для нього живим маркером часу, який в нього забрали.

Про побої брат розповів сам — звісно, вони були. Але перед обмінами, як він каже, полонених уже б’ють «професійно» — щоб не залишалось слідів. 

Артем відмовився від російського паспорта і «квитка до мами в Москву», запропонованого працівниками ФСБ. Його відповідь була проста: «Мама в будь-який час зможе знайти мене в Україні».

Нове життя

Зараз Артем мріє навчитись керувати цивільними дронами та купити мотоцикл. 

У полоні його змушували читати російські книжки, вчити гімн РФ. Брат розповів Софії, що росіянам найбільше подобалося, коли українці декламують вірш «Простите нас, родные россияне». Якщо хтось забував слова, окупанти били всіх. 

Тепер він хоче позбутися цього і дізнаватися більше про українську культуру.

«ФСБ перед обміном питали: “А чим ти будеш займатись, коли повернешся додому?” А він відповів: “Просто жити”. І те саме він сказав нам», — розповідає Софія.

Вона зараз є заступницею голови Всеукраїнської профспілки захисників України. Заради брата та усіх захисників вона продовжує свою роботу. 

Її родина — це історія цілої України. Чоловік зараз на фронті, ще один брат — загинув на Бахмутському напрямку, а Артем — нарешті вдома. 

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---