«Виїхав з Криму, бо не міг зрадити присязі». Азовець «Ялта» про оборону Маріуполя, полон та боротьбу за перемогу

Військовий із позивним «Ялта» служить у Силах оборони України без перерви з 2010 року. Коли Росія окупувала його рідний Крим, він не зрадив присязі й виїхав на материкову Україну.

Пройшов перші ротації на Донбасі, оборону Маріуполя та чотири місяці російського полону. Після обміну повернувся на фронт — нині служить в артилерії «Азову» у найгарячіших точках.

Про вірність присязі, витримку і те, що допомагає не здаватися навіть у найтемніші моменти, «Ялта» розповів «Точці Сходу».

«Кожен юнак має відслужити в армії»

«Ялта» народився й виріс у Криму, в Ялті. Цивільного життя в нього, каже, практично не було — у 2010 році пішов на строкову службу, а через пів року після цього підписав контракт.

«Я хотів піти на строкову, бо вважав, що кожен юнак, який поважає себе, має відслужити в армії», — пригадує він.

Тоді «Ялта» заочно навчався в Національному університеті внутрішніх справ у Києві. Служив на радіотехнічному розвідпосту, який відносився до ВМС ЗСУ. Командир поставив умову: якщо хоче їздити на сесії, має підписати контракт. І «Ялта» погодився. Після сержантської школи його призначили командиром піхотного підрозділу. Він перепідписав контракт на п’ять років і продовжив нести службу в Криму.

Окупація Криму

Та все змінилося у 2014 році, коли російські війська почали заходити в Крим. У той час «Ялта» якраз складав держіспити в Києві.

«18 лютого 2014 року я склав іспит із кримінального права. А після, колеги та одногрупники запропонували прогулятися Майданом. У той час вже активно тривала Революція Гідності. Я хотів на власні очі побачити», — згадує він.

«Ялта» прийшов на Майдан саме тоді, коли учасників Революції штурмували БТРи «Беркута». 20 лютого, коли він повернувся знову, став свідком розстрілу активістів на вул. Грушевського.

«Склав сесію. Після всіх іспитів заходжу в деканат поставити печатку, що відрядження закінчилося, і мені кажуть: “Ну що, у нас закінчилося. Тепер у вас там почалося”», — розповідає «Ялта».

Повертаючись до Севастополя, він уже бачив перші ознаки окупації. На залізничному вокзалі козаки з нагайками обшукували всіх, хто виходив із поїзда, перевіряли речі. На автовокзалі — місцеві узурпатори з георгіївськими стрічками. Перший блокпост так званої «самооборони» — перед поворотом на Балаклаву.

«Приїжджаю в частину. За кілька днів оголошують бойову тривогу, казармений режим і ми переходимо до оборони частин», — згадує він.

Коли півострів повністю опинився під окупацією, росіяни запропонували військовим три варіанти: служити в російській армії, залишитися жити в Криму, але звільнитися, або виїхати з півострова.

«Для мене вибір був очевидним. Не зраджуючи своїм принципам і присязі, я вирішив виїхати на материкову частину України».

«Ялта» не афішував своє рішення — просто зібрав речі, переодягнувся в цивільне й виїхав потягом. На тимчасовому «кордоні» російські прикордонники перевіряли документи.

«Я сказав, що їду на водолазні курси, і мене пропустили».

Батьки підтримали його вибір. Тато сам був військовим, хоч уже на пенсії. Вони сказали синові, що приймуть будь-яке його рішення.

«Мати навіть зітхнула з полегшенням, коли я сказав, що виїжджаю. Зрозуміло, що вона хвилювалась, бо було незрозуміло, куди, що й як далі. Але загалом вони були задоволені, що я залишився вірним присязі», — каже «Ялта».

Перша ротація

Після виїзду з Криму «Ялта» прибув до Києва. Там була точка збору всіх кримчан, які залишилися вірними Україні. На місці відмітили, хто виїхав з окупації, провели документальне оформлення та розподілили по частинах. Його відправили до Миколаєва, потім в Очаків — у склад Першого окремого Феодосійського батальйону морської піхоти.

Там проводили злагодження на полігонах. А згодом — перша ротація на Маріупольський напрямок, в район Водяного й Широкиного.

«Для мене це було як сніг на голову, бо я жив спокійним життям, не брав участі в активних бойових діях. Було трохи незрозуміло, бо молодий, дурний», — усміхається «Ялта».

Але він швидко адаптувався. Навчився перемикатися емоційно, відкидати страхи, коли потрібно було діяти. Підтримка побратимів допомагала переживати важкі моменти.

«Очікування смерті гірше за саму смерть. Ось це очікування перед невідомим — це було страшно. Особливо коли тільки виїжджали на ротацію в зону бойових дій. А найстрашніше було — це «Гради» — коли починала працювати реактивна артилерія».

«Я зрозумів, що буде повномасштабна війна»

Наприкінці 2021 року «Ялта» з підрозділом знову потрапив на Маріупольський напрямок — між Водяним і Широкиним. Найближча позиція до противника була за 160 метрів.

За тиждень до 24 лютого почалися обстріли «Градами» — тих, яких давно не було чути. Це, каже, був чіткий сигнал, що ситуація загострюється.

«Я моніторив ситуацію, бо розумів, що цього разу буде не просто брязкання залізом, а щось набагато серйозніше. По перехватах проходила інформація, що вже зайшли вагнерівці», — пригадує він.

О другій годині ночі з 23 на 24 лютого приятель «Ялти» із КПВВ «Каланчак» написав йому, що чути велику кількість техніки — і гусеничної, і колісної. «Ялта» запитав: «На наближення, віддалення чи на місці?». Той відповів: «Поки що на місці».

Близько четвертої ранку від приятеля знову надійшло повідомлення: «Росіяни прийшли, вийду на зв’язок, як зможу». Об 11-й ранку він відписався й повідомив, що окупанти вже в Херсоні.

«Тоді я вже зрозумів, що Маріуполь буде в оточенні найближчим часом. Але не очікував, що так швидко».

Оборона Маріуполя

Кожен ранок у Маріуполі починався зі стрілецьких боїв — коли тільки починало світати.

«І вертоліт прилітав, і танки лупили, не кажучи вже про артилерію та стрілецькі бої. Але ми трималися. Робили все, щоб противник розумів: ми тут, ми на місці, ми огризаємося і нікуди не йдемо. Ми не боїмося», — розповідає «Ялта».

Одного дня разом із побратимами «Ялта» потрапив під наступ одразу чотирьох танків. Один підбили, а три – прорвалися. Один з екіпажів встиг вискочити з підбитого танка й вступив з оборонцями в стрілецький бій. «Ялта» забрав у них документи — виявилося, це був повністю офіцерський екіпаж.

Але в бою з окупантом головною проблемою для захисників Маріуполя було забезпечення — продовольство й боєприпаси. Особливо не вистачало артилерії. На один український ствол працювало до 20 російських. Але в стрілецьких боях українці брали гору — це була перевага, як каже «Ялта», у «старій добрій війні на мужика».

«Хто б там не йшов — чеченці, кадрові військові, контрактники. Найважче було з вагнерівцями — вони досвідчені, шустрі. Але й вони так само «лягали»», — згадує «Ялта».

Поранення та прорив на «Азовсталь»

15 березня «Ялта» отримав перше поранення — осколкове від 120-міліметрової міни, яка розірвалася за три метри від нього. Його евакуювали до шпиталю, де надали медичну допомогу. А вже наступного дня росіяни вдарили авіабомбою по плавбасейну «Нептун», що був поруч, а потім й по самому військовому шпиталю.

«Ялту» перевезли на завод імені Ілліча, де він знову вийшов у стрій і тримав оборону. А 12 квітня разом з побратимами, азовець здійснив прорив на територію «Азовсталі». Через пару днів він отримав нове завдання — виїхати на підмогу до другого батальйону «Азова».

«Але там теж ситуація змінилася. І сталася ця всім відома трагічна переправа, в якій я брав участь. Вискочили знову на територію “Азовсталі”», — ділиться він.

Бійці тримати оборону допоки не отримали наказ від вищого командування скласти зброю. «Ялта» покидав територію заводу 18 травня. Перед цим, завдяки Starlink написав дружині повідомлення.

«Ми ж виходили самі. Нас обшукали й посадили в автобуси. Так з «Азовсталі» ми поїхали в Оленівку», — розповідає він.

Пекло полону

Коли бійців доставили до Оленівки, охорону вже змінили на російську Федеральну службу виконання покарань. Фізично не чіпали, але почалися допити — спочатку з ФСБ, потім із військовим слідчим комітетом.

«Були постійні допити. Мене змушували, щоб я погоджувався, підписував, що нібито вбивав цивільних, віддавав накази про розстріли».

Але у тому, чого він не робив «Ялта» не міг зізнатися.  За це його відправляли в ДІЗО, де катували та знущалися.

«Я не буду розповідати, що там відбувалося. Скажу одне: крики полонених звідти було чутно по всій колонії».

У липні 2022 року «Ялту» відправили до слідчого комітету в Донецьк на допити.

«Нас тримали в певному глухому куточку в будівлі. Мене туди закинули, я впав. Влетіли вагнерівці. Гуртом вони накинулися та почали лупцювати. Били так, що не розбирали — ногами, руками, прикладом автомата — по всьому, куди могли дістати. А коли дізналися, що я із Криму, били ще сильніше. Потім електрикою, дубинками, ребра ламали».

Але духом «Ялта» не падав.

«Багато хто впадав у відчай, казали: “Нас забули, нас кинули”. Я казав: “Не знаю, як ви, але я на Новий рік буду вдома”. Так, у принципі, і сталося», — усміхається «Ялта» і додає, що триматися йому допомагали думки про родину. Він був впевнений, що на нього чекають.

Дорога додому

20 вересня до камери, в якій перебував «Ялта», зайшли охоронці. Вони назвали його прізвище та ще двох «азовців».

«Ми всі вскочили. Кажуть: “Швидко на вихід”».

Зі зв’язаними руками та очима, їх посадили в машину. А далі — доба без їжі та води через Донецьк, Оленівку та Горлівку.

«Ніхто нічого не розуміє, ніхто нічого не знає. Я питаю: “Куди нас везуть?”. Хтось каже: “Не знаю, але головне, щоб не в Таганрог”. Проїжджаємо, дивимося — табличка Таганрог», — пригадує він із посмішкою.

Спочатку приїхали в СІЗО, потім – на аеродром. Хтось із хлопців припускав, що це обмін, але «Ялта» до останнього не вірив.

З таганрозького аеродрому хлопці вилетіли до Москви, а звідти — до Гомеля. Там їх посадили в автобуси. Коли почали зрізати маски з очей, «Ялта» остаточно зрозумів — обмін.

«Виходжу, підходжу до російської сторони, яка нас супроводжувала й питаю: “У вас цигарки не буде?”. Він каже: “У своих попросишь” — і показує куди йти. Я йду, дивлюся — а там вже наші державні символи, хлопці стоять під щитом, кричать: “Слава Україні!”».

«Перемога має бути»

Після повернення «Ялта» пройшов реабілітацію, поряд була його родина. А потім захисник вирішив продовжити службу.

Нині «Ялта» служить в артилерії «Азова». Воює на найгарячіших ділянках — в Серебрянському лісі, на Торецькому напрямку, під Костянтинівкою. Військовий каже, зараз війна дуже змінилася. І, в першу чергу, через масованість дронів».

«У Маріуполі було трошки простіше тим, що не було такої кількості дронів. Були розвіддрони, БПЛА розвідувальні, але не було FPV — це найголовніше. І були дрони зі скидами, але не в такій масовій кількості, як сьогодні», — пояснює він, — «Зараз найстрашніше — це FPV. Вони в такій кількості, що вдихнути спокійно не можна. І вони не тільки на нулі — залітають у тил на 20 кілометрів».

Та попри таку активність ворога, разом із побратимами «Ялта» продовжує виборювати нашу перемогу.

«Якою вона буде дійсно — не знаю. Але вона має бути однозначно. По-іншому не можна».

Читайте незалежне медіа Сходу України та Надазов’я «ТОЧКА СХОДУ».

---