«Я адаптувався»: історія Дмитра Биховченка, який після втрати ніг повернувся на службу

Колишній бариста, а нині ветеран спецпідрозділу ГУР Дмитро Биховченко отримав важке поранення під Авдіївкою — росіяни скинули міну з дрона в його окоп. Він втратив обидві ноги, пережив болісну реабілітацію і повернувся до служби. Тепер Дмитро працює водієм у патронатній службі та планує подорож з дружиною. 

Поранення під Авдіївкою

Дмитро Биховченко — колишній бариста, який пішов на фронт добровольцем у спецпідрозділ «Стугна» ГУР. У ніч на 30 жовтня 2023 року він отримав важке поранення під Авдіївкою. Дмитро з побратимами та разом з бійцями 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» мав прибути для підтримки Російський добровольчий корпус, але все пішло не за планом. Авдіївка була замкнена в кільце, і військові опинилися в оточенні. Обстріли були настільки сильними, що Дмитро не почув, як підлетів ворожий дрон, який скинув міну до них в окоп.

Міна перебила Дмитру ноги. Після дев’яти годин очікування була евакуація, але вони знову потрапили під обстріл. Тоді уламок потрапив у груди. Лікарі буквально рятували йому життя, але їм довелося ампутували обидві ноги.

Недобра реабілітація та паперова тяганина

Після трьох місяців у лікарні Дмитро відправився до протезного центру у Львів. Його назву він називати не хоче. Там до нього погано ставилися, але скаржитись вже пізно.

«Коли говорив, що хочу в туалет, мені відповіли, що прибирати за мною ніхто не буде. А тому довелося самостійно їхати у вбиральню. Там упав з коляски, намагався піднятися, лежав на цьому мокрому кахлі і вирішив, що треба звідти тікати. Там я пробув всього тиждень». 

У Києві на лікуванні поряд з ним постійно були мама, дружина та друзі. Однак у Львові йому довелося залишитися самим, без підтримки рідних. Тоді він відчув себе безпомічним. 

«Як маленька дитина, тільки ще з пораненням. У тебе щось болить і це страшно. І тобі немає до кого звернутися. Якщо там двоє-троє людей до тебе агресивні, ти не йдеш до четвертого просити допомоги, ти закриваєшся. Ти і так нормально закриваєшся після всіх поранень. А коли до тебе ще погано ставляться, то починаєш ненавидіти всіх».

Дмитро ще не отримав інвалідність та статус УБД. Процес збору необхідних документів дається складно — вони надходять із великими затримками.

«Якусь довідку з частини я чекаю по пару місяців. Там кажуть, що не від них залежить, а від когось “далі”. “Далі” кажуть, що також не від них. Хтось скаржиться на ТЦК. Це замкнуте коло і всі знайдуть крайнього». 

Життя без протезів і адаптація

Після отриманих поранень Дмитро відмовився від класичного способу протезування, бо залишився лише таз. Деякі протезні центри готові взятися, але не гарантують, що він зможе ходити – лише стояти. Також йому пропонували остеоінтеграцію, але є ризики, що таз може тріснути і він взагалі не зможе пересуватися.

Дмитро був вимушений самостійно адаптуватися до життя в колісному кріслі.

«Я не готовий пробувати. Я не втрачав часу, не чекав, коли стану на протези, а вчився та адаптувався до крісла колісному. По квартирі повзаю, можу самостійно залазити у машину, керувати нею. Одягатися, по дому займатися справами», — пояснює Дмитро.

Тренування рук стало важливою частиною його реабілітації. Він відвідує Труханів острів, де займається вправами та проводить час з друзями. 

Мрії про подорож

Дмитро дуже любить каву. До війни він працював баристою, саме тому його позивний — «Флет Вайт». Тепер, попри всі труднощі, він продовжує мріяти та планувати майбутнє. Головне для нього — це підтримка його дружини.

«Моя дружина — це моє найбільше досягнення. Вона була зі мною весь цей час, і саме завдяки її підтримці я зміг пережити всі ці випробування. Ми хочемо зібратися разом, взяти з собою нашого лабрадора і відправитись у подорож Європою», — ділиться своїми планами Дмитро.

---