«Я був просто солдат: нікому не казав, хто я і звідки»: як відомий кінооператор Ярослав Пілунський став до лав ЗСУ

Кінооператор Ярослав Пілунський — один із тих майстрів, чия професія перетворилася на зброю. Він знімав Революцію Гідності, документував окупацію рідного Криму, пережив шість днів полону та тортури, а повернувшись — заснував підлітковий кінотабір «Жовтий автобус», щоб протидіяти пропаганді.

З початком повномасштабного вторгнення Пілунський знову став до бою — тепер як оператор дронів у складі військової розвідки.

У проєкті «Життя після» він розповів про свій полон, про дітей, яких вчив критичному мисленню, про війну, яка змінила все, та про відповідальність, яку сьогодні поділяють усі.

Полон, що перевернув світогляд

Кінооператор Ярослав Пілунський пам’ятає окупацію Криму не лише через свою роботу. У 2014 році його разом із колегою захопила так звана кримська «самооборона». Вони документували події на півострові. Шість днів полону, допити, побиття, тортури — усе це стало відправною точкою для його майбутнього проєкту «Жовтий автобус».

Найбільшим шоком для нього були не удари чи погрози, а те, хто саме його допитував.

«Мене здивувало, що це були молоді люди з університетською освітою, але абсолютно пронизані російською пропагандою. Критичного мислення — нуль», — згадує він.

Допити супроводжувалися фізичним насиллям:

«На кожне питання — удар. І з ноги, і з руки. При цьому вони ставили стандартні пропагандистські питання: де фашисти, чому вийшов на Майдан».

Пілунський каже, що одна фраза — «щоб скинути кримінал з влади» — викликала в допитувача емоцію, яку він досі пам’ятає. Той відсмикнув пістолет від скроні Ярослава… і переставив його в коліно — запитання продовжилися. Але сам момент говорив про інше.

«Якби цей хлопець під час Майдану був у Києві в студентському колективі, він би став у “Правий сектор”. Він був готовий захищати — але потрапив на іншу сторону барикад».

Повернувшись із полону, Пілунський почав вивчати історію РФ, читав про масову свідомість та шукав спосіб протидіяти впливу пропаганди. Так зʼявився «Жовтий автобус».

Чому «Жовтий автобус» — про майбутнє?

Як документаліст в об’єднанні кінематографістів «Вавилон’ 13», Пілунський багато їздив прифронтовими містами. Він бачив, як місцеве населення формує свої погляди через російську пропаганду. І зрозумів: діяти треба через підлітків — тих, чиє мислення ще гнучке.

«У 16–17 років дитина може відмовитись від усього, що їй говорили батьки. Це революційний вік. Якщо тоді показати напрямок — він закріпиться на все життя».

У «Жовтому автобусі» підліткам показують не просто техніку зйомки. Їм демонструють демократичну модель взаємодії, якою живе медійний світ.

«Ми показуємо, що цивілізація — це коли люди домовляються і поважають один одного. Діти бачать, що пропагандистські штампи — хибний шлях».

Важливо й інше — вони вчаться медіаграмотності:

«Ми пояснюємо технології впливу через екранне мистецтво. Дитина вже має передумови критичного мислення, бо знає, як нею намагаються маніпулювати».

Кінооператор на повномасштабній війні

Пілунський не пішов на війну у 2014 році: дружина була вагітна, а під час його полону — вже на п’ятому місяці.

«Ми домовились, що поки дитина не народилась, я не буду ризикувати її психологічним станом».

Тоді він зайнявся волонтерством.

У 2022-му рішення ухвалилось миттєво:

«Дитині вже було 7 років. Я сказав: я не можу не йти. В мене ще чотири сини, двоє дорослих. Хтось із родини повинен бути на фронті. Краще я».

На момент початку вторгнення Пілунський був у Римі, де закінчував роботу над фільмом. Полетіти вже не міг — добирався автобусами. Привіз родину на Захід України — і пішов працювати як оператор, забезпечуючи інформацією іноземні медіа.

Згодом доля звела його з розвідгрупою, яку очолював Герой України Євген Межевікін на позивний «Адам». Там були професори, студенти, добровольці, ветерани аеропорту. Групі потрібен був оператор дронів — і ним став Пілунський.

«Так я зайшов у війну», — каже він.

«Київщина була демоверсією війни»

Коли Київську область звільнили, командир запропонував продовжити співпрацю вже на інших напрямках. Він погодився, але наголосив: щоб повноцінно воювати, потрібна офіційна мобілізація — це і про безпеку, і про відповідний юридичний статус на передовій.

Після оформлення документів команда вирушила на Запорізький напрямок.

Саме там вони отримали перший справді важкий бойовий досвід.

«Стало зрозуміло, що військові дії в Київській області — це, як ми жартували, це були була демоверсія війни, тому що під Запоріжжям вже на нас виходили гелікоптери».

А також збільшилися калібри артилерії і мінометів, а інтенсивність боїв стала вищою.

Цей період повністю змінив його життя:

«Я вийшов зі стану зіркового оператора, де всі знають твою роботу і все комфортно. На війні я був просто солдат. Нікому не говорив, хто я і чим займаюсь».

Коли оператор і солдат — несумісні ролі

Перші місяці Пілунському було важко розділити професію та бойові завдання.

«Навіть під обстрілами я думав, як гарно це виглядало б у кадрі. Бачив кут, ракурс. І сам собі казав: лежи, не рухайся».

Згодом прийшло усвідомлення: творча робота оператора та бойова робота несумісні. Це два різні стани свідомості. Якщо він оператор — він мислить образами, композицією, динамікою. А якщо він виконує бойове завдання — має бути максимально зосередженим на ситуації, на сигналах командира, на небезпеках довкола.

«Я не можу на виїзді на бойове завдання думати про кадр, — пояснює він. — Там потрібно їхати максимально швидко й постійно думати про безпеку. Не можна зупинитися посеред дороги, бо “класний ракурс”. Це не кіно. Тут усе вирішують секунди».

Новий етап: крила замість камер

Сьогодні Пілунський служить у новій бригаді безпілотних систем. Команда працює з дронами дальньої дії та «крилами».

«Ми пройшли шлях від “Мавіка” до потужних ударних апаратів. Зараз — режим навчання і впровадження інновацій. Постійно розвиваємось, щоб бути ефективнішими».

Водночас Ярослав каже, що попри весь досвід, який отримав на фронті, він не став «військовою людиною» у класичному сенсі. Ніколи не мріяв про військову кар’єру, не бачив себе в армії й не планує залишатися у війську після перемоги. Але зараз для нього це — обов’язок.

Також Пілунський наголошує: далеко не всім потрібно йти на фронт. У тилу є величезний обсяг важливої роботи, і надійний тил — це опора для військових.

Він згадує випадок, коли сфотографувався для своїх волонтерок і сказав:

«На мені все, що дала держава — це тільки автомат. Усе інше, що мене захищає, — це ваша підтримка».

Він додає, що багато цивільних, які працюють під обстрілами — зокрема рятувальники чи працівники критичної інфраструктури — цілком заслуговують на статус учасників бойових дій. Бо їхня робота іноді не менш небезпечна, ніж робота на передовій, і вони так само наближають перемогу.

---