«Я був щасливий, але те життя зараз недосяжна мрія», — військовослужбовець Руслан Кладков про рідний Лисичанськ

Військовослужбовець 111-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Руслан Кладков раніше жив у Лисичанську. На захист рідного міста він став у перший же день повномасштабного вторгнення. Але через п’ять місяців, через загрозу оточення, його підрозділ  вимушено залишив місто. 

Про те, яким був Лисичанськ до окупації, як тривали бої за місто та як українці, які там залишилися, допомагають ЗСУ — Руслан Кладков розповів у нашому проєкті «Моє місто — моє життя».  

Лисичанець на Євромайдані та в «Азові» 

До 2014 року Руслан Кладов був бізнесменом — «тримав» бази відпочинку, кав’ярні, займався ремонтом комп’ютерів. Також працював юристом  — обслуговував фірми, які займалися імпортом товарів.  

Взимку 2014-го брав участь у Революції гідності на Майдані Незалежності у Києві. Руслан був у «Львівській сотні» — русі самооборони Майдану й жив у кінотеатрі «Жовтневий». 

«Важко згадувати ті події, але є чим пишатися за наш народ, за наших людей, бо сміливості вистачило відвоювати у несправедливості, у неправди, у загарбників свою честь», — говорить чоловік. 

Після цього чоловік вирішив піти у військо. Каже, ще тоді дотримувався правих поглядів, а тому долучився до лав батальйону «Азов». 

Згадує, тоді штаб був у Києві, там оформили документи й вирушили в Урзуф, що неподалік Маріуполя. 

«Тоді майже не було зброї та спорядження. Я приїхав у своїй формі та з мисливською рушницею. Ще в мене був FPV-дрон, хоча тоді це було зовсім не популярно у війську»,— згадує лисичанець. 

Через рік служби в «Азові» чоловік повернувся до цивільного життя. 

Лисичанськ — великий індустріальний центр Донбасу 

Руслан Кладков народився в Лисичанську, там же народилися його батьки та діти. Чоловік любив своє рідне місто. 

Воно розташоване поряд із Сіверськодонецьком, по інший бік  річки Сіверський Донець. 

Спочатку подружжя мало одну квартиру, а після народження сина переїхали в іншу — трохи більшу. А попередню віддали в оренду.  

Нова квартира була в районі старого міста, де всі, за словами чоловіка, були щасливі. Руслан згадує, які привітні в нього були сусіди: разом в маленькому дворику вони восени прибирали листя, а взимку — сніг.

Родина виховувала двох дітей, разом вони любили відпочивати у парку та їздити на природу, гуляли з собакою. 

«Я був щасливий. І думаю, більшість мешканців міста можуть сказати – поверніть наше старе “погане” життя. Те життя зараз недосяжна мрія», — ділиться Руслан. 

Чоловік пишається, що виріс у місті, яке називають колискою Донбасу. Бо саме у Лисичанську, ще у 18 сторіччі,  відкрили першу шахту в регіоні, яка видобувала вугілля у промисловий спосіб. 

До 2014-го у Лисичанську працювали багато промислових підприємств. Зокрема, завод «Пролетарій», який виготовляв скло. Вікна з цього скла досі можна побачити у вагонах українських поїздів. 

«Лисичанськ був великим індустріальним центром до 2014 року. Але саме через російське вторгнення багато підприємств були розграбовані та закриті».

Чоловік згадує, що після занепаду промисловості, в місті почали приділяти увагу молоді — будували хаби, створювали молодіжні та спортивні майданчики, кіноклуби. Ремонтували школи та садочки, проводили змагання з греблі. Лисичанськ хотів стати містом молоді. 

Бої за Лисичанськ 

23 лютого 2022 року родина Кладкових святкувала день народження доньки, але водночас була готова до початку великої війни. Заздалегідь зібрали «тривожні рюкзаки», а зранку 24-го числа вирушили на службу — дружина Карина тоді працювала в Сіверськодонецькому ТЦК. А Руслан пішов в тероборону. Після цього подружжя побачилось тільки через пів року.

«Тоді зранку окупанти обстріляли військову частину у Лисичанську. Нам доручили знайти, хто це зробив, але нам вдалося виявити тільки місце, з якого стріляли, та зброю — це був одноразовий РПГ», — згадує військовослужбовець.  

А згодом отримали команду тримати оборону в районі Кремінної, що за 30 кілометрів від Лисичанська. 

Водночас Руслан не приховує: тоді військові були погано оснащені. Не було запасів їжі, зброї, амуніції. 

«Під час оборони Рубіжного для груп, які виїжджали на позиції, ми збирали з усіх те, що потрібно: бронежилети, каски, патрони».

Бої за сам Лисичанськ тривали недовго, бо ворог обійшов місто з іншої сторони і на початку липня 2022-го окупував його. 

«Фактично бої за Лисичанськ були або в Сіверськодонецьку, або в Рубіжному, або в Привіллі. У Лисичанську зберігалися боєприпаси, розташовувався особовий склад», — розповідає Руслан.

Потім їхній пункт дислокації росіяни уразили артилерією. Було багато влучань, але всі вціліли. 

Під час відступу з Лисичанська Руслан Кладков відчував відчай. Йому хотілося битися за нього до останнього. Але, через ризик опинитися в оточенні, підрозділам довелося відступити. Тоді у росіян була перевага в артилерії, авіації, реактивних системах залпового вогню, боєприпасах та особовому складі. 

Протягом чотирьох місяців окупанти обстрілювали місто — знищили частину домівок та адміністративних будівель. 

Перед відступом востаннє був у рідній домівці 

Перед виходом з позицій Руслан Кладков встиг зайти додому. Хоча тоді зовсім не думав про житло — привіз продукти сусідам. Забрав кота, дитячі медичні картки, ікону дружини, хоча сам — атеїст. 

«Тоді я вже розумів, що знаходжусь тут востаннє. Але було не до роздумів. Я тоді приїхав на евакуацію бійців, але виявилося, це була евакуація тіл загиблих».  

Усі цінні речі залишилися у квартирах. Їх  родина побачила у пропагандистському ролику вже після окупації міста. Одну з них загарбникам нібито довелося розміновувати. У «репортажі» повідомили, що в ній жив «неонацист». 

«Вони зробили якесь шоу. На барній стійці зняли тарілку, під якою нібито були кільця від гранат. Вони кричали, що квартиру заміновано. А потім винесли звідти гранати. Це було дуже смішно, але мінувати свою квартиру — навіщо мені?, — розповідає чоловік. 

Потім цю квартиру привласнила окупаційна влада, згодом у неї заселили родину росіян. В іншій  — оселилася сусідка, яка полюбляла горілку. 

«То був репортаж про те, як живуть люди в Лисичанську. І в моїй квартирі відкрила двері наша сусідка Лариса. Мабуть, вона обрала найкращу»,— говорить Руслан. 

«Рух спротиву є і він працює» 

Зараз Руслан Кладков —  помічник командира з правової роботи – начальника юридичної служби 111-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. На інтерв’ю до «Точки Сходу» приїхав на два дні з Покровського напрямку. 

Чоловік вірить у звільнення міст Донеччини та Луганщини від загарбників. І вірить в українців. Військовослужбовець іноді спілкується з тими, хто залишився в окупації. Але ті це ретельно приховують. 

«Вони дуже бояться, що хтось дізнається, що вони зі мною хоча б дружили. Бо я майданівець, “азовець”. Для росіян — це джекпот», — каже чоловік. 

Водночас люди розповідають, що окрім руйнацій війни, місто також лежить в комунальних руїнах. У деяких районах частково немає або світла, або води, або газу чи опалення. 

Більшість людей — згодні жити з окупантами, але є й ті, хто вірить у повернення в Україну і залишається в окупації лише через рідних — стареньких або хворих батьків, яких потрібно доглядати. 

Є й партизани — з ними також час від часу співпрацює Руслан.

«Якщо ви побачите уражені об’єкти на території Лисичанська й з загиблими окупантами, то ви точно зрозумієте, що там є рух спротиву і він працює», — заявляє Руслан Кладков.

Повернутися додому дуже хоче дружина. А ось Руслан хвилюється за дітей. Але найбільше — за сина. Бо на деокупованих територіях може бути небезпечно для малечі. 

«Я згадую себе в дитинстві – завжди шукав пригод, десь щось шукав, теж знаходив якісь речі, які залишились після Другої світової. А якщо мій син буде непосидючий та опиниться в небезпеці? Тому мене лякає повернення». 

Зараз для чоловіка найважливіше — його діти. Бо за ними майбутнє, тому все, що він робить — для доньки та сина.

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна».

---