«Я — і мама, і тато»: як війна виснажує батьків і чому психологічна допомога рятує дітей

Коли один із батьків на фронті, інший змушений тримати на собі весь світ родини.

У Харкові, під сиренами й обстрілами, Валерія виховує двох доньок сама. Вона говорить про втому, злість і виснаження — і про те, чому звернення до психолога стало необхідністю не лише для неї, а й для її дітей.

У матеріалі «Точки Сходу» є також рекомендації психологині благодійного фонду «Голоси дітей» про те, як батькам зберігати емоційну стабільність під час війни та підтримувати дітей.

«Мій стан дуже відбивається на дітях»

Валерія та її родина живуть у Харкові. Вони не виїжджали з міста з початку повномасштабної війни. Її чоловік — військовий, який майже чотири роки на фронті, часто без зв’язку, під постійними обстрілами.

У Валерії двоє доньок — одній сім років, а друга вже підлітка. Старша донька пам’ятає життя з батьком до війни. Він був поруч, був частиною її щоденної реальності. На сімейних фото він — майже всюди. У спогадах — теж. Молодша ж має зовсім інший досвід. Від трьох років вона фактично росте без тата поруч. Під час поїздки до психологічного кемпу благодійного фонду «Голоси дітей» фахівці звернули увагу на стан дівчинки.

«Їй дуже потрібен тато. Вона сильно сумує за ним і потребує моєї присутності», — каже Валерія.

З часом Валерія почала помічати, що її емоційний стан погіршується. З’явилися дратівливість, злість, агресія. Стало важко контролювати власні емоції.

Молодша донька почала частіше вередувати, порушувати правила, привертати увагу будь-яким способом. Старша донька, як підлітка, теж переживає емоційні гойдалки. Вона також працювала у кемпі з психологом.

«Мій стан дуже відбивається на дітях, бо я зараз, як і мама, і батько. Єдина опора в сім’ї для них. І плюс онлайн-освіта — доньки постійно вдома. Тому я ще трохи вчителька і це дуже важко», — говорить мама.

Близько року тому Валерія відчула повне виснаження.

«Знаєте, коли енергія вже не на нулі, а в мінусах. І я нічого не можу дати нікому, навіть собі».

Серед основних симптомів також були хронічна втома та серйозні проблеми зі сном — не допомагали ані заспокійливі, ані вітаміни.

Ситуацію погіршували постійні обстріли у Харкові. На тлі стресу Валерія почала «заїдати» емоції солодким, але з часом зрозуміла, що навіть це не приносить полегшення, а здатність відчувати радість зникає.

Інструменти самодопомоги

Саме усвідомлення власного стану й стало причиною звернення по психологічну допомогу.

Саме тоді жінка постукала до благодійного фонду, де пройшла тримісячну терапію, а загалом до психологів почала звертатися ще з 2023 року — зокрема працювала з арттерапією, яка виявилася для неї особливо дієвою.

Частковою опорою для неї стала книготерапія — фентезі, яке дозволяло ненадовго дистанціюватися від реальності, однак внутрішнє відчуття спустошеності не зникало.

Вона переконана, що психологічна допомога під час війни — це базова потреба.

За її словами, робота з психологами стала для неї найкращим і водночас найекологічнішим способом проживати складний період. Після терапії стан змінювався: з’являлося більше енергії, а разом із нею — можливість бути опорою для дітей.

«Коли в мені більше енергії, я можу поділитися нею зі своїми дітьми», — пояснює вона.

Валерія також наголошує, що є зв’язок між станом дорослих і переживаннями дітей:

«Будь-яка психологічна проблема у дитини — це однозначно проблема батьків. Дитина зчитує наш стан і віддзеркалює його, як лакмусовий папір».

А ще через стереотипне ставлення до дружин військових її коло спілкування суттєво звузилося, тож психологи стали для неї безпечним простором.

«Це як класна подруга, яку ти не травмуєш своїм болем».

Говорити про страх за чоловіка та власний стан вона може лише з фахівцями, бо саме вони допомагають проживати це.

«Я вважаю, що психологічна допомога — це прям must have для кожного. Це як зараз модно говорити базовий мінімум. Бо ми всі травмовані однозначно».

Чому стан дітей залежить від дорослих

Психологиня благодійного фонду «Голоси дітей» Марина Дудник підтверджує: війна травмує всіх, але по-різному. Вона працює з дітьми та їхніми батьками, аби зменшити вплив війни та стресів на їхнє ментальне здоров’я. Діяльність осередків фонду реалізується в межах проєкту EMPOWER за підтримки німецької гуманітарної організації Diakonie Katastrophenhilfe.

«У дорослих психіка сформована. Вони усвідомлюють небезпеку, прогнозують наслідки й беруть відповідальність».

Саме це часто призводить до хронічного стресу, виснаження і почуття безсилля. Дорослі схильні ігнорувати власні потреби, концентруючись на виживанні та підтримці дітей.

«Це накопичується і з часом проявляється у вигляді вигорання, тривожних розладів, депресії, порушень сну».

У дітей реакція інша. Вони не завжди розуміють, що відбувається, але дуже гостро відчувають небезпеку. Їхня психіка ще формується, тому війна підриває базове відчуття безпеки.

«Ми можемо бачити регрес у поведінці — ніби “відкат назад”», — пояснює психологиня.

Це може бути нічний енурез, підвищена тривожність, агресія або замкнутість. Також зростає залежність від дорослих.

Марина Дудник наголошує: діти зчитують не слова, а стан. Якщо поряд тривожний дорослий — дитина ніколи не почуватиметься в безпеці. Навіть якщо батьки говорять, що «все добре», але самі перебувають у страху, дитина це відчуває. Тому ключову роль відіграє емоційна доступність дорослих.

Стабільний дорослий — головна опора для дитини

Коли батьки визнають емоції дитини, не знецінюють їх і залишаються поруч, це має терапевтичний ефект.

«Достатньо бути поруч і проговорювати: “Я бачу, що тобі страшно. Я з тобою”».

Важливо, щоб батьки не приховували емоції повністю, але показували приклад здорового проживання страху.

Саме тому під час роботи з родинами у фонді перш за все допомагають стабілізуватися батькам: навчають технік саморегуляції, працюють з тривогою, виснаженням і накопиченим стресом, проводять психоосвіту.

За словами психологині, якщо дитина після терапії повертається у середовище, де дорослі залишаються емоційно нестабільними, ефекту від допомоги не буде.

Тож перший крок — навчитися контролювати власні емоції, розуміти свої внутрішні й зовнішні ресурси та відновлювати контакт із собою.

«Це як у літаку: спочатку потрібно одягнути кисневу маску на себе, щоб потім мати змогу допомогти дитині», — підсумовує Марина Дудник.

Читайте також: «Ефект сирени» і дихання з телефоном: як зменшити тривожність дорослим і допомогти дітям

---