Я не втратив ногу, я її «розміняв»: історія азовця Владислава Жайворонка

Боєць бригади «Азов» Владислав Жайворонок на позивний «Вікіпедія» втратив ногу в результаті ракетної атаки у Маріуполі в ніч з 15 на 16 травня 2022 року. Тоді життя врятували медики — у бункері меткомбінату «Азовсталь» напівпритомному військовому зробили переливання крові, а потім іржавою радянською пилкою ампутували ногу.

У той же день, разом з іншими оборонцями міста, Владислав вийшов у полон, загарбники відправили його до донецької лікарні. Після повернення на вільну територію України ветеран пройшов чисельні операції і протезування, в Україні та США.

Наразі Владислав Жайворонок живе у Києві, займається волонтерством, бере активну участь в акціях на підтримку військовополонених, Міжнародних самітах та конференціях. Свою історію захисник розповів «Точці Сходу».

«Азов» — це більше, ніж братерство 

Владислав Жайворонок родом з невеличкого міста Берислав, що на Херсонщині. У 16 років хлопець переїхав до Одеси, вступив на радіотехнічний факультет Політехнічного інституту і хотів стати оператором дронів. 

«Я з дитинства, з 12 років займався. У мене це як моя релігія: чим більше буде літати дронів, тим менше крові наші хлопці проллють», – вважає Владислав. 

Після завершення університету хлопець переїхав до Маріуполя, адже мріяв потрапити до полку «Азов», в якому на той момент служив його товариш. У 2015-му, після обстрілу мікрорайону «Східний», той надіслав Владиславу відео, яке назавжди закарбувалося в його пам’яті. 

«Я дивився це відео очима цивільного і не розумів, що я бачу, не усвідомлював всього. Я бачив, як люди бігають, метушаться, хтось поранений, багато загиблих. І бачив азовців – вони були дуже втомленими, але у жодного з них не було на обличчі переляку. Вони знали, що роблять, були спокійними і навченими. І я зрозумів, що я хочу бути в першому ряду з цими хлопцями», – згадує ветеран. 

Так у 2018-му, після проходження бойової підготовки, Владислав став азовцем. На той момент йому було 26 років. 

Потрійне комбо: пілот, зв’язківець, бойовий медик

Спочатку, як і планував, Владислав почав «літати» над полем бою, а згодом потрапив у розвідпідрозділ «Азову».

Перше «бойове хрещення» сталося у 2019 році в районі Світлодарської дуги, а бойове поранення – 28 лютого 2022 року на позиціях між Маріуполем та Широкиним. У той день підрозділ Владислава потрапив у засідку росіян. Тоді, згадує ветеран, загинули багато його побратимів, а він отримав поранення у плече. 

«Там була перша втрата нашого взводу. У тій ситуації не мав вижити ніхто. Машину розстріляли впритул. Ми знаходилися на території, підконтрольній ворогу. Ми відстрілювалися, розуміючи, що скоріш за все загинемо. Було одне бажання – „продати“ своє життя подорожче. Якщо помру, то заберу з собою якомога більше окупантів, — ця думка не виходила з моєї голови», – згадує азовець. 

Після поранення Владислав деякий час не міг керувати дронами, тож випала нагода проявити себе за третім військовим фахом – в якості бойового медика. 

«Я був взводним медиком. Оскільки ми були взводом розвідки і мали постійні ризики, нам потрібні були хоча б чотири медики. Але я став п’ятим. І це дуже допомогло мені під час оборони Маріуполя», – каже ветеран.

«Мене могли покласти у чорний пакет»

 У ніч з 15 на 16 травня 2022 року Владислав, разом з побратимами, поверталися на позиції. У цей момент окупанти скерували на них протитанкову ракету. 

«Я одразу втратив зір на одне око, перебило обидві руки і ногу. Я покликав на допомогу свого побратима, “Межу” (позивний – ред.), він мене фактично врятував – наклав турнікет», – згадує «Вікіпедія». 

Далі Владислава евакуювали в бункер «Азовсталі». Хлопець щохвилини втрачав багато крові, тоді йому здавалося, що це кінець, але життя врятувала анестезіологиня Ніна.

«Попри те, що я майже був без свідомості, вона випитала у мене групу крові. Вишикувалася черга з хлопців інших поранених, які мені дали трохи своєї крові. Це все в якійсь там пляшці перемішали, шприцем в мене загнали. Це спрацювало», – ділиться захисник.

Далі за діло взявся хірург – щоб не дати Владиславу померти, він ампутував йому ногу. Кістку різав іржавою радянською пилкою, а рану зашивав – рибальською волосінню. 

«Я в хірурга пізніше спитав правда це чи ні. Він зніяковів і каже: “Я її спиртом протер”. Насправді він зробив неймовірну роботу у тих умовах і з такими підручними засобами. Хірурги “Азовсталі” — це просто боги», – каже Владислав.

У той же день, 16 травня 2022 року, за наказом командування Сил оборони України, Владислав, разом з іншими оборонцями «Азовсталі», вийшов у полон. Через добу його привезли в одну із лікарень Донецька. Там, без належного лікування, він пролежав майже два місяці. 

«Лікування було дуже формальним – не з метою вилікувати нас або зробити краще щоб не допустити смерті. Мені антибіотики дали лише на шостий день. Диво, що я не згнив там», – згадує азовець. 

«Врятоване» око та протези

Після звільнення з полону Владислав приїхав до Запоріжжя. Там йому дістали один уламок з руки, оглянули травмоване око та відправили до Києва. У столиці лікарі дістали решту уламків, а в Інституті мікрохірургії ока провели реконструкцію. 

«У першу чергу, око зберегли завдяки зусиллям запорізьких, а потім вже київських лікарів. Око в мене залишилось, але воно майже не бачить. Якийсь відсоток є, але воно не функціональне. Максимум, що я можу – не врізатися в стіни. Але це не точно», – жартома пояснює ветеран. 

Також у Києві Владиславу реампутували ногу та зробили перший протез за державні кошти. Із пошуком центру протезування допомогли побратими та патронатна служба бригади «Азов». 

«Спочатку ми зробили Владу тестову приймальну гільзу з фіксуючим пристроєм. Пізніше – перейшли на вакуумну систему кріплення, ця система набагато краща. Він може протягом дня активно та комфортно рухатись. Завдяки такому виду протеза, покращується кровообіг. І це одна із сучасних технологій, яка є в світі», – пояснює інженер-протезист Олександр Стеценко.

Згодом Владиславу встановили другий протез, але вже у США, за програмою фонду Revived Soldiers Ukraine. 

«Класний протез, міцніший, але він важчий. Тому він у мене для певних специфічних задач. Це знаєте, як взуття. Протез – це взуття», – каже ветеран.

І зауважує, що зараз має вже третій протез, виготовлений в Україні за допомогою проєкту «Серце Азовсталі». Він розрахований на активне життя в межах міста та зменшує навантаження на спину.

«Я не відчуваю до себе жалю і не даю себе жаліти іншим»

У проміжках між протезуваннями Владислав проходив реабілітацію – відвідував Інститут реабілітації у Києві. Такі тренування, вважає ветеран, дають результати, щоправда, за певних умов. 

«Там є все необхідне обладнання. Але важливо зрозуміти, що всі ці “іграшки” корисні для тих, хто готовий займатися і готовий переступити через себе. Жоден протез ніколи не буде таким же зручним, як нога», – акцентує захисник. 

Водночас Владислав зізнається, ніколи не жалкував, що пішов на фронт. Він впевнений, навіть після поранення життя – триває. 

«Я ніколи не відчував, що я втратив кінцівку. У сенсі втратив? Я її не втратив, я її “розміняв”. У мене кінцівку десь там “собака вкрала” на “Азовсталі”, але завдяки моїй роботі багато окупантів повернулися додому у пакетах. Мене це влаштовує», – зізнається «Вікіпедія». 

Нині Владислав Жайворонок живе у Києві, регулярно бере участь в акціях на підтримку військовополонених, їздить на Міжнародні саміти та конференції. А ще –  надихає оточуючих своїми оптимізмом та рішучістю. 

«Мене рухає вперед візуалізація того, що вже пройдено, що я вже зміг зробити. Допомагають у цьому найдорожчі люди. Неочікувані знайомства дають найближчих людей. Тих людей, яких я не знав до великої війни, до поранення. Я не будую якісь далекі плани, але я хочу максимально ефективно використати, відведений мені час. Я мрію дочекатися з полону своїх побратимів, всіх до останнього і робитиму усе для цього», – підсумував захисник України. 

Читайте також: Життя на протезах: історія азовця, який втратив ноги на війні

---