«Я ніколи не повернуся додому»: художниця з Донецька створила комікс про переселенство

Ганна з псевдонімом «Абрикос Абрикосовий» — художниця з Донецька, яка через мистецтво проживає війну й поступово відкриває для себе українську ідентичність. Виростаючи в аполітичному середовищі, вона приходила до цього не одразу — через втрати, вимушені переїзди та особистий досвід зіткнення з війною.

Про те, як народився комікс про переселенство, дитинство в Донецьку та про мистецтво як спосіб терапії — читайте в матеріалі.

Комікс «Я ніколи не повернуся додому»

Ганна зізнається, що сподівається більше ніколи такого не писати. З таким форматом вона працює не вперше, але робить комікси, «щоб було приємно та смішно». Така трагікомедія із вигаданим персонажем, з яким вона себе асоціює.

Під час створення цієї роботи, згадує, малювати було жахливо, але терапевтично. Арттерапія, завдяки якій думки та переживання можна візуалізувати на папері. Тем для осмислення було багато. Та найбільше про шлях із Донецька до Львова, сім’ю, яка вирішила залишитися в окупації.

«Мені було нестерпно говорити на цю тему багато років. Якось з психотерапевтом я розбирала РХП, а не оце».

Комікс став методом «проговорення» травми. Коли ти «малюєш, то ця емоція не завдає тобі страждань». Історія художниці відгукнулась людям. Зокрема й тим, хто так само зустрів у 2014 році протести у Донецьку, а згодом війну та окупацію.

Спогади про Донецьк і досвід життя в РФ

«Це було дитинство, а в дитинстві все виглядає не так, як я насправді. Деякі моменти можуть здаватися приємнішими, ніж вони були».

Дуже сонячний, пильний та з сухим кліматом — так Ганна пам’ятає Донецьк. Після переїзду в Харків, а згодом у Львів, звикнути до клімату було не з легких задач. А ще Донецьк пам’ятається, як місто троянд. Де була «зацикленість на клумбах». І тепер, ділиться дівчина, є високі очікування від вигляду квітів до інших міст в Україні та за кордоном.

«Нещодавно згадувала, чому звук повітряної тривоги не видається мені якимось дуже неприємним. Бо в Донецьку з металургійного заводу лунав такий звук о 7:00 та 19:00, сповіщаючи про кінець і початок зміни».

У Росію, згадує Ганна, хотіли багато людей. Тоді в Донецьку вважали, якщо хочеш чогось досягнути — треба їхати в Європу або РФ. Останнє було легшим шляхом. Україна ж хорошим варіантом не була. І цей прояв меншовартості, ділиться Ганна, є великою трагедією.

Росію вибрав і її батько. У 2007 році дівчина разом з мамою та молодшим братом переїжджають до нього в Москву, де пробудуть два роки. Так вона згадує життя там:

«Холодне болото, повне голодних собак та злих людей».

У школі її зустріли булінгом — просто за те, що вона українка. Якщо в Україні Росію вважали країною, де є багато можливостей, то росіяни ненавиділи українців за національність, і показували це відкрито. Водночас новин про вбивства, викрадення та зґвалтування там не меншало. У порівнянні з Москвою, Донецьк, згадує дівчина, здавався безпечним запашним степом.

«На моє наївне дитяче здивування, на болотах не було української мови та літератури в школах. А в нас чомусь (чому ж це) була російська в Україні. Ще не могла зрозуміти, чому вони вперто думали, що Гоголь —  росіянин», — написала у своєму коміксі художниця.

Згодом сім’я повернулась в Донецьк, де через кілька років розпочалася російсько-українська війна.

Між страхом, «нейтральністю» і першими знаками спротиву

У 2011 році в Україні почали з’являтися графіті із зображенням колишнього президента Віктора Януковича із червоною крапкою на лобі. Вже за два роки їх малювали у Києві, Кременчуці, Львові, Сумах та інших містах. Люди, які їх створювали, отримували покарання та часто ув’язнення. Вперше таке графіті Ганна побачила у Донецьку у 2013 році.

«Це погроза відомій людині, політику, а в моїй сім’ї так було, що всі аполітичні і взагалі туди не можна вв’язуватись. І я подумала: тобто хтось не побоявся зробити акт вандалізму, за що можуть ув’язнити, ще й з погрозою політику. Це ж треба бути таким сміливим».

У школах, де навчалась дівчина, про Україну багато не говорили, швидко переходячи від Середньовіччя до часів СРСР. А ще відводили окрему кімнату з речами радянських часів. Сім’я займала позицію «нейтральності», а батько був проросійськи налаштований. Вже після 2022 року зі слів матері Ганна дізнається, що він брав участь у війні проти України, а потім переховувався від мобілізації.

Навчання, Харків та переїзд у Львів

Та все ж після початку окупації Донецька, дівчина виїжджає в Харків, де живе із сім’єю свого друга. Він, як і його батьки, були єдиними людьми в оточенні Ганни з проукраїнськими поглядами, згадує вона. А Родіон тоді був ще і її найкращим другом. Тому вона взяла невелику сумку, дорожній рюкзак та в кінці 2014 року поїхала. Пізніше в художньому училищі з нею та Родіоном також навчалися дві дівчини з Луганська. Та говорити, звідки вони, не наважувались

«Бо це неприємно відчувалось. Один з викладачів постійно говорив, що ми почнемо тут, як тітушки себе поводить, щоб зробити окупацію. Загалом, що ми сепаратисти. І спочатку це сприймали, як жарт. Бо слова звучали, як маячня, тож на це не можна було навіть ображатись. Але це продовжувалося 1,5 року і дратувало, бо він казав тільки більше. І я зрозуміла, що то були не жарти».

У 2017 році Ганна переїжджає у Львів. Ще російськомовна вона зустрічає спротив від оточення. У Харкові тоді було нормальним споживати російське: музику, кіно, літературу. А тут все інше: люди, менталітет, погляд на мистецтво. Ганна ділиться, що замість рефлексії тоді приходило роздратування.

Батьки залишались в окупації

З часу, коли дівчина залишила Донецьк, батьки їй не телефонували та не писали. Через декілька років, у 2022 вона отримала від них повідомлення, аби Ганна виїжджала в окупацію. А пізніше запевняли, що їй треба закінчити університет в Донецьку, бо повну освіту у Львові не здобула. А там, в окупації, нібито дійсно вона хороша. Розмову дівчина швидко закінчила. Вже через рік їй написала матір, яка їхала в тимчасово окупований Крим із молодшим братом Ганни, та кликала її поїхати.

«Я навіть не могла повірити, що це правда — вона пропонує мені зі Львова поїхати в окуповану частину України. От, я їй сказала, що мене вб’ють на кордоні. А вона: “Ой, та ладно”».

Пізніше батько їй телефонував, переконував, що треба таки їхати. А на те, що в них вже були проблеми з водопостачанням, відповідав «та ми вже звикли».

У день народження Ганни їй зателефонувала матір. Після привітань, вона розповіла, як погано живе в окупації, про стосунки з батьком, від яких страждає. І дівчина запропонувала їй приїхати до неї, у Львів. Запросила і батька з братом. Через три дні жінка приїхала до неї. Однак згодом дівчина виявила, що матір приїхала оновити українські документи та переконати дівчину їхати в Донецьк.

«Коли ми вперше побачились на вокзалі, вона виглядала, як людина, яка живе в дуже дивних умовах. Окупація — це жахливо. Вона стала худою та згорбленою, приїхала у тому ж одязі, що був раніше. Я теж не люблю одяг міняти часто. Але було відчуття, наче її джинси були зроблені із латок. А ще були дивні речі, наприклад, півлітрова пляшка технічної води, яку вона везла з Донецька, щоб тут помитися. Або ж прання вологих серветок».

Якось у розмові матері та брата, Ганна підійшла до телефону, аби з ним привітатися. Однак після її «привіт», хлопець одразу ж кинув слухавку. Зараз йому вже 20 і він може опинитися в російській армії. Цього він не хоче, але і виїжджати на підконтрольну Україні територію — теж. Хлопець прагне поїхати, «але звідти не те щоб було куди».

«Мені так шкода, що перед його мистецьким потенціалом просто закрита всесвітня музична культура і він вчиться тільки на цьому російському шлаці. Це жахливо, дуже прикро. Це дуже болюча штука, на яку я не можу зараз повпливати, або в мене не виходить».

У Львові матір дівчини не залишилась та повернулась в тимчасово окупований Донецьк.

Зараз, як і всі роки після виїзду з дому, Ганна фокусується на мистецтві та вже працює над анімаційним фільмом.

«Момент усвідомлення, коли ти виходиш з цього райського саду свого несвідомого життя і пізнаєш весь біль і трагедію світу, вчишся з цим жити». Так Ганна описує роботу над новим анімаційним фільмом, який перекликається з її життям.

До 2022 року художниця не ідентифікувала себе, як українка, а культура не дуже її хвилювала. Тепер Ганна вивчає класику української літератури та популяризує її через свої роботи. Слухає пісні українських виконавців і створює ілюстрації, аби надихати свою аудиторію слухати їх теж.

«Мене досі хвилює тема те, що люди слухають російську музику. І я вже робила ілюстрації просто до різних виконавців і їхніх пісень, які мені подобаються. Аби люди це бачили й теж слухали. І тепер хочу обрати нові 10 пісень та зробити дуже маленькі анімації, а не просто картинки».

---