«Я обіцяв братові, що його ім’я житиме вічно». Данило Давиденко про мурал пам’яті загиблого брата та всіх оборонців України

Азовець Денис Комар загинув у Маріуполі 23 березня 2022 року від кулі снайпера. Аби провести Героя в останню путь, родина чекала на тіло 107 днів.

На похоронах його молодший брат Данило пообіцяв зробити так, щоб ім’я Дениса ніколи не забулося. Так через три роки на стіні кінотеатру в Кривому Розі з’явився мурал «Героїв вічності».

Про те, як особиста трагедія стала місією, а біль перетворився на пам’ять, Данило розповів «Точці Сходу».

Брат, який мало говорив, але багато робив

Данило Давиденко і Денис Комар народилися у Кривому Розі, усе життя зростали разом. У них були спільні захоплення — вони грали в комп’ютерні ігри, дивилися аніме та фільми, проводили час так, як це роблять брати. Данило з посмішкою згадує, як у дитинстві вони інколи сварилися через комп’ютер.

Але з часом Данило почав усвідомлювати: Денис — це не просто старший брат, це людина, яка завжди підтримає, стане поряд і дасть відсіч будь-кому, хто наважиться на образу.

«Брат для мене, звісно, був авторитетом. Він був справжньою опорою для родини — і не тільки в цивільному житті, а й у військовій справі, коли пішов захищати нашу країну».

Військова справа захоплювала Дениса з дитинства. На старих фотографіях — хлопчик у військовій формі. Батьки купували йому тематичні іграшки, бо саме їх він обирав. Ще у шкільні роки Денис проходив підготовку з рукопашного бою при організації «Щит Родини». Згодом отримав посвідчення інструктора.

У 2013-2014 роках Денис поїхав на Майдан. Нікому нічого не сказав — мама дізналася про це від знайомих. Денис був із тих людей, які мало говорять, але багато роблять. Єдине, що Данило знав напевно: брат хотів бачити Україну вільною і квітучою.

Після досягнення повноліття Денис добровільно вступив до Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». У складі окремої тактичної групи імені капітана Воловика він добровільно брав участь у бойових діях у районі Мар’їнки, на Донеччині. Згодом перейшов до полку «Азов».

Додому Денис завжди приїжджав у цивільному. Про те, що відбувалося на службі, він майже нічого не розповідав.

«Одного разу Денис розповів, як виявив ворожого снайпера, який стежив за їхніми позиціями. Після цього той уже не становив загрози для підрозділу. Згодом поділився історією, як поруч упала граната: за мить до вибуху він схопив побратима, штовхнув у окоп і стрибнув услід — так врятував йому життя», — згадує Данило й додає, що ще до повномасштабного вторгнення під час обстрілу позицій загинули двоє побратимів, і з одним із них Денис був особливо близьким.

Після цього він став ще мовчазнішим.

Водночас брати мали спільні плани на майбутнє, разом проводили час — бігали, займалися на турніках, іноді грали у футбол.

Напередодні повномасштабного вторгнення

У лютому 2022-го Денис був у відпустці. З’їздив до Одеси, повернувся додому. Але телефоном його терміново викликали на службу. Проте майже одразу повернувся додому — залишив рюкзак, сказав, що він не потрібен.

«Це перший раз таке було, він ніколи так не робив. Та я не звернув на це уваги. А ось мама почала підозрювати, що щось погане може статися».

24 лютого 18-річний Данило сидів за комп’ютером і не вірив, що це відбувається насправді. Чув вибухи — думав, це петарди або підривають гірничу породу на кар’єрі. Потім прочитав новини і одразу написав братові.

«Денис підтвердив, що все почалося. Але в нього не було паніки. Навпаки, він казав, що покажуть ворогам зуби, що вони готові дати їм гідну відсіч. Коли згодом скинув новину про кадирівців, що наступають на Маріуполь, брат написав: “П***ць їм буде”. Невдовзі їхнього командира справді ліквідували».

Зв’язок ставав усе гіршим. В одній з переписок Денис сказав Данилові взяти ситуацію у свої руки, стежити за новинами й у разі загрози спускатися в укриття з родиною — тепер він мав стати опорою. Данило тоді сказав, що хоче йти в тероборону і через це брати навіть трохи посварилися.

«Остання воля була, щоб я не йшов туди, щоб я залишився тут, поруч з родиною», — каже Данило. Саме це, вважає він, й підштовхнуло його згодом до громадської діяльності.

17 березня Денис востаннє зателефонував мамі. За її словами, він сказав, що «їх кинули», що він дуже любить усіх і обіймає.

23 березня 2022 року Денис Давиденко загинув у Маріуполі від кулі снайпера.

107 днів очікування

Данило не одразу дізнався про смерть брата. Денис просто перестав виходити на зв’язок. Сім’я почала хвилюватися. Родина почала шукати хоч якусь згадку про бійців «Азову».

Через декілька днів після загибелі Дениса, його матері зателефонували з патронатної служби. Данило почув крик — такий, якого ніколи раніше не чув.

«Прям такий крик — від душі, не передати словами. Я навіть злякався. До цього була смерть мого найстаршого брата Дмитра — 33 ножових поранень. І вона просто закрилася в цей момент, тримала все у собі, а тут прям у весь голос кричати почала».

Данило не вірив у смерть брата. Мовляв, багато шахраїв телефонують родинам військових. Але у військкоматі все підтвердили.

«Я не вірив до того моменту, поки я вже на впізнанні не побачив його татуювання. І от десь близько трьох секунд мені вистачило, щоб зрозуміти, що це дійсно тіло Дениса, що це він загинув».

Сім’я чекала на тіло 107 днів. Напередодні цього Данилові приснився сон, в якому йому подзвонив брат і сказав: «Я вже їду додому».

Дениса Комара поховали 7 липня 2022 року на центральному кладовищі Кривого Рогу.

Обіцянка, дана на цвинтарі

На братовому похованні Данило поставив собі дві цілі.

«Я сказав братові: “Брате, я зроблю так, що твоє ім’я твій подвиг ніколи ніхто не забуде. Що навіки вічно буде воно жити в пам’яті всіх людей”. А ось щодо другої цілі говорити ще зарано. Поділюся, коли зможу все виконати».

Данило важко переносив втрату. Проте розумів, що мусить діяти, аби виконати дану братові обіцянку. Він почав ходити на акції, познайомився з громадськими активістами й поїхав на прифронтову територію, аби допомогти військовим — чистив зброю, готував їжу, прибирав, сортував речі.

«І це була можливість просто побачити хоч приблизно життя свого брата. Тож я цим скористався».

В цей час Данило побачив, що по місту з’являється багато написів «Азовсталь». Каже, підтримка — це добре, але йому хотілося чогось більшого, масштабного, гідного. Колись він закінчив художню школу і самостійно написав ескіз майбутнього муралу.

Для нього Данило знайшов ідеальне місце — кінотеатр «Олімп». Ця будівля — приватна власність. Тож, аби розпочати роботу, треба було отримати дозвіл від власника.

«Через деякий час, не одразу, зі мною вийшов на зв’язок власник кінотеатру. Виявилося, він колишній військовослужбовець, який раніше служив в АТО. Він пообіцяв обговорити все з дружиною і дати відповідь. Зрозуміло, що важко ухвалити рішення — усе-таки розважальний комплекс і меморіальна тема не дуже поєднуються. Але він зрозумів. І не просто дав згоду — почав активно підтримувати проєкт».

Перші 8-10 тисяч гривень на реалізацію проєкту Данило вклав із сімейного бюджету. Потім опублікував ескіз в інтернеті й написав про свою ідею  в групі, де були рідні «азовців».

«Дуже швидко за 20-26 годин ми зібрали 31 000 гривень».

Решту покривав власник «Олімпу». Загалом вийшло близько 50-60 тисяч — рекордно мало для такого масштабу.

«Такі мурали зазвичай влада робить за кошторисом півмільйона, а то і мільйон. Та люди працювали майже безкоштовно. Павло — член медикопідготовчої організації пошпаклював весь фасад безоплатно — лише матеріали треба було купити. Художник Євген — взяв лише 15 тисяч за місяць роботи», — пояснює Данило.

Виконана обіцянка в пам’ять про всіх оборонців

Робота над створенням муралу «Героїв вічності» тривала три роки. Він присвячений усім оборонцям Маріуполя — загиблим, полоненим, тим, хто загинув у боях за Україну. Також — цивільним жертвам.

«Я хотів зробити все в чорно-червоних кольорах з символікою “Азову” — щоб була відсилка до прапора УПА, бо цей прапор символізує кров, пролиту за нашу землю», — пояснює Данило.

Тож небо червоне, як кров. Низ темний, чорний — символ сталевого духу воїнів, які стоять за свою землю. У центрі композиції – двоє хлопців, які обіймають один одного. Один тримає прапор «Азову», другий — прапор України. Вони повернуті спинами, щоб кожен міг побачити в них когось свого — брата, сина, чоловіка, друга.

На цих хлопцях є речі, що належали реальним загиблим криворіжцям.

«Це така тематична відсилка, щоб привернути увагу інших родин. Щоб, скажімо, якась родина в своєму місті теж зробила відсилку на своїх героїв. Я хочу передати естафету».

І хоча вже пройшло відкриття муралу, зупинятися на цьому Данило не збирається. Він хоче вдосконалити мурал — зробити освітлення, аби він став ще гіднішим.

Зараз Данило переїжджає до Києва. Про всі плани говорити не хоче — вірить, якщо багато говорити, то не втілиться. Але одне каже точно: хоче провести в Кривому Розі виставку про Маріуполь в якомога більшій кількості шкіл, коледжів, університетів.

«Це має бути в підручниках історії. Те, що зробив маріупольський гарнізон, — такого ніколи не було. Це понад людські можливості».

Читайте також: «У час, який ми зараз проживаємо, важливо знати, що ти дотична»: історія захисниці Маріуполя Галини Гриценяк

---